В американського письменника Чарльза Бернстіна є вірш «Воєнні історії», у якому кожен рядок – афоризм, що дає визначення війні. Сентенції лаконічні, одначе місткі, будь-яку можна розгорнути в статтю або окреме дослідження. Зацитую з вірша лише два (перший і останній) рядки. У першому автор пов’язує явище війни із явищем прози/літератури, вказуючи на те, що одне витікає з іншого: «Війна – продовження прози іншими засобами» (це парафраз відомого вислову Клаузевіца: «Війна є продовження політики іншими засобами»), – тут маємо локальний зріз, війна зведена до мистецької, проте по суті маргінальної галузі. Та останній: «Війна – це ми», – в якому підкреслюється всеохопність явища. Либонь, і перше, і друге твердження вдалося б легко оскаржити, довівши безпідставність таких положень та умовиводів. Однак не можемо не визнавати того, що сьогодні Україна веде війну, і ця війна дотична до всіх нас – українців, а тому неминуче мусить втрапити до сфери зацікавлень української літератури. Цілком поважна тема для розмови. А рядки Чарльза Бернстіна нехай будуть до неї епіграфом.
Я недостатньо ознайомлений із творчістю та біографією Бернстіна, аби здогадатися, що спонукало американця (не якогось там морського піхотинця, а інтелектуала – професора англійської літератури) 1950 року народження звернутися до теми війни. Цей «ботанік» аж ніяк не виглядає послідовником мачо Гемінґвея, котрий вважав, що війна – добра школа для письменника. Може, всі американці такі запеклі мілітаристи? Чого не скажеш про українців. Українська література часів незалежності на диво цнотливо-пацифістська, тема війни ні серед письменників, ні серед читачів зовсім не «котирується». Чи не тому, що в українського суспільства не було на думці війни, яка б його (суспільства) стосувалася. Цілковита непричетність, повна неготовність співпереживати і співстраждати. Скажімо, коли я писав щось про Афганістан, то виглядало так, ніби я пишу тільки для тих невдах, котрі не зуміли від цієї халепи «відмазатися». Від критиків (люди, які читають з обов’язку) доводилося чути нарікання: мовляв, важке це читання. Мабуть, багатьох ця обставини спиняла: чому я ніжний повинен це читати? Коротше кажучи, тема війни як рудимент радянської історії почила під руїнами імперії. Українська література разом із новонародженою державою розпочинала з чистого листка. Стосовно здобутків української держави всі в курсі.
Війна в свідомості українського письменника звелася до ролі тропу, якоїсь метафори, котру поети залюбки використовували у назвах книг, наприклад, Сергій Жадан «Балади про війну і відбудову» (2001) або Мар’яна Савка та Маріанна Кіяновська «Кохання і війна» (2002). Як на мене, не таке це вже й безпечне заняття – викликати духа війни, особливо, якщо не готовий до його матеріалізації.
Українською мовою про війну (яку в нас традиційно називають Великою Вітчизняною) написано чимало книг, що вкладаються у величезну гору макулатури, верхів’я якої увінчують «Прапороносці» О. Гончара. Наче завданням української літератури було обслуговувати ідеологію, а не служити правді. Мені не відомі твори наших письменників, які могли би зрівнятися із правдивістю зображення війни в повістях білоруса В. Бикова або росіянина К. Воробйова («Вбиті під Москвою», «Це ми, Господи!»), не знаю нікого, хто б після розвалу СРСР, подібно до В. Астаф’єва, взявся переосмислити й деміфологізувати війну, як він зробив це у романі «Прокляті і вбиті». Не можна не згадати майстра художньо-документальної прози Світлану Алексієвич. Це вже людина іншої формації, народжена 1948 року, війну вона пізнавала через досвід інших. Першою була книга «У війни не жіноче обличчя» (1985), написана на основі свідчень жінок-фронтовичок. Завершила її С. Алексієвич 1983 р., проте рукопис ще два роки валявся по редакціях, на адресу авторки сипалися серйозні, як на той час, звинувачення у «натуралізмі і розвінчанні героїчного образу радянської жінки». Не знати, як склалася б доля дебютантки та її твору, якби Горбачов не оголосив «перестройку». Ситуація в один момент змінилася на діаметрально протилежну. Після журнальної публікації твір виходить у «Роман-газеті, а потім одразу в двох видавництвах – білоруському та російському. Загальний наклад цього твору становить близько двох мільйонів примірників. С. Алексієвич нагороджують орденом «Знак пошани», премією Ленінського комсомолу та іншими відзнаками. Опрацювавши тему жінка й війна, письменниця звертається до спорідненої теми – війна й діти, вона пише книгу «Останні свідки. Сто недитячих оповідань» (1985). А за кілька років видає книгу, у якій зосереджує увагу не на минулому, а на проблемах тодішнього сьогодення – Афганській війні: «Цинкові хлопчики» (1989). Повторний виток слави письменниці виявився не менш грандіозним, тільки на цей раз замість нагород чекало судове переслідування. До ув’язнення справа не дійшла лише завдяки здоровим силам суспільства і підтримці зарубіжних інтелектуалів.
