Найближчі дні в околицях вільного міста Любек на Балтиці будуть сонячними, прогнозує німецький синоптичний сайт. Сонце і сильний вітер з моря панують над північним узбережжям Німеччини в час, коли прощаються з нобелівським лауреатом Гюнтером Грассом. Мер селища, де останні 25 років жив письменник, не назвав журналістам ні місця, ані дати його поховання. Зазначив лишень, що, скоріш за все, тіло найвідомішого німецького письменника 20 століття піде в землю до кінця тижня, а проводжатимуть його лише найближчі.
Тепер, коли Гюнтер Грасс помер, фізична відстань не заважає мені поговорити з ним. Адже тепер він – лише душа, яка чує всіх. А пан Г.Грасс завжди намагався прислухатися не тільки до власного болю, але й до навколишнього світу. Йому не завжди це вдавалося – адже треба було почути крізь несамовиту канонаду останніх місяців Другої світової, на яку пішов сімнадцятирічним. Він пережив на 70 років багатьох своїх товаришів. Бої та бомбардування, американський полон і шкільні роки у вільному місті Данцігу – саме вони визначали теми його творів майже до кінця життя. В історії літератури 20 століття було кілька письменників, які фактично все життя писали одну книжку – про пережиту війну. Серед них і німець Гюнтер Грасс. Всі вони десятиліттями осмислювали те, що трапилося з ними та з їхніми народами у ті роки. Вони взяли на себе завдання – в мові знайти ліки для гоєння завданих війною ран. Але такого не подужає жоден атлант. Г. Грассові пощастило. Переживання у власних текстах своєї воєнної і повоєнної юності, вже із знанням про злочини нацистів і злочини союзників щодо переможених німців, стало цілющим. Воїн переможеної армії досяг рівня сміливості, притаманного переможцю. Вже на початку 21 століття Г.Грасс наважився публічно визнати, що служив у СС. Він розумів, що ставить на карту свою репутацію «червоного», представника нової, зламаної і реставрованої Німеччини. Проте, правда була дорожчою. А ознакою незворотності одужання Г.Грасса став вірш, який наробив галасу в Німеччині та поза її межами під назвою «Про що має бути сказано». На той момент Грасс кілька десятиліть писав прозу, полишивши віршування ще в 50-ті роки. Це був дивний текст, наскрізь політичний «білий вірш», який закликав німецьких політиків припинити постачання до Ізраїлю підводних човнів, здатних здійснити ядерну атаку. Потенційною мішенню для ракет, які мали нести субмарини був Іран. Але автор зачепив у своєму поетичному памфлеті і проблему стосунків євреїв з арабами як одну з найболючіших для сучасного світу. Г.Грасс, який на відміну від молодших за нього політиків подолав комплекс провини за війну. І зробив геть інші висновки з минулого своєї країни. Не озброювати Ізраїль має економічно потужна повоєнна Німеччина, а сприяти мирові, допомагати врегулюванню на Близькому Сході, вважав нобелівський лауреат і колишній есесівець. Це очікувано стало приводом для звинувачення Г.Грасса в антисемітизмі та згадок про його есесівське минуле. А вірш став знаком того, що життєве коло Гюнтера Грасса замикається. Невдовзі він повідомив, що припиняє писати романи і повертається до малярства, з якого починав на межі сорокових-п‘ятдесятих.
Народжений у вільному ганзейському порту Данціг, Грасс через війну та поділ світу на два ворожих табори втратив на десятиліття свою бАтьківщину. Але краєвиди Балтики були йому конче потрібні. Останні три десятиліття свого земного життя він провів неподалік іншого ганзейського міста – вільного порту Любек. Саме там він здобув остаточне звільнення від каліцтв, завданих війною. Всі свої спогади він елегантно спакував у всесвітньо відомі тепер тексти. І тільки релігія, якій він приділяв чимало часу в юності, не супроводжувала його в останні дні земного життя. Схоже, що його зневіра так і залишилася з ним до кінця. Я прочитав майже всі Ваші твори, Гюнтере, що були опубліковані. Вони стали моїм найбільшим літературним враженням на зламі тисячоліть, бо були сповнені несамовитого прагнення свободи. Не думаю, що буду повертатися до Ваших текстів, надто важка це робота. Мені шкода, що я не можу молитися за Вас, пане Грасс. Дякую. І прощавайте.
