У час, коли критики сумно очікують хорошої прози, письменники не розуміють, чим їхні твори не такі, а читач звикло вдовольняється тим, що є, метр сучасної української літератури Богдан Жолдак опублікував «УКРИ». Видих: «Дочекалися!» – одна із перших імовірних реакцій на цей текст. Нарешті маємо міцну чоловічу прозу, справді вартісну й відшліфовану. Їй можна тішитися щиросердо. Без поблажок для українського. Не тому, що автор твій друг чи колега.
Ця кіноповість (визначення жанру – авторське) із підзаголовком «бойова проза» є збіркою епізодів, об’єднаних хронотопом війни. Точніше – хронотопом АТО, завдяки Жолдаку тепер є й такий термін. Кожна новела – це ситуація із життя військових, волонтерів, місцевих мешканців; нанизуючись, вони перетворюються на своєрідний серіал. Герої мають влучні імена: Влад-Столиця, Звіробій, Мічурін, Хантер, – одну-дві характерні риси, та й по всьому. Читач, який уважно стежить за новинами, може запідозрити, що впізнає реальних прототипів.
Відмовивши плакатним персонажам у глибокодумних розлогих рефлексіях, – і, що важливо, не монополізувавши це право для власного голосу! – автор врятував твір від пафосу та дидактизму. Без того очевидно, на чиєму боці правда.
Замість психологізму автор концентрується на динаміці та стилі оповіді. Внутрішні конфлікти відходять на другий план – безупинно триває дія зовнішня. Короткі абзаци, структура речення, відступи та інтервали у макеті сторінки, лексика спрямовані на відтворення атмосфери напруги і руху. Кульмінаційні моменти екшену у творі – це досконалий зразок володіння словом. Читач не просто «бачить» зображене, він зливається із ним. Якщо це кінематограф, то у форматі ЗD.
Мовні партії персонажів – ще одна родзинка «УКРІВ». Українська масова література має засвоїти цей майстер-клас як урок доброго тону. Втім, це стосується сучасної прози загалом: якщо не письменників, то бодай редакторів. У творі фігурують представники різних регіонів та соціальних груп. Кожного із них можна впізнати «за голосом»: чи то бабцю-білоруску, місцеву жительку, чи то киянина Влада-Столицю, чи то західняка Сивого. Можна навіть визначити, хто із них сільський, хто освічений тощо. Була, здається, дискусія в літературному середовищі про те, як передавати на письмі іноземну мову, особливо російську, особливо коли багато хто розмовляє російською. Богдан Жолдак вирішує цю проблему уміло та легко: транслітерує варіанти російської мови так, що одразу зрозуміло, хто тут свій, а хто з-за кордону прибув.
Стартувавши як динамічний блокбастер, «УКРИ» набирають обертів – і раз за разом крізь жах та абсурдність війни прориваються іронія та бурлеск. Письмо Жолдака не-комічним уявити дуже складно, і тут він залишається вірним фірмовому стилю, закоріненому у культуру, де була й «Енеїда», і викличний регіт листа запорожців турецькому султану, і сміх мандрівних дяків. Українські вояки перевдягаються в костюми героїв опери «Запорожець за Дунаєм» і у такому вигляді вирушають у ворожий стан, видаючи себе за придністровське вольне козацтво; так їм вдається викрасти ватажка Чуму. Хлопчик Кирилко стріляє криничним ланцюгом з рогатки по ворожому літакові і збиває його, звісно ж. А дві грудасті жінки-військові, дуже професійні, зауважмо, блакитноока старшенька та меншенька, цицькастенькіша з відкидним задом – мовби зі сторінок Гоголевих творів зійшли. Вороги ж здебільшого просто виглядають ідіотами, як оті німці в Довженковій «Україні в огні», котрі у спідньому йшли в бій, щоб спантеличити радянських солдат. Кумедно? Дотепно!
Фінал книги: оптимістичний, іронічний, фантастичний. Здається, отак абсурдно-казково і має закінчуватися оповідь про дивну війну. Національна віра в диво передбачає, що нас врятує не генерал, а чарівник, варіант: інженер. Якщо не спадкоємець прадавніх магів, то учень Миколи Сядристого. Втім, смерть головного Кощея не вирішує питання про те, що вважати закінченням цього протистояння, а що – перемогою. І як виглядатиме перемога, якщо вона можлива?
Патетика у нашій культурі так само потужна, як і комічна складова. Безсумнівно: роман-епопею про ці часи ще напишуть. Спроби – не всі безпорадні, але поки що жодної влучної – бачимо вже зараз. А тут же потрібно саме «в яблучко», інакше виходить або невміло, або фальшиво. Наразі маємо «УКРІВ» – епос АТО, цілком в ключі національної традиції. Вправно написаний – і завдяки цьому парадоксально легкий – він не лише оспівує, фіксує вузлові моменти часопростору, де відбувається дія, трансформуючи його у особливий художній світ, перетворюючи військових на характерників. Такий текст міг написатися лише тут і зараз, його не було би без сотень інших сюжетів і текстів минулих часів; зрештою, й без стереотипів про особливості національного характеру. У цьому сенсі він є коментарем до підручників історії і стрічок новин.