У російській літературі тема Афганської війни висвітлена доволі широко і з різних аспектів. Зрозуміло, що чимало цих творів – вода на млин міністерства оборони. Найбільш одіозним у цьому сенсі мені видається А. Проханов з романами «Дерево в центрі Кабула» (1982) «Малюнки баталіста» (1989). А. Боровик, автор книги «Прихована війна» (1989), ангажований тією самою системою, проте перебував десь посередині між А. Прохановим та С. Алексієвич; як Проханов він їздив на війну, наче на екскурсію, отримував за це бойові нагороди (Проханов – ордени Червоного Прапора і Червоної Зірки; Боровик – медаль «За бойові заслуги»), але він уже взяв бік людини. Із тих російських письменників, яким довелося пройти Афганістан у військових чоботах, я виділив би для себе О. Єрмакова з романом «Знак звіра».
Із українських «афганців» у письменники вибилася зовсім малесенька щопта. Покійний О. Уляненко служив в Афганістані, але про війну, здається, не писав. Знаю ще В. Погорецького, автора поетичної збірки «Шураві» (2010), та свого однополчанина (ми служили в 66-ій омсбр) І. Моісєєнка, який написав роман «Сектор обстрілу – “Аісти”» (2010). У назві закладена алюзія на художньо-документальну книгу О. Дмитренка «Аист» (1985), головним героєм якої був лейтенант О. Стовба (із цієї ж 66-ої бригади), котрий підписував свої вірші Аист – Александр Иванович Стовба. До певної міри роман І. Моісєєнка є продовженням дискурсу Дмитренкового «Аиста». За сюжетом роману, перед загибеллю лейтенант Стовба віддає (наче естафетну паличку – і зброю воїна, і перо поета) пораненому бійцю Богдану Білограду, також поетові, свій зошит із недописаним віршем, і тепер він мусить його дописати, а від того, яким буде це продовження залежить, ні більше, ні менше, доля всього світу. Можна надибати ще чимало різного рівня мемуарів, котрі у більшості випадків мають радше історичну цінність, аніж літературну.
Варто згадати вихідця із іншої гарячої точки радянських часів С. Пантюка, з його романом «Війна і ми» (2012), у якому оповідається про карабахські події.
Наразі, щоб писати про війну, вже не потрібно озиратися в минуле. У квітні виповниться рік від початку АТО. І ніщо не показує на те, що вона близька до завершення. Війна перебуває в центрі уваги суспільства. Про війну багато пишуть, але поки що переважно журналісти й блогери. Письменники-прозаїки відмовчуються. Щоб писати, треба бути «в матеріалі», однак, на відміну від російських митців, котрі мало не табунами сунуть у ті ДНР та ЛНР, аби виявити свою підтримку, а декотрі й постріляти, наші (либонь, віддають перевагу чистому мистецтву), зокрема й письменники, не надто квапляться, щоб власною присутністю морально підтримати бійців АТО. За окремими винятками. Письменник Борис Гуменюк із червня перебуває у зоні бойових дій, військові справи встигає поєднувати із письменницькими, про що свідчить поетична збірка «Вірші з війни» (2014). Поети завжди оперативніші. Прозаїкам потрібен час і відстань.
Якщо пригадати найвідоміші романи про війну, то виявиться, що майже всі вони написані після Першої світової війни. Знаменитий роман Е. Гемінґвея (1899-1961) «Прощавай, зброє!» (1929) вийшов аж через одинадцять літ після закінчення війни. Того ж року побачив світ роман англійця Р. Олдінґтона (1892-1962) «Смерть героя» (1929). Правда, значно раніше він звертався до теми війни у поетичних збірках «Образи війни» (1915) і «Війна і Коханя» (1919). Тоді ж з’явився прославлений роман Е. М. Ремарка (1898-1970) «На Західному фронті без змін» (1929). Його співвітчизник і антипод Е. Юнгер (1895-1998) свою книгу «В стальних грозах» (1920) створив на основі фронтових щоденників, тому значно випередив вищеназваних колег. Ще швидшими були французькі письменники. Комісований після поранення 1915 року Анрі Барбюс (1873-1935) опублікував найвідоміший французький антивоєнний роман «Вогонь» (1916) ще до завершення війни. Ролан Доржелес (1886-1973) підтримав його романом «Дерев’яні хрести» (1919). Не надто барився й Анрі де Монтерлан (1895-1972), котрого називали співцем мужності, апостолом перманентної