Не одні, але самі

Буває, що ми сприймаємо батьківщину
як особисту причину –
родимку, долю, ритвину пам’яті
(непотрібне не можна скреслити).
Ірина Старовойт

21 березня, до Всесвітнього дня поезії, у львівській книгарні «Є» відбулися читання «Не одні про В…» – звучали рядки сучасної поезії з двадцяти мов – в оригіналі й у перекладі, тема всіх віршів – війна та дотичне до неї.

Цей захід був нагодою переконатися в іще одному – поетичному – вимірі, що ми не унікальні, не єдині, не одні. Більшість країн протягом своєї історії переживали й переживають щось подібне.

Не унікальні, не єдині, не одні… Українською це могло б також звучати як “не самі”.

Та чи справді ми не самі?

***
Я не знаю, як можна було би пережити зиму 2013-2014-го, якби не мої друзі-іноземці, що живуть в Україні. Вони цікавились і переймались, уважно стежили за новинами, обурювались безчинствами влади й раділи згуртованості народу. Водночас вони зберігали дистанцію – і могли логічно пояснювати речі тоді, коли мені бракувало і дистанції і, як наслідок, здатності розбурханої душі до втишення.

На Майдан ми їздили разом, часом мої друзі проводили там не лише дні, а й ночі. Одного вечора, їдучи з Майдану, аби повернутися вже вранці, я сказала своєму приятелеві-французу П., який планував провести там ніч: «Якщо з’являться беркутівці, то йди звідси – ти все-таки іноземець». Він лишень усміхнувся.

***
Зустрічаючи 2014-й рік (на той час іще ніхто не загинув), ми з П. стояли на Майдані й, за кілька хвилин до настання півночі, знаючи, що всі співатимуть гімн, домовились не співати рядки «душу й тіло ми положим…» (на той період Майдану П. вже вивчив наш гімн — це було нескладно, адже він добре володіє українською), бо ці рядки не подобалися ні П., ні мені – ми вважали, що вони налаштовують у дусі ХІХ віку, а зараз час на смерть задля батьківщини вже минув.

Він цих рядків не співав. Я ж забула про свою настанову. Проспівала «душу й тіло…» — й зауважила на собі пильний погляд П.

***
Я не знаю, як би можна було пережити зиму 2014-го, якби не мої близькі-українці. Й відпочинок од повчань іноземців на тему, як треба жити й будувати державу.

За тиждень після 20 лютого один львівський американець, чийого імені я не знала й забула, знову, як і багато хто з іноземців, почав був говорити, як нам діяти. Це були дні внутрішньої пустки, дні, коли байдуже все, що говорять довкола, особливо іноземці. Або ж ні: не байдуже – ти апріорі зневажаєш усе, що вони говорять. Спокійно дивилася йому в очі, слухала, потім сказала: «Мене не цікавить, що ви про нас думаєте. Після 18-20 лютого ніхто не має права вчити нас жити. Тепер українці можуть вас вчити».

Не впевнена, що він мене зрозумів. Не пам’ятаю, чи щось відповів, – що б не сказав, я би пропустила це повз вуха.

***
Є іноземці, які переживають за наші події значно більше, ніж деякі українці. Не порівняти ангажованість польської поетки й перекладачки Анети Камінської, що в час Майдану дні й ночі проводила за комп’ютером, стежачи за нашими новинами, допомагаючи як може, – і, скажімо, одеситки В., яка раз на місяць говорила доньці: «Що там, досі стоять?» і після відповіді здивовано перепитувала: «ДОСІ стоять?».

Війна торкнулася більшої кількості людей, більше верств українського суспільства, ніж Майдан. Та все одно логічно, що для багатьох із нас війна — це лише тихе відлуння з телевізора.

І попри це, відчуття міцної нитки, що пов’язує нас усіх – включно з менш ангажованими, більш байдужими, – не зникає. Це називається відчуттям родини? Спільного дому? Спільної долі?

***
Невідомо, чи патріотизм – почуття природне чи сформоване штучно: якщо не державною політикою, то освітою, культурою, медіями, рекламою. Цікаво, чи можна його відключити, нівелювати вплив «органу, яким люблять» (за висловом Андруховича), перерізати нитку, яка з’єднує тебе з твоїм народом, не чути, як дзвенить довкола повітря, в той час як на великі кількості людей у твоїй країні насувається трагедія, не нести в собі нашарування епох, що їх твій народ пережив за свою історію.

Припускаю, що можна. Можна не застановлятись на державі, на країні. Зрештою, це залежить від типу особистості – комусь важливіше відчувати приналежність до певної спільноти, комусь – менш важливо.

Очевидно, що можна не виводити характеристики людей із їхніх національних приналежностей, простіше кажучи, спілкуватися з людьми як із людьми, а не як із націями чи загалом народами.

Саме це ми ніби й намагаємось робити. Однак звільнитись від національної ідентичності нелегко.

