Ірена Доускова – сучасна чеська письменниця, авторка низки романів і збірок оповідань («Гордий Будьщо», «Онєґін був москаль», «Дарда», «Доктор Котт розмірковує», «Ведмежий танок» тощо). Українською мовою було опубліковане її оповідання «Збочинець» у журналі «Кур’єр Кривбасу». Навесні 2015 року у видавництві «КОМОРА» світ побачить український переклад найвідомішого роману авторки «Гордий Будьщо», здійснений за підтримки Чеського центру, Посольства Республіки Чехія в Україні та Міністерства культури Чехії. У квітні Ірена Доускова стане гостею «Книжкового Арсеналу» в Києві.
– Чим для вас є ваші тексти?
– Мої тексти (але мені дуже не хотілося б, аби це, не дай боже, звучало патетично) – це моє життя. Принаймні його значна й важлива для мене частина. З усім, що під цим зазвичай розуміють. Частково це реалізована мрія, частково вічна мука і невпевненість. Я роблю те, що хотіла робити з молодості, ще відтоді, коли й не сподівалася, що це взагалі можливо. Та заразом для мене очевидно, що з різних причин аж до смерті матиму з цим багато переживань і сумнівів. Уже з дитинства я жила в чарах книг, театру та й узагалі будь-яких розповідей, мабуть, я до них утікала. Ще до того, як я пішла в школу, пробувала щось писати. Сьогодні для мене мої тексти в кращому разі означають насамперед радість у той момент, коли їх пишу. Всього іншого, що із цим пов’язане, я, інтроверт, часто радо уникнула б.
– Ви починали як поетеса, але популярність вам принесла проза. Чому так, як ви думаєте?
– Я не знаю, скільки з тих старих віршів узагалі чогось варті. Після революції (Оксамитова революція у листопаді 1989 року – І.З.), на початку 90-х ми з тогочасною нашою літературною групою LiDi видали одну спільну книгу, що складалася з чотирьох ранніх збірок, але вона жодного розголосу не мала. Я пізніше якось дуже природно почала писати прозу. Досі точно не розумію, як і чому це сталося. Можливо, вже мої вірші були занадто сповнені епічністю і я тяжіла до цієї зміни, навіть не усвідомлюючи цього. Але що стосується популярності – це інша справа, боюся, що навіть наші найкращі сучасні поети навряд чи можуть про себе сказати, що вони популярні. Часи, на жаль, давно змінилися, і поети не належать нині до героїв доби (та й письменники взагалі). У будь-якому разі, весь цей час я пишу вірші, тільки мало. Лише 2009 року я видала першу окрему збірку «Без Червоної Шапочки». Скоріш за все, навіть її ніхто не знає, але я рада, що мені вдалося її видати, я продовжую писати вірші, хоча й небагато. Щоправда зараз трохи більше, ніж раніше. Це моя велика, приватна й тиха радість. І хоча це може прозвучати як парадокс, я досі вважаю себе насамперед поетом, аніж будь-ким іншим.
– Чи вважаєте ви себе популярною письменницею? Чому? Що для вас популярність?
– Чесно сказавши, я про це особливо не думаю. Вашому психічному здоров’ю не піде на користь, ані переоцінка, ані недооцінка себе, те, що ви занадто переймаєтесь собою і своїм образом в очах інших. Але якщо не уникати цього і не гратися в скромнягу, то, мабуть, так. З кількості проданих книг, з відвідуваності інсценізацій за ними, з того, скільки людей приходить на читання, які бувають по всій Чехії, можу сказати, що належу до відомих чеських письменників. Моя популярність тішить мене тому, що мої книги читають люди. Це найважливіше, і я була б нещирою, якби сказала, що мені все одно і це для мене несуттєво. Спеціально я ніколи не прагла цього, але мені подобається. Книги і театр живуть власним життям, мені це приносить радість, я це ціную, а зі мною особисто люди це переважно не поєднують. Це для мене ідеально. Коли я гуляю з собакою і хтось звертається до мене на вулиці, то я зазвичай навіть трохи лякаюся. Але таке стається досить рідко, я зовсім не «обличчя з телевізора». Популярність чи успішність – це дуже, дуже відносні поняття, у мене немає щодо цього жодних ілюзій. Тільки час покаже, чи означало це щось більше.
– Що було найважчого при написанні «Гордого Будьщо»?
