In my humble opinion

Автор помер, казали. Здається, нині він просто іммігрував до жанрів, у яких авторська суб’єктивність є чи не єдиною виразною вимогою – до такого собі сплаву есеїстки, біографії, фізіологічного нарису, фейлетону, коментаря й репортажу, тобто, до колумністики.

Авторські колонки – практика поширена й багатофункціональна. Починаючи чи не з «нульового пацієнта» 2007 року, збірника «Авторська колонка», український nonfiction стабільно приростає трьома-чотирма книжками, складеними з письменницьких колонок. За останній рік-півтора це були, скажімо, «Спати з жінками» Андрія Любки, «Тут похований Фантомас» Юрія Андруховича, «Більше/менше» Олександра Бойченка, «Куди рухається світ» Ярослава Грицака. Формат таких книжок стає чіткішим, жанрові конвенції більш-менш визначеними, попит очевидно сталий, рецептивна криза певно що не загрожує.

Питання: з якою метою і у який спосіб ми споживаємо інтерактивні жанри на кшталт колонки у «відтермінованному» вигляді книжки? І в чому полягає насолода від перечитування вчорашніх новин?

«В жодному іншому […] жанрі я ніколи не відчував так багато простору для маневрів, так багато свободи думки. Жоден інший жанр не спонукав мене до такого рівня відвертості». Це спостереження Андрія Бондаря, і він точно знає, про що говорить. Слово з цитати, яке я випустила, – «газетний». Авторська колонка в ідеалі перебуває в спектрі від журналістики факту до журналістики опінії. Якщо з першого вона позичає «беззаперечну» інформацію, то з другого – наголошену дискусійність. Події, які стають увагою колумніста (політичні, історичні, мистецькі – чітка градація), є амбівалентними апріорі; такою ж мусить бути розмова про них.

Інтерактивність колонки очевидна: ми переживаємо те, що відбулося, разом із автором майже в реальному часі висловлювання (плюс-мінус тиждень), за нами залишають право бути рівним автору співрозмовником (плюс-мінус ілюзія діалогу). В цьому полягає, зрештою, свобода автора, про яку говорить Бондар. Інтерпасивність колонки мені здається наразі важливішою. Зчитуючи реакцію людини, який ми довіряємо (в ідеалі, ясно що), ми позбавлені необхідності самостійно реагувати на подію: за нас обуриться Бойченко, за нас поміркує Андрухович, за нас зробить висновки Грицак, за нас відболить Жадану. В цьому полягає свобода читача – вона і є відвертістю, про яку згадує Бондар.

Раз на тиждень ми відкриваємо знайомий/улюблений сайт і бачимо там дві-три тисячі гарячих знаків від знайомого/улюбленого автора. Ми, зрештою, уже знаємо, що почуємо – з тижня у тиждень його читаємо, тож погляди колумніста нам відомі, стиль узвичаєний, а події, які стануть приводом для монологу – так вони на всіх одні ті самі. Зацитую «Тут похований Фантомас»: «Насправді про що б я не писав – завжди виходить про політику, але в дуже широкому, неукраїнському розумінні. Політика – наше все. Бути аполітичним для, скажімо, письменника – усе одно що бути вкрай заполітизованим. Межі немає, вона стерта цілком і повністю». «Політика» тут синонім «публічності», «межа» стосується власне письма. Важить за таких умов оцінка події (вкрай, нарочито, свідомо суб’єктивна) – вона в колонці зазвичай однозначна, з цим пов’язані й читацькі очікування. Обговорюватися тут можуть і протилежні погляди (чи захоплені ви тривалими дискусіями між Грицаком, Бойченком, Жаданом так само, як і я?). Але якщо сам автор не знає, «як має бути правильно», то й ми його не почуємо.

