Андрій Бондар: «Репортаж – це завжди зміна чорно-білої оптики»

Поет, публіцист та перекладач Андрій Бондар вже третій рік поспіль є членом журі конкурсу художнього репортажу «Самовидець». За його плечима цілий список перекладених книг репортажів. Серед них: «Похорон різуна» про українсько-польські конфлікти під час Другої світової війни польського репортажиста Павела Смоленського, «Ти наче камінь їла» про війну у Боснії Войцеха Тохмана, «Зроби собі рай»  та «Неділя, що відбулась у середу» Маріуша Щиґела, «Наша маленька ПНР» Вітольда Шабловського та Ізабели Мейзи, «Прийде Мордор і нас з’їсть» Зємовіта Щерека, «Короткі мандрівки з Боґоти» британця Тома Файлінга й «Уздовж Амазонки» Еда Стаффорда. Окрім того, вже незабаром вийдуть у друк та стануть доступними в українському перекладі книги польського репортажиста Вітольда Шабловського «Танечні ведмеді. Репортажі з трансформації» та Малгожати Реймер «Бухарест. Пил та кров». Проте сам Андрій Бондар репортажів не пише. Каже, що не став журналістом, бо його «більше цікавлять власні спостереження та власні відчуття, ніж голоси інших людей», називає себе «есеїстом-егоїстом». Більше про свій процес перекладання репортажів, «вітрину для світу» та те, чому вірить у майбутнє українського репортажу Андрій Бондар розповів нам в інтерв’ю.

–    Що тебе як поета та публіциста спонукало взятися за перекладання літературного репортажу?
–    Репортаж у моєму житті з’явився найпізніше з усіх можливих жанрів, бо моя участь у журналістиці була неглибокою. Але коли я потрапив у «Дзеркало тижня» та зустрівся з головним редактором Володимиром Мостовим, він мені розповів про кількох  класних журналістів у радянських газетах. До того я знав лише про легендарний польський репортаж. Мене це страшенно здивувало, бо на той момент в Україні такого поняття як літературний репортаж ні в журналістиці, ні у видавничому просторі не існувало. Це була ознака певної культурної непритомності. Тому що есеїстика та репортаж – це ті жанри, які народжуються у суспільствах вільних людей, або людей, які хочуть звільнитися. Тому що репортаж – це правда, а есеїстика – внутрішня правда.

І тут Павел Смоленський написав свою книжку про польсько-українські справи. Коли вона мені  потрапила до рук, я зрозумів, що це треба видавати. На той час зацікавити когось в Україні художнім репортажем було майже неможливо. Я десь роки два носився з цією ідеєю, ніхто не зголошувався, допоки мені не трапилося видавництво «Наш час». Я переклав їм Павела Смоленського, потім Войцеха Тохмана. Так, власне кажучи, відбулося моє знайомство з літературним репортажем. Далі все почало набирати обертів, і я брав у цьому участь. З моїх перекладів від 2007 року дотепер досить високий відсоток моєї перекладацької роботи – це репортаж. І не лише польський.

–    Перекладені тобою репортажі Павела Смоленського та Войцеха Тохмана мають доволі важку тематику – війна в Боснії, польсько-українська різанина під час Другої світової війни. Як на тебе вплинув процес перекладання цих книг?
–    Тохмана я перекладав швидко, бо мав це зробити в абсолютно дикий термін – трохи більше двох тижнів. Але потім з’ясувалася, що не я перекладаю цю книгу, а вона мене. Процес роботи  видався  чорним сумом, депресією, хоча у книзі безпосередньо не говорять свідки вбивств, автор робить реконструкцію через третіх людей. Злочин знаходиться поруч, але його не видно – він завжди у стражданні інших людей. Всі ці відчуття накочуються в міцний трагічний клубок, що потім ти стаєш цим мусульманином, якого вбивають. Вкінці в мене було відчуття, що немає ніякого кордону, що нема різниці мусульманин я, чи ні. Перекладач в такій ситуації стає жертвою, тому що від цього неможливо абстрагуватися. І це, з одного боку, добре, але з іншого – виходити з такого депресивного стану важко. Я місяць чорний ходив. А в мене колись було так, що книжки, які я перекладав, одні за одною були про кров, страх, вбивство, про страшні речі. Це треба пережити, відмучити. Так само і з британськими репортажистами Томом Файлінгом та Едом Стаффордом. А тепер я перекладаю взагалі карколомний британський репортаж Пітера Померанцева про росіян в Москві, про російський бомонд.