– Вже минуло двадцять років, відколи я написала цю книгу. Надзвичайні двадцять років… Я знаю, що ця ідея і бажання її реалізувати жили в мені доволі довго, я думала про неї без будь-якого особливого страху, без амбіцій, що ось зараз виникне «Щось». Я просто була переповнена цим. Спогадами і переконанням, що про той час необхідно говорити. Але важко все ж було, я починала принаймні тричі, вперше іще до листопада 1989 року, і без надії на видання. Та головне, що я й сама тими першими спробами була незадоволена. Думаю, найважче було знайти ту позицію, правильну стилізацію розповіді від першої особи, яка використана в творі. На початку я думала, що це мав би бути скоріше кіносценарій, але потім сама себе спитала, що б я з ним робила. Книга більш вільна, а з часом для мене це стало важливим. Зробити щось власними силами, відносно незалежно від умов і оточення, і хай буде як буде. Рукопис може лежати у шухляді вічність, але це вже готова форма.
– «Гордий Будьщо» – це чеський роман? Що в ньому чеського?
– Не знаю, чи це питання до мене. Якою мірою не тільки я, але ми, чехи, можемо подивитися на себе з боку. Якщо спробувати відповісти і проминути банальну, хоча й засадничу умову – те, що він написаний чеською, – то, мабуть, так. Це чеська історія, не тільки тому, що вона вміщена у певний час і певні обставини, кілька років після окупації у 1968 році. А й через те, що вона з собою – вже вкотре – принесла. Ламання характерів, зміна масок тощо. А ще – і це, на жаль, упродовж катастрофічних подій ХХ століття принаймні у нас стає все більш типовим – великий передчасний, запопадливий страх, навіть коли вже не йшлося про життя так, як під час окупації або частково у 50-х роках. Повторювана ситуація, коли ми самі, попри всі відмовки, є тими, хто шкодить найбільше. Та загалом це не лише наша ситуація, думаю, що таке ж або навіть кривавіше винищення стосується низки країн Центральної та Східної Європи. Чеським є також кут зору, з якого я свою, а точніше, нашу історію розповідаю. Іронія, гумор, трагікомедія… Трагікомічний, чорний, іноді навіть цинічний гумор – це те, що якимось чином нам, чехам, підходить і чого, можливо, від нас і очікують. Наші найбільші і найвідоміші письменники, з якими я б себе не хотіла і не наважилася б порівняти, наприклад, Гашек чи Кундера, завжди працювали з гумором та іронією. Мабуть, нам через наше нещасливе розташування між Німеччиною та Росією нічого іншого не лишається, навіть якби ми дуже хотіли. Ми з радістю самі себе побачили б більш героїчними, тому до цих, та й не тільки до цих, авторів маємо трохи претензій.
– Як виникла ідея написати продовження роману? Цьому сприяв комерційний успіх книжки?
– Написати продовження роману мені захотілося ще тоді, коли я писала «Будьщо» і не знала, чи взагалі його допишу. Я міркувала так, що історія могла б продовжуватися у старшій школі, а третя частина завершилася б у 1989 році, тобто переворотом чи, якщо хочете, революцією. Та водночас мені від початку було зрозуміло, що я не буду «лізти поперед батька в пекло», що пізніше просто спробую. Дві наступні частини були для мене так само складними, як і перша, я не поспішала і починала по кілька разів. Книгу «Онєгін був москаль» я написала через вісім років після «Будьщо», і з його успіхом вона не мала нічого спільного. З раціонального погляду, казала я собі, я б не мала цього робити, всі будуть їх порівнювати і з радістю сваритимуть мене. Крім того, мені було б страшенно нецікаво писати такі книги, одна за одною. Тож я написала низку досить відмінних речей. Третя частина – «Дарда» – зрештою взагалі була не про той переломний рік, як я хотіла спочатку. Вона виникла ще через п’ять років після «Онєгіна» і розповідає більш-менш про сучасність. Тож певний «план» у мене був від самого початку, але писання, слава богу, – це живий процес, і навіть я сама часто не знаю, чим він завершиться.
– Чи важко вам створювати персонажів-чоловіків? Наприклад, чи важко було «стати» Гашеком (роман «Ведмежий танок» розповідає про останні місяці життя цього письменника – І.З. )?
– Я навіть і не пробувала це зробити, мені хотілося лише максимально до нього наблизитися. Ця книга, крім усього іншого, про Гашека, про завершення його життя, але тільки частково з його кута зору. Я намагалася дізнатися про нього якомога більше, з його творів, кореспонденції, зі спогадів сучасників та різних біографій. Але, звісна річ, я вигадувала і в дечому мала покладатися на своє уявлення та інтуїцію. Це, зрештою, не був мій перший чоловічий персонаж. Наприклад, мій перший прозовий твір «Ґольдштайн пише доньці», роман у листах, весь написаний із погляду чоловіка. Тож я цього особливо не боялася, скоріше мені було зрозуміло, що оскільки я пишу про когось такого відомого і уславленого, як Гашек, мій погляд на нього буде подобатися далеко не усім.
