Марко Андрейчик – науковець, перекладач. Адміністратор українських студій та викладач української літератури у відділі славістики при Колумбійському університеті. У 2005 році здобув ступінь PhD у галузі української літератури в Торонтському університеті. Автор монографії The Intellectual As Hero in 1990s Ukrainian Fiction – «Інтелектуал як герой української прози 90-х років ХХ століття» (український переклад Ігоря Андрущенка). Засновник музичного гурту «Їжак», із яким записав три альбоми.
– Як ти з дипломом інженера захопився українською літературою настільки, що вирішив змінити фах?
– Я навчався у Drexel University. Це такий тип університету «co-op». Коли ти з п’яти років навчання три середні вчишся лише по півроку, а решту часу працюєш за спеціальністю, яку вивчаєш. Отож я отримав певний досвід роботи і зрозумів, що мені не зовсім подобається цей фах. Проте освіта там була високого рівня, тож я вирішив її закінчити. Особливо важливо, що там було університетське радіо, на якому я працював. Це було альтернативне радіо: можна було крутити, що хочеш. Завдяки цій роботі я познайомився з місцевою філадельфійською богемою. 1992 року відвідав Львів як турист. Мені дуже сподобалося місто, і я вирішив залишитися на довше, принаймні на місяць, винайняти помешкання і пожити у Львові. Коли я, радіодіджей, зацікавився сучасними українськими гуртами, то друг зі львівського студентського братства розповів мені, що о першій годині щодня в кнайпі «Червона Калина» збирається богема. Я підійшов і бачу: дійсно, всі стоять. Письменники, художники, музиканти. Курили, пили каву. Тоді я познайомився з багатьма людьми, які донині є моїми близькими друзями. І зі своєю дружиною теж. Я опинився в колі оригінальних людей, які робили цікаві речі. Я звернув увагу наскільки література є важливою в цьому середовищі. І для музики, і для малярства. Співана поезія, наприклад. Це настільки мене захопило, що я вирішив написати про це кілька статей. Тоді ж вирішив здобувати PhD з літератури і змінив фах.
– Тобто провідником до літератури стала музика, музична альтернатива. Наскільки відрізнялася українська альтернативна рок-музика від американської, яку ти знав? Тебе здивувала увага львівських музикантів до поезії, до літератури?
– Так, мені це було дивно. Я сам уже писав пісні, та ніколи не писав на готовий поетичний текст. Розумію, це була така одна ніша. У Львові Віктор Морозов став предтечею цього напряму, були ще польські впливи. Мене це зацікавило, таким чином я покращував свою українську. І як музикантові мені стало цікаво створити композиції на чиїсь вірші. У дискографії «Їжака» є й мої тексти, але 80% – українських поетів. На першому альбомі 1996 року «Светер» є два вірші Віктора Неборака, вірш Андруховича, ще – Антонич, навіть Михайло Рудницький. Із Рудницьким вийшла несподівана історія. До Львова тоді якраз приїхав мій професор, в якого я робив магістерку в Las Salle University, Леонід Рудницький. Я вже був знайомий із творчістю «Молодої Музи», тож запитав у свого професора, чи це, бува, йому не родич. Він каже: «Ні, але я знаю вдову». І тільки-но він це вимовив, як бачимо, вона йде площею Ринок. Ми познайомилися, і вона запросила нас на сніданок наступного дня. І ось я сиджу в цьому чудовому помешканні через тиждень, як написав пісню на текст Рудницького. Містика. І у Львові зі мною таке дуже часто стається.
– У цей час відбувалися активні контакти різних цивілізацій. В Україну приїзджали люди з Заходу, і з діаспори зокрема. У багатьох, особливо зі старшого покоління, з’являлося розчарування від різниці ментальностей, свідотоглядів, від радянського спадку в Україні. В тебе були подібні відчуття?
– Ні, я не мав таких ілюзій. Багатьом із діаспори хотілося, щоб тут всі були такими ж, як вони. Я розумів, що тут не буде так, як на Заході. Звісно, багато проявів минулого викликали неприємне враження. Але навпаки, все виявилося набагато цікавішим від того, чого мене вчили про Україну в діаспорі. Я належав до «Пласту», ходив до суботньої щколи, моя мама все життя працювала в українській громаді в Філядельфії. І це все було дуже файно і кайфово, але тут був інакший і дуже цікавий світ.
– Тож знакові тексти 90-х, які ти досліджуєш в монографії, ти читав із перших рук, як тільки вони з’являлися?
– Так. «Рекреації» вийшли в «Сучасності». Іздрика окремі уривки теж публікували, зокрема, в журналі «Четвер». А дещо я чув в авторському виконанні ще не публікованим. Тож спочатку все з’являлося в періодиці, антологіях, а вже тоді виходили окремі книжки.
– Ти пишеш і про прозу Забужко. Вихід «Польових досліджень українського сексу» став помітною і скандальною подією. Цей роман уже звично називають «перший український бестселер». На твою думку, це справедлива характеристика?
