2014 рік у літературі був непростий і великою мірою переломний. Увага до кожної нової книжки, здається, була підсилена бажанням читачів чимшвидше отримати відголосок пережитого досвіду Майдану і фіксації реалій війни (зауважимо, що видавці це бажання задовольнили вповні).
Однією з найбільших несподіванок минулого літературного сезону став дебют львів’янки Вікторії Амеліної з романом «Синдром листопаду», котрий виділився не тільки на тлі свіжого корпусу «постмайданної» літератури. Поява нового імені, не прив’язаного до літературних тусівок чи скандалів, значною мірою сигналізувала зміну «правил гри» в нашій літературі. І попри відсутність претензій на прорив з боку авторки – чи, можливо, саме завдяки цьому, – вихід роману Вікторії Амеліної став подією.
В одному з перших своїх інтерв’ю письменниця говорить про Майдан і його перед- та спів-чуття, про непростий вибір героя і зміни, перед якими стоїть кожен із нас.
– Вікторіє, чому твір із такою чітко артикульованою проблемою співпереживання, яким є «Синдром листопаду», з’явився саме на зламі 2013-2014 років?
– Багатьом здається, що ця книжка народжена Майданом, але, можливо, все навпаки – Майдан стався тому, що ми були до нього готові. Починаючи писати роман у вересні 2013 року, я хотіла поговорити з українцями про співпереживання, про те, чи варто виходити з зони комфорту заради інших, навіть далеких. Мені соромно, що я тоді українців недооцінювала. Я не знала, що ми вже подорослішали, і я проговорю не лише запитання, а й якийсь цілий шлях, варіанти відповіді. У роману мало бути інше закінчення.
Тема співчуття і байдужості загалом є моєю давно. Роман задумувався як твір про пересічного українця, котрий відрізняється від нас лише тим, що має надприродний дар співпереживання, який ніяк не може прийняти. Це книжка про дорослішання України від своєрідного дитячого егоїзму до появи людей, здатних на самопожертву – що й сталося великою мірою під час подій на Майдані. Саме тому книжка, хоч і писалася дуже боляче, постала досить легко – зазвичай мені важче писати.
– Чи йшлося тобі про діагностування головної проблеми українського суспільства, яке постало після розвалу СРСР?
– Не знаю, чи саме співпереживання було головною проблемою… Але ми повинні були відбутися саме як Ми, а не лише як сукупність Я – тільки так можемо йти до спільного блага та відбутися як держава, зокрема і через жертви. І мені справді йшлося про те, щоб осмислити речі від розвалу Союзу до сьогодення – невипадково герой роману навіть трохи старший за мене.
– Чи можеш пригадати епізод зі свого життя, коли ти вперше усвідомила той стан, який відчуває і твій герой?
– Це загалом якась така меланхолійна риса – думати про те, що відбувається з іншими в той момент, коли ти перебуваєш у затишку і безтурботності. Мені здається, це сприймалося як дивацтво. Я ще в школі примудрялася писати вірші, де був, наприклад, Грозний – тобто тема співпереживання справді не відпускає мене десь починаючи, мабуть, із десятого класу. Але в «Синдромі листопаду» я намагалася сконструювати інший тип персонажа – сподіваюсь, я не така, як мій герой. Костя Нечай до Майдану – це в міру цинічний егоїст, пристосуванець, загалом не надто хороша людина. Я не шукала якихось однозначних відповідей у тексті, радше проговорювала свої запитання. І ще, звісно, писання – це певною мірою самолікування від надмірного переживання, яке можна порівняти із сучасним стресовим станом суспільства.
– У романі великий акцент зроблено на своєрідній емпатії на відстані – часовій та географічній. Чи здається тобі, що українці сприймали конфлікти й трагедії в інших країнах як щось із паралельної реальності? І чому так сталося, що саме події у Єгипті і наш Майдан зв’язалися в єдину емоційну та смислову ланку?
– Мені якраз ішлося про ті події, яким ми загалом не дуже співчували. З протилежної сторони світу люди були не дуже близькі нам, чимось навіть скомпрометовані в очах суспільства, і до початку Майдану я думала, що писатиму про сомалійців. Підказкою для мене став показ фільму про Тахрір на Майдані Незалежності. Тоді все зійшлося. Але не тому, що показали це кіно, бо я і так добре пам’ятала про Арабську Весну. Мене вразило те, як глядачі після показу висловлювали свій жах від побачених смертей, роблячи висновки на кшталт «в нас так не буде», «мабуть, це результат арабської вдачі». Я тоді це слухала, і, попри те, що сама зовсім не хотіла силового розвитку подій в Україні, мені було страшенно боляче, тому що я розуміла, що саме ТАК і буде, бо зійшлися дві сили, жодна з яких не захоче відступати.