–    Які твої вподобання у літературному репортажі? Хто з закордонних авторів тобі близький?
–    Я страшенно люблю Вітольда Шабловського, його підхід і спосіб вибору теми. Він працює дуже цікаво та пише про світи не загублені. У випадку з Вітольдом Шабловським та Маріушем Щигелом не важливо про що ти пишеш. Не важлива міра екзотики, не треба їхати за чотири тисячі кілометрів, як, скажімо, Марцін Васілєвський зі своїм островом Піткерн, щоб написати репортаж. Щигел, наприклад, пише про сусідню Чехію і його книги від того не менш цікаві. Важлива міра заглиблення в тему та міра зацікавлення.
Мені дуже імпонують люди, які роблять репортаж справою свого життя. Тобто де видно особистість,  рівень. А воно завжди зраджується в процесі, тому що людина, ставлячи певні питання, сама не меншою мірою розкривається. При тому, що репортаж нібито максимально знеособлена форма літератури.

–    Тобто ти вважаєш, що репортажистика все-таки є більше літературою, аніж журналістикою?
–    Звичайно. Особливо що стосується польського репортажу. Як би ми не хотіли провести якесь розмежування, література факту, яка описує справжні події та невигадані речі, у своєму втіленні все-одно тяжіє до художньо-довершених форм. І цю форму давно задали такі класики репортажу як Ришард Капусцінський та Ганна Краль. Тобто про правду можна писати гарно. Можна написати «Шахіншаха», від якого не можна відірватись, чи «Імператора». А «Імператор» – це насамперед література, про це говорять синтаксичні періоди, образи, метафори, мова персонажів. По-іншому просто не можна про це розповісти. Хоча, мені здається, що Капусцінський багато довигадує. Він, в певному сенсі, був продуктом свого часу. Це польська хитрість: він ніби все життя був «своїм» в офіційній комуністичній Польщі (ця польська лівиця взагалі досить дивна, бо там були й достойні люди: Лешек Колаковський чи Адам Міхнік). Можливо, Капусцінський в такий спосіб ховався від реальності – їздив. У випадку з Капусцінським у мене було враження, що у всіх його текстах він писав і про Польщу теж. Воно завжди так буває в художників, які мусять ховатися за різні маски. Завжди так буває, що говорячи про одне, ти маєш на увазі також і інше.

Так само, говорячи про Чехію, Щигел багато говорить про Польщу, хоча в тексті її начебто немає. Дотикаючись до реальності, такі репортажисти як Щигел та Шабловський роблять дуже велику послугу – з локальної біди чи проблеми – вони роблять загальну. Говорячи про танцюючих ведмедів (йдеться про останню книгу Вітольда Шабловського «Танечні ведмеді», в яких автор пише про Болгарію та інші посткомуністичні країни – прим. авт.), він пише про всіх нас, про весь постсоціалістичний простір. Тому що в нас не було таких ведмедів, але були такі проблеми на рівні суспільства.

Репортажист досліджує конкретну тему, але не по-науковому,  він не мусить вкласти це все в якусь сувору систему, висунути якісь феноменальні речі, не мусить дійти якогось узагальнення, яке можна було б взяти та поставити в певний ряд. Репортажист – це вільна людина.

–    Як вважаєш, яких перекладних репортажів зараз не вистачає на українському видавничому ринку?
–    Звичайно, Ганни Краль. Її треба перекладати, але авторські права на її тексти дуже дорогі. Проблема та сама, що й з Капусцінським, але його, стиснувши зуби, купують, а з Краль бояться ризикувати. Тому багато проектів зупиняється на стадії наміру.

Також я б хотів побачити в українському перекладі Малгожату Шейнерт. Вона якраз нещодавно написала книгу про Полісся, окрім того її грандіозна книжка «Чорний сад» потребує перекладу.  Шейнерт описує Верхню Сілезію – страшенно цікавий регіон, густий на різні історії, просякнутий різними проблемами, культурно-соціальними та релігійними зіткненнями. Це як наш довоєнний Донбас.

Є речі, які вимагають перекладу. Шейнерт якраз така. Проте вона є зіркою в Польщі, але не має «міжнародної прописки», тобто розголосу у світі. Якби вона була популярною  в Німеччині, Франції та Британії, наші видавці звернули б на неї увагу. Українці ризикують першими перекладати, бояться купувати нерозкручених авторів. Але ця практика ламається. «Темпора» у дуже багатьох випадках працює як перший перекладач іншими мовами. Є хороша тенденція.

Польський репортаж – взагалі настільки виграшна тема, що можна брати будь-якого автора й абсолютно  сміливо купувати авторські права та перекладати. Взяти хоча б того Анджея Мушинського. Він написав книгу «Південь», а тепер працює над абсолютно карколомним репортажем про Бірму, про американських місіонерів. Це дуже перспективний автор. Він писав про Марокко, історію про Рамадан, про те, як люди змінюються, коли сонце заходить, коли все стає дозволеним. Як автор він переконливий, ти відчуваєш все на рівні шкіри. Так як про Ефіопію дав зрозуміти Капусцінський. І ти віриш йому не як читач, а я людина. Це різні рівні віри. Потім Зємовіт Щерек зі своїми мухами. Це – панк у польському репортажі, такий собі руйнівник, людина, що знищує традицію та іншими авторами освячені речі. Наприклад, для нього лайливим словом є «Гуго Бадер». Це людина, яка прийшла з жовтої журналістики в репортаж. Можете собі таке уявити?