Наше сприйняття визначає не лише інтерактивність/інтерпасивність колонки, але й її серійність – це і щодо рецепції, і щодо презентації. Отож погоджуємося ми з написаним і охоче розшарюємо текст або не погоджуємося і завзято сперечаємося в коментах – все одне етапи ритуалу, пов’язаного зі солідарністю, здійснені. Сам же текст у цих ритуалах стає чимсь на кшталт символічного об’єкту. Увага до власне сказаного – вторинна, колонка не вимагає заглибленого читання. Тут важить миттєва афектована реакція.

Колонка – текст ефективний; щонайменш – виступ, який репрезентує домагання ефективного тексту. Автор цілеспрямовано й конкретно випасає народи за рецептом «поради приймаю ті, що ґрунтуються на власному досвіді». Тож, Юрій Андрухович лише почасти кокетує, коли пише про реакцію на свої тексти: «Або: «Пане Юрію, я особисто знаю героїв усіх ваших колонок». І це вже більше схоже на правду. Цікаво було б і самому з ними познайомитись». Геопоетика тут – уже не жарт.

Звернемо на два міркування про жанрові вимоги колонки від двох колумністів. Перший – Олександр Бойченко (автор рефлексивний, він весь час повертається до цієї проблематики). Другий – Ярослав Грицак (його більше хвилює, чим «плинна» колонка є для «сталого» історика).

Бойченко напрочуд чутливий до жанрових установок. Саме ними він, здається, і мислить, звідси і реакція на його тексти: вони можуть дратувати чи епатувати, але завжди захоплюють. Будь-яке відхилення від жанру – як-от, скажімо, колумністику Віталія Жежери – Бойченко оцінює як вишукану й почасти оманливу роботу іронії (а іронія – це вже його пріоритетний метод!): «уважні очі», «туман пам’яті» і «тепла рука», що має зафіксувати певні переживання – от рецепт успішної авторської колонки. Але це рецепт начебто-і-не-колонок Жежери. Щодо «жанрології» текстів самого Бойченка (він їх більш-менш послідовно протиставляє «елегіям» Жадана), то тут важить парадоксальність на рівні образу, різкість висловлювання, тотожна «неприємному» спостереженню. Міф, символ, архетип – і його теми, і його інструментарій: «Бо автор – це таке. Сьогодні чимось переймається, пише, а завтра зирк – і вже переймається й пише хтось інший. Натомість жанрові закони – вічні». Плідний підхід: тут читацькі реакції, в яких зацікавлений автор, на певному етапі (десь до третього авторського збірника – уже точно) виникатимуть спонтанно і без «жанрових» підказок.

Для Грицака «жанрова конвенція» колонки – це свого кшталту компроміс між роботою історика й роботою історії: «Як історик я відчуваю себе щасливим, що живу в часи і в країні, коли й де вирішується майбутнє Європи і, правдоподібно, цілого світу, – і своїми текстами, у міру сил і можливостей, я можу бути причетним до цієї великої історії. Це почуття компенсує мій жаль щодо ненаписаних наукових статей». Публічний виступ як механізм дієвого соціального перетворення. В цьому Грицак збігається з Бойченком, тільки наголос припадає на «соціальне». Звідси й критичне спрямування виступів Грицака, позаяк критикують виключно з потреби і виключно те, що надається до поліпшення та варте уваги. Звідси і його впізнаванний – власне, з історіографії й запозичений (що сам автор і озвучує) – метод: у незрозумілих ситуаціях насамперед треба максимально розширити контекст.

Так чи інакше, колумністика різних ґатунків працює в одному напрямі: такий виступ починає упізнаватися як альтернатива «загально прийнятій», «офіційній», «протокольній» думці. Але книжка, зроблена з колонок, – річ, як на мене, цілком парадоксальна. Тут зближуються різні, чи не діаметрально протилежні способи обробки і передачі інформації. Втім, і вчорашні газети ми читаємо не заради інформації.

На презентації «Куди рухається світ» Грицак акцентував напрочуд важливі щодо рецепції книжки-з-колонок моменти. Його другий подібний збірник зроблений принципово за малим форматом – мала книжка для коротких виступів, адже тільки так можна унаочнити потребу читача, що її здатна задовольнити лише збірка колонок. Ну, і по суті: «Глобальне, але коротке». Вдале гасло.