– Як ти думаєш, після Майдану українці інакше сприйматимуть чуже горе? Чи буде приблизно такий же рівень «compatii», як у 1990-2000-і, з додаванням озлобленості на весь світ, котрий не здатен співчувати нам у цей складний час?
– З одного боку, це нормальний процес. Щодо змін, то частково вони вже відбулися, можу сказати навіть про себе: коли я маленькою дивилася кадри війни з Чечні (мабуть, на російському каналі), то мені здавалося, що це з чеченцями щось не те, а ніяк не з росіянами (зрештою, в цей момент, у 2015 році, якісь безневинні діти теж дивляться російське телебачення…). Зараз є багато ознак переосмислення – ті самі перепости старих інтерв’ю Дудаєва та проведення паралелей між нашою та їхньою боротьбою. Ми згадали про чеченців, коли з нами сталося щось схоже, ми провели цю паралель. В інформаційному полі зв’язок між гуртуванням суспільства, виходом на вулиці і співпереживанням дуже добре ілюструє рух «Je suis…» (Charlie, Volnovakha і т.д.), який, можливо, і є своєрідним вираженням Homo Compatiens. Мій герой так і переживає страждання інших – проживаючи і переповідаючи їх не від третьої, а від першої особи, від цього «Je».
– А що тоді робити з «Je suis Єфремов» чи «Je suis Кобзон»?
– Так, тут ти правий. Процес відбувається не зовсім гладко, але ж це я і маю на увазі під словом «нормально». І навіть «Je suis Volnovakha» іноді артикулювало меседж: «Що ж ви там говорите про своїх десятьох, як в нас тут набагато гірше? Ви нас не чуєте!». Тут є певна підміна понять, це дві різні за контекстом трагедії. А водночас гинули сотні людей в Нігерії, і про них особливо не говорилося і у нас. Але я однаково співчуваю і французьким журналістам, і нігерійцям. Не варто протиставляти. В епілозі «Синдрому листопаду» згадується викрадення школярок тією ж організацією Boko Haram – якраз у контексті того, що українці на неї, мабуть, не звернуть уваги, бо сильно болить своє.
– Ким є герой твого роману: лакмусом історичних змін та проблеми постання нового на руїнах гнилої імперії; чи зразком людини, котра не вписується в нову систему?
– І перше, і друге. Я намагалася зробити Костю лакмусом, провести його через всі кола. Той самий дитячий будинок не є випадковим. Це місце саме по собі нагадує щось казенне, порожнє, бо розташоване в будівлі закинутого наукового інституту. Це та порожнеча, яка залишилася після розпаду Радянського Союзу. Та порожнеча, яка мені була відчутна у 1990-х. Можливо, у Львові цього не було видно – люди тут у переважній більшості завжди свідомо прагнули Незалежності і тому трохи краще давали собі раду з нею. Але в українській літературі потрібно проговорювати і інші історії. Костя – онук народної артистки СРСР, дитя совка, Костиної попередньої родинної історії ми просто не знаємо, бо очевидно, її не знає і він.
Водночас, герой постав як нетиповий, чужий для всіх тих середовищ, у які потрапляв, зокрема й через переживання свого незвичного стану.
– Ти (вочевидь не змовляючись із Мирославом Слабошпицьким) спробувала передати українську дійсність через метафору дитячого інтернату. Дев’яності для тебе теж були таким загострення інстинктів та жорстокості?
– Так, власне, йдеться про якесь загальне панування закону джунглів, стирання різниці між людським і звірячим. До речі, «Плем’я» я, на превеликий жаль, досі не змогла подивитися, бо пропустила його у прокаті і поки він, здається, ніде більше не доступний для перегляду.
– Як з’явилося у твого героя прізвище Нечай? Адже це явно не випадковість.
– Насправді я підбирала прізвище за співзвучністю до слів «не чуй», адже Костя не хоче чути того болю (чи іноді – радості) чужих людей. Тут насправді вийшов якийсь містичний збіг. Було навіть таке, що коли у розмові Маріанна Кіяновська згадала Нечая, я якісь півхвилини в паніці намагалася зрозуміти, чому Маріанна говорить про мого героя. Звісно, з’ясувалося, що йшлося про покійного вже нині мольфара Нечая, який нібито передрік смерть Януковича.
– Які загалом твої стосунки з містикою в романі? Бо текст явно тяжіє до напівфантастичного.
– Насправді мені не йдеться про містику, я навпаки весь час докладала зусиль, аби повернути твір до реалістичності. Просто задум роману випливав із фантастичного припущення про існування Homo Compatiens. Загалом, коли я пишу, маю якусь гіпотезу, яку досліджую, наче перевіряю експериментально. Тому думаю, що мій твір не варто сприймати ні як фантастику, ні як роман-документ (я дуже вибірково фіксувала реалії тих чи інших періодів). Складно сказати. Маріанна Кіяновська на презентації у Львові зауважила певну схожість із апокрифічним Євангелієм, звернувши увагу на перегуки із Благовіщеням (у романі цілих дві Єлизавети) – цього зв’язку на рівні імен персонажів я не помічала. Можливо, цілком випадково, але у мене справді певною мірою народжувалася книжка-звістка про те, що ми можемо рятувати одне одного.