Та й що там казати – не хочеться. Бо це так, наче втратиш щось суперзначуще.

***
Інший мій приятель-француз К. доводить, що етнічна екзофілія (розповідаю йому про свою любов до кримських татар, урумів, гагаузів…) – це ксенофобія-навиворіт. Бо і в тому і в іншому випадку людей сприймають не як людей, а як представників своєї нації.

Я погоджуюсь.

Добре, що ми люди, а не нації. Добре, що ми здатні прийняти докази одне одного і погодитись, – не кожен українець може глибоко зрозуміти українця.

***
К., який приїхав в Україну вже наприкінці 2014-го, каже, що вияви українського патріотизму – наприклад, засилля синьо-жовтого на вулицях – його піддратовують. Я кажу: так стало вже після Майдану. Він у відповідь: коли ще до Майдану я жив у Польщі, одній знайомій українці видавалось дуже важливим наголошувати на своїй українськості. Я мовлю: це логічно, бо українці тривалий час були пригноблені – саме як представники своєї нації.

Розповідаю про це – і згадую свого кума-грузина Д., для якого український патріотизм його дружини-українки є великою чеснотою; для грузинів такі речі мають цінність. Чи, може, і в нас, і у грузинів – зі зрозумілих причин – форми патріотизму подібні, у французів чи у британців вони просто інакші. Що й казати: є різниця в розумінні українців поляками, литовцями, грузинам чи навіть хорватами — й американцями, британцями чи французами.

***
Мене так само піддратовують вияви французького імперіалізму, яких французи не свідомі. І, звичайно, мені неприємна їхня проросійськість.

К. переконує, що я помиляюся, жодної проросійськості немає, звідки ти, мовляв, її взяла? Я згадую про міцні російсько-французькі культурні зв’язки, про вплив на французьку суспільну думку білої еміграції; розповідаю про французькі політичні ток-шоу, куди, під соусом плюралізму, запрошують проукраїнську та проросійську сторони, й ведучі чомусь не дають проукраїнській стороні спростовувати брехливі заяви співрозмовника. Навряд чи ведучі отримують гроші від Росії – просто до голосу Москви тут прийнято дослухатися більше.

***
Мій друг-італієць Л. живе у Львові довше, ніж я. Він знає тут більше людей, більше місць; цікавиться українською культурою, історією й теперішнім. Як тепер усі ми, купуючи будь-що, уважно стежить, хто країна-виробник. І, до речі, ніколи не вчить українців жити й будувати країну.

Л. міркує, чи купувати йому квартиру у Львові, чи розраховувати на те, що саме тут житиме всі наступні роки. Він каже: я не знаю, чи прив’язувати себе до Львова аж так, бо раптом війна докотиться й сюди?

Я відповідаю: то не купуй, не прив’язуй. Якби ти був українець, я би сказала, що все одно мусиш тут лишатись, а як ти іноземець, то в разі чого можеш повернутись додому.

Він може повернутись – нам немає куди тікати. Ні, можна, звісно, – до кордону ближче, ніж до столиці, але ж від себе не втечеш.

Л. таки купує квартиру у Львові.

***
На підприємстві, директор якого – мій знайомий німець Р., що живе в Україні понад десять років, – декого з робітників призивають до війська. Директор за рахунок підприємства чи за власний кошт замовляє для них з-за кордону шоломи, бронежилети й усю необхідну амуніцію.

Водночас знаю й про таких іноземців, які, отримуючи зарплату у валюті, зараз, при падінні гривні, неприкрито радіють: “Скільки тепер ми можемо тут, в Україні, купити!”

***
Я не знаю, як би ми були, якби не сонм усіх цих іноземців, які направду цікавляться нами й усім нашим, які нас добре знають, які за нас уболівають, навіть якщо наші ідеї часом видаються їм дивними чи застарілими, які доносять до своїх співвітчизників інформацію про нас — правдивішу, ніж із репортажів, зроблених поспіхом заїжджими журналістами. Як добре, що люди – передусім люди, а не нації, люди настільки, що здатні розуміти одне одного, здатні розуміти в інших їхнє національне. І його поважати.

Щоразу, говорячи з іноземцями, я відчуваю велику підтримку.

Втім, помічаю: завжди у розмові з ними доходиш пункту, в якому вигулькує гола, не прикрита їхньою ввічливістю правда: все ж таки ми самі. Від цього стає сумно й самотньо, та за мить накочується хвиля радості: ми – українці – є одне в одного. Так само грузини були одне в одного під час їхньої війни 2008 року – ми могли співпереживати, але пережити за них цього не могли та, звісно, не бажали. І це не було потрібно. Так само всі народи, які переживали щось подібне.

Я думаю про те, що можна розуміти, співпереживати, співчувати, можна молитись. Але не можна пережити те, що належить пережити комусь іншому.

І не треба. Бо на такі речі одне в одного є ми самі.