– Я колись почув таку фразу, хоч вона й не стосувалася саме «Польових досліджень»: «Так, це бестселер, але погано продається». Тобто малося на увазі, що книга викликає інтерес, дискусію, але технічно не є бестселером. Хоча відзначимо, що інтерес до цього роману тримається впродовж тривалого часу.
– Після розпаду Союзу українських письменників запрошували до США і Європи. Тоді це був безумовний привілей. Тема поїздки «на Захід» часто виринає в прозі 1990-х. Відштовхуючись від текстів, як можна охарактеризувати взаємні очікування від цих поїздок? Чи справдилися вони?
– Справді, в прозі цього часу з’являється прототип героя – «посол на Захід». Письменники були одними з перших, хто їхав закордон. Їх запрошували університети, часто це були люди з діапори. Чи з’являлося розчарування? Певно, що так. Про це власне й написано в прозі, яку я досліджую. Виникає момент контакту і пізнання іншомовного світу. В текстах з’являються якісь слова й уривки фраз англійською чи іншими мовами. Я називаю це семплами, за аналогією до роботи діджея, який вставляє в свою композицію «цитати» з інших пісень, мелодій. І буває, що українські письменники вживають ці фрази неправильно, з помилками. Так вони вивчають світ, який досить мало знають. Водночас описано ставлення до них самих, як до посланців країни, про яку на Заході майже нічого невідомо. Зокрема, Забужко дуже болісно це сприймає і показує, як мало знають Україну. Тож у цих творах розчарованість помітна.
– Тут виникає певна аналогія з радянською чи пострадянською рок-музикою, до якої ненадовго виник інтерес у кількох західних продюсерів. І окремі музиканти їздили туди спробувати себе на Заході, але нічого з того не вийшло. З письменниками кінця 1980-х ситуація трохи інакша, бо навіть у себе вдома їм доводилося відкривати нові горизонти і завойовувати широку аудиторію. Але з того часу і донині існує це нереалізоване й недосяжне бажання успіху там – на Заході. А чи існує рецепт цього успіху?
– Я відповім трохи цинічно: треба, щоб в Америці зняли фільм за книжкою. Тоді вона буде всюди: на кожній вітрині, на кожному летовищі. Це певний шлях до успіху, але ж потрібно зацікавити книжкою продюсерів і сценаристів. Зі мною мало не сталася така історія в Нью-Йорку. Я викладав там курс сучасної літератури в Колумбійському університеті, і ми читали «Перверзію» Андруховича. Окрім оригіналу, я мав із собою переклад Найдана. У вагоні метро я раптом бачу, що переді мною сидить Джон Туртурро. Це такий New York moment, що часом трапляється в цьому місті. Сидить і гортає сценарій. І я згадав, що він знімався у фільмі італійського режисера про євреїв десь у середині 1990-х років і тоді бував у Львові. Я подумав було дати переклад «Перверзії», але так і не наважився це зробити. Не люблю порушувати приватний простір людини. А був шанс, що він прочитає і зацікавиться, та я його не використав. На мою думку, треба шукати цей кінематографічний шлях через екранізацію.
– Олександр Мотиль написав якось в Ukrainian Weekly невелику статтю «Чому американці українського походження не пишуть». Чи є підстави щось таке запитувати чи навіть стверджувати?
– Я знаю кількох авторів українського походження в Канаді і в США. Аскольд Мельничук, мабуть, найвідоміший серед них. Є також поети, що пишуть обома мовами. Тож не можна сказати, що нема зовсім нікого.
– Щодо теперішнього стану української прози, то часом виникає враження, що існує проблема з оповіддю, з розповіданням історій. Проза 90-х часто розбивала і проводила реконструкцію старих зразків. Але це покоління відбулося, і зараз не видно яскравого покоління прозаїків після них. Чи можна стверджувати, що постмодернізм 90-х розчистив простір, але не створив нової мови?
– Це був перехідний час і автори цієї доби справді вважали важливим завданням покінчити зі старим стилем та мовою. Вони успішно з цим впоралися і точно створили можливість для нового. При тому, що залежність від попередників завжди існує. Щодо відсутності «великого наративу», гадаю, письменникам 1990-х було цікавіше працювати в коротких і легких формах, як-то есеїстика. Хоч романи теж з’являлися. Я дуже тішуся, що стає більше перекладів великих текстів. Наприклад, «Музей покинутих секретів» прочитала моя студентка, і їй сподобався цей роман. Раніше були перекладені лише якісь уривки чи оповідання. Я теж перекладаю сучасних українських авторів. Серед імен Грицько Чубай, Олег Лишега, Сергій Жадан, Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Кость Москалець, Тарас Прохасько, Мар’яна Савка, Андрій Бондар, Іван Малкович, Юрій Покальчук, Ігор Римарук, Юрій Винничук, Василь Ґабор, Дмитро Лазуткін, Олександр Бойченко і Софія Андрухович.
Розмовляв Андрій Дрозда
Народився 1987 року в м. Кам’янець-Подільський. Аспірант кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського національного університету ім. Івана Франка.