– Можеш пригадати, які відчуття переважали в тебе за останні роки, до Майдану?
– Нині багато хто говорить, що передчував війну, тому мені навіть незручно про це казати, але це було й зі мною. Хоча в моєму особистому досвіді переломним був 2011 рік – мабуть, не з містичних, а з особистих причин. Тоді я народила дитину, переїхала до нової квартири і загалом було все дуже добре. Але тоді ж я почала більше жити інформпростором, і мені справді стало страшно, здалося, що у найближчі роки розпочнеться війна. Я потім думала, що це у мене післяродова депресія така була. У молодих матерів дуже сильні інстинкти щодо безпеки… Це на той момент було інтуїтивним відчуттям, а не результатом якогось аналізу, хоча насправді сигнали були розкидані довкола і повсюди, зокрема, в тональності російських медіа.
– Інформаційний бік революції і війни великою мірою позбавляє нас відчуття реальності. Як ти балансуєш між цими двома образами – медійним і безпосередньо прожитим?
– Для мене дуже важливо говорити з людьми, котрі переживають цей досвід, спостерігати – я не дуже довіряю віртуальності. Фінал цієї історії навіяний зокрема вчинком мого друга і колеги, який в певний момент подзвонив мені і сказав: «Віка, вибач, але я їду. Ти ж бачиш, що там робиться!» (дзвонив не похвалитися, а тому, що я відповідала за проект, над яким він працював як програміст). Цей хлопець поїхав не просто на Майдан – на Грушевського. Тобто була оця ситуація, коли людина не є на Майдані від початку до кінця, але в певний критичний момент робить важливий вибір. Але я от зараз думаю, що така людина, як Костя Нечай, в реальності насправді б ніколи не пішла на Майдан у гущу подій – якби не співпереживання. Він радше такий… з «Диванної Сотні». Цей сюжет показує нам себе – всіх тих, хто не пішов туди, під кулі. Не варто сприймати мій роман як твір «для фіксування історії», шукати в ньому політики та ідеології. Це історія людини.
Мені ще хочеться провести межу між живим спілкуванням з людьми і читанням про події у Фейсбуку, твіттері. І навіть не тому, що в мережі люди (боти?) частіше говорять неправду. Попри те, що соцмережі нас об’єднали, вони формують спотворені образи – не лише через свідому працю ворожої пропаганди. Просто ми так влаштовані – поводимося в Інтернеті не зовсім так, як у реальному житті. До того ж, інтенсивний дописувач соціальних мереж – це, мабуть, певний тип людини. І йдеться не завжди про наявність активної позиції. Наприклад, люди з АТО, яких я знаю особисто, у мережі ніколи про свій досвід не пишуть. Як письменник я хочу чути і тих, хто не говорить.
– Герой «Синдрому листопаду» (чи то пак протагоніст) – зовсім не герой у звичному сенсі. Хто ж тоді є справжнім героєм цієї нової доби?
– Я взагалі проти героїзації у форматі спрощення і узагальнення. На рівні літератури ще рано говорити про героїку, бо це вимиває усі інші сенси пережитого. Хоча масовій культурі яскравий протагоніст, мабуть, потрібен.
– А якщо говорити про «героя» як індивідуальність, без пафосу героїчного вчинку? Хто є героєм нашого часу?
– Я зараз бачу людей, які мали велику мрію. Тепер вони – ми – отримали можливість втілити її, а заразом і відповідальність її відстоювати. Але виявляється, що заради мрії дедалі більше потрібно жертвувати. Загалом це знову гамлетівська ситуація: знову якийсь вивих часу – і треба його виправляти, але дуже не хочеться. Хочеться запитати: «Чому саме я?» Такими я бачу зараз людей, котрі отримують повістки чи просто зважують «іти або не йти?», «яку частину доходу віддавати на армію?». Це вибір передусім моральний, і мені здається, що це в певному сенсі навіть добре. Суспільство настільки подорослішало. Очі в людей інші. І напевно вони читатимуть більше книжок. Коли дивишся на поранених військових, вони ніби прості хлопці – але в них такі погляди, наче вони зараз готові будуть тобі цитувати Канта. Відчувається, що вони на тій війні з’їли якесь яблуко пізнання добра і зла. І ми всі теж рухаємося в цьому напрямку, адже тепер щодень стоїмо перед справді непростим вибором, а не про те, яка кофтинка нам більше до смаку, – чорна чи біла, – як раніше. Ситуація складна, і жоден вибір не можна осуджувати. Так ростемо.
Розмовляв Олександр Вешелені
Усі фото з ФБ письменниці