Польський репортаж – це мода, це традиція, що має  вже кілька поколінь. Як мінімум три.

–    Ти колись казав, що репортаж також є явищем культури, що свідчить про відкритість до світу. Україна тільки починає відкриватись до світу. Як вважаєш, ми вже перейшли цей момент відкриття, готові сприймати «Іншого»?
–    Я сподіваюсь, що так. Думаю, на це дуже сильно вплинули події останнього року. Це завжди двосторонній процес – відкриваючись до світу, ти не можеш його не приймати. Тобто показуючи себе світові, й сам відкриваєш очі. Для мене в певний момент дуже важливо було зрозуміти, що український репортаж почався. Зараз – на рівні двох хороших авторів. Це якраз той репортаж, що відкривається світові та відкриває світ. Олег Криштопа та Наталка Гуменюк.

Наталка прийшла в репортаж з міжнародної журналістики, а це, мабуть, найкоротша дорога для тих, хто хоче відкрити світ. Криштопа ж прийшов з телевізійної журналістики та прози, це досить вдале зіткнення стихій, що дає щось третє.

Можна сказати, що це шанс, що в Україні можуть розвинутися дві різні школи навколо цих персон. Це безперечні таланти, цікаві особистості. Дуже часто люди, які мають репортажний дар, граються в художню літературу. В нас так сталося з Юрком Покальчуком. Він мав дар репортажиста, прожив цікаве життя, був у багатьох місцях, в тому числі екзотичних країнах, пережив багато цікавих зустрічей. І він не писав репортажі. Я його просив: «Будь ласка, напиши репортаж, ти ж знаєш стільки всього, в тебе стільки досвіду». Але це був його вибір – писати художню прозу, а не репортаж. Криштопа в певний момент зрозумів, що це його. Він має нерв страждання –  його репортаж завжди просякнутий надривами, горем.

А Наталка Гуменюк – це людина-пташка, яка постійно в русі, в польоті, з одним рюкзаком вона їде з однієї країни в іншу. Вона написала дуже класну книгу про мусульманські країни, яка десь зараз має вийти у видавництві «Політична критика». Вона геній комунікації, входить зі всіма у контакт, з усіма домовиться. Не уявляю як би це робив хтось інший, той же самий Криштопа за кордоном. Це людина з іншого тіста. Ці двоє людей – потенційно дві школи.

–    Ти вже три роки поспіль є членом журі конкурсу «Самовидець». Можеш висловити якісь свої спостереження щодо цього. Може, що є перевагами і що недоліками цих текстів?
–    Якщо порівняти перший рік і третій – це дві різні епохи. Тому що три роки взагалі мало хто, за винятком переможців, розуміли що таке репортаж. Другий рік був кращий. В тому сенсі, що вирівнялася загальна якість текстів. А третій рік, я тобі чесно скажу, п’ятірка текстів були плюс-мінус на рівні. А загальний рівень – дуже виріс. Можливо, репортаж змінив Майдан. Ти ж знаєш, скільки всього повиходило, скільки тепер є цієї літератури факту на ґрунті Майдану. І ми ж не будемо зупинятися у своєму важкому розвитку. Майдан і війна змінюють український репортаж. Я можу це сказати та доказати конкретними текстами.
Є ще Артем Чапай, який пише про війну. Зараз багато журналістів будуть переорієнтовуватися на репортаж, тому що він дуже вигідний жанр для опису трагедій. А війна – це трагедія, і від цього нікуди не дінешся.

–    Як вважаєш, мають бути репортажі про Майдан і війну зараз, чи все-таки треба витримати якусь дистанцію?
–    Залежить від того, яку мету ти переслідуєш. Є репортаж-фіксація, який просто відбиває певний зріз достовірності та правди без глибокого переосмислення ситуації. Він можливий та бажаний зараз. Є інший рівень, коли воно фіксується в мисленнєво-чуттєвих формах, коли воно обростає міфами, обростає шкурою. Так само з війною.

–    Часом саме художній репортаж може бути шансом дістати якийсь проблиск правди – через історії простих людей, а не інформаційні повідомлення, де людина – лише військова одиниця.
–    Так, репортаж – це завжди зміна чорно-білої оптики. Ми, люди на диванах, які спостерігають за цим, маємо зовсім іншу включеність. Ми не знаємо мотивів людей, які там, людей, які йдуть воювати за ДНР. На війні все здається чорно-білим. Це – ти, а це – ворог. Попри те, що на твоїй стороні можуть траплятися негідники, а там можуть бути хороші люди. Репортаж може перетнути цю грань.

Розмовляла Олеся Яремчук