Чи треба сучасному українському читачеві вкотре пояснювати, хто такий Батько Махно? Треба. Бо, як доводить автор «Степового пірата», варшавський україніст і культуролог Станіслав Лубєнський, навіть на малій батьківщині Нестора Івановича відповідь на це запитання є очевидною далеко не для всіх. Втім, очевидною для всіх вона, мабуть, ніколи й не стане. Ким він справді був? Ідейним анархістом чи розбійником із курної степової дороги? Одним із найяскравіших лідерів нашої соціальної революції чи одним із головних гробарів нашої ж революції національної? Нащадком давньої козацької вольниці чи предтечею сьогоднішнього кривавого хаосу на сході України? Одне можна сказати напевно: Нестор Махно прожив життя, варте всіх книжок, які про нього були і ще будуть написані.
Олександр Бойченко
Махно для незалежної України – постать незручна. Він точно не є матеріалом, з якого можна зробити національного героя. Анархіст, ворог державного порядку, отаман степової утопії. Він не був мучеником за національну справу, але й не підпорядковувався владі більшовиків. За часів Радянського Союзу зміцніла його чорна легенда. В «Ходінні по муках», романі про дозрівання російської інтеліґенції до комунізму, Олексій Толстой змалював його як звироднілого бандита. Брехня, повторювана тисячі разів упродовж років, стала правдою. Прихильна пам’ять про махновський рух була небезпечною. Навіщо наражати себе й близьких на небезпеку? Колишні махновці заради святого спокою навчили своїх дітей, що боротьба під знаменами «Воля або смерть» була помилкою. Лише в деяких родинах потайки розповідали історії про справедливого гуляйпільського Батька, що роздав селянам землю й вигнав геть панів.
Станіслав Лубєнський
Улюблений сайт літературної критики