– Чи знаєте ви все про своїх героїв? Чи живуть вони «власним життям», яке ви для них не планували?
– Я про це вже трохи сказала. Майже щоразу стається так, що впродовж написання персонажі якоюсь мірою розвиваються інакше, ніж я наперед думала. Спочатку в мене є певна рамка, я знаю, куди хочу прямувати і приблизно яким шляхом, але все інше невідоме. Зрештою, інакше мене б це не бавило.
– Чи подобаються вам театральні постановки за вашими текстами? Чи впізнаєте ви своїх персонажів на сцені?
– Нині ідуть вистави за всіма частинами трилогії – «Будьщо», «Онєгін» і «Дарда». Всі в різних театрах, але в усіх випадках сценарій писала я, тож навіть не можу на щось нарікати. Загалом вони мені подобаються, у кожному щось своє. У двох із них головну роль грає чудова чеська акторка Барбора Грзанова, чиєму потрактуванню Геленки Соучкової завдячує «Гордий Будьщо» великою частиною своєї популярності. Режисером «Онєгіна» є талановитий Ян Борна з театру Divadlo v Dlouhé з чудовою акторською трупою, а режисером «Дарди» у театрі Divadlo Na Jezerce – драматург і режисер Арношт Ґолдфлам. Тому щоразу в мене була можливість співпрацювати з людьми, роботу яких я дуже поважаю. Десь-щось я зробила б інакше, але це все дрібниці і я ніколи не нав’язувала чогось режисерам. Я дуже хвилююся, коли бачу свої речі на сцені. Це особливе відчуття. Але переважає радість від того, що люди на всі ці вистави ходять, бувають аншлаги. І коли я час від часу приходжу подивитися, мені подобається стежити за тим, як реагують глядачі.
– Ви читаєте свої книжки? Переклади своїх книжок?
– Я не повертаюся до своїх книг, хіба що коли маю якісь читання і треба вибрати якийсь уривок. Інакше ні. Переклади зазвичай тільки переглядаю, більшості із цих мов не знаю, хоча деякі й відносно схожі на чеську. Єдиний, який мало сенс читати і який я хоча б трохи могла оцінити, був переклад німецькою.
– Хто з авторів світової і чеської літератури вам близький? З ким ви б себе порівняли?
– Порівнювати себе ні з ким би не хотіла, навіть не дозволила б собі такого. Скоріше спробую назвати тих, хто мені подобається. З чеської літератури, наприклад, Ярослав Гашек, Карел Полачек, Йозеф Шкворецький, Мілан Кундера, Ладіслав Фукс, Лудвік Вацулік, Ота Павел. Вся празька німецько-єврейська література, не тільки Кафка, а й Верфель, Леппін, Майрінк, Брод. Крім того, Йозеф Рот, Міхаіл Булгаков, Ернест Хемінгуей, Г.Г. Маркес, Ісаак Бабель, І.Б. Зінґер, Хаім Поток, Туве Янсон, Людміла Уліцька та низка інших. Можна називати ще багатьох, та завжди про когось забудеш. Я б іще сказала про чеську поезію як ціле. У нас було багато хороших поетів, я постійно з радістю їх перечитую.
– Чи знаєте ви щось про українську літературу? українську культуру?
– Хоча мені дуже неприємно, та маю визнати, що мої знання про українську культуру і літературу зовсім незначні. Я намагаюся відслідковувати молодих авторів із навколишніх країн, не лише із Західної Європи. Але в книжкових крамницях такі пропозиції майже або й зовсім нульові. Трохи поляків, ще менше угорців, але автори болгарські, румунські чи з країн колишнього Радянського Союзу представлені мінімально. Недавно я знайшла в інтернеті видавництво «Karpatia» і замовила у них, зокрема і щоб трохи виправити таке незнання, цілий пакет книг. Вони підтвердили замовлення і з того часу не озиваються. Мабуть, мені доведеться їм подзвонити.
Розмовляла Ірина Забіяка
Забіяка Ірина (1986), кандидат філологічних наук, літературознавець, перекладач із чеської. Працює в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Основні наукові інтереси: сучасна чеська та українська літератури, компаративістика, переклад.