Щодо глобального, сюжет колонки будується за простою схемою: подія – особисте враження від неї – особисте переживання, з нею пов’язане (спогад зазвичай) – однозначний моральний висновок. У хаосі подій колумніст вибирає певні елементи для своєї розповіді, виключає чи затемнює інші. Сюжет у колонці – не композиційний прийом, а якась (направду, певна) ступень рефлексії дійсності. Таке саме ставлення до сюжету перекочовує до збірника колонок і забезпечує їм виживання у вигляді «фабульного» твору.

Якщо порівняти такі збірники з суто набором прочитаних протягом кількох років авторських колонок (у «Фантомасі» це найочевидніше – там відбір текстів ретельний), оприявниться наскільки рухомим є той кордон між читачем і автором, що якого і творить унікальне поєднання інтерпасивності та інтерактивності. Це свого кшталту межа між сценою і партером. Саме щодо цієї межі визначається у книжці будь-який факт: подія, яка стає приводом для появи колонки, і інформація, яка є її змістом, і переживання, котре творить сюжет. Межа між читачем і автором – тут завжди межа ідентичності.

Отож головує в книжці те саме питання, що і в колонці – «хто говорить?». Відповіді на нього натомість різняться. Свобода висловлювання, за якою ностальгує Бондар у наведеній цитаті, у книжці притуплюється: автор-письменник позбавлений привілей «газетяра» – він не тільки перебуває всередині події, яку описує і рефлексує, він нею твориться. Хто говорить? Інтелектуал, ясно. Далі – складніше.

Інтелектуал за Бойченком: «це людина, мислення якої не знає жодних табу» (важить саме відкидання). Для Грицака «це означає одне: жити однаково як в особистому, так і в публічному житті – відповідно до того, як думаєш і пишеш». Інтелектуал Андруховича зайнятий пошуком факторів культурної ідентичності, які можуть зрештою стати тотожностями – музика, література, кіно. Останній – найцікавіший із варіантів: не адвокат, не прокурор, а той, хто сидить поруч на лаві присяжних; а судді тут за жанром відсутні, в тому і біда. Відповідно кожного з них оточує розгалужена система власних «інших» – ті, хто засуджують до смерті Сократа, ті, хто втратили віру, професійні українці, професійні націоналісти, неандертальці, праві, ті, хто не-свої.

У міру щирий і живий наперекір постструктуралістам автор такого збірника – особа, що переживає і осмислює пережите водночас; в цьому сенсі він зажди є таким собі опонентом щодо події, яку описує. Інформація тут насправді неважлива, важить той, хто її повідомляє, обмінюючи знаки на реальне. А для цього текст нарешті треба прочитати, повільно й уважно, як читають книжку. І щоб банери не заважали.

Припущу, видання типу «Більше/менше» і «Тут похований Фантомас» не втрачатимуть читацького попиту. Жоден із літературних продуктів нині так відверто не говорить про виробництво авторського безсмертя і при цьому так потужно не демонструє всі хиби цієї процедури в сучасній культурі.

Нам бракує часу – ми читаємо короткі тексти. Нам лестить бути рівнею письменнику – ми відгукуємося безпосередньо, коментуючи колонку. Нам не стане сил і потенцій змоделювати різні погляди на одну інформаційну подію – ми засвоюємо (через суперечку також) чужі опінії. Ми є продуктами експертних спільнот – ми чуємо лише тих, кого і про кого знаємо. Водночас із тим ми не довіряємо літерам на екрані: у плинності не вчаться мудрості – отож, купуємо книжки, складені з уже читаних текстів. Якщо вже бути керованим чиєюсь волею, то це має бути не воля Колумніста, а щонайменш Автора…

У цих дивакуватих книжечках зіткнулися насправді дві фантазії, котрі визначають нашу нинішню словесність – очікування Великого роману, який нарешті нам розкаже про те, ким ми є, і марення ефективною та інтерактивною прозою, що має навчити нас нами бути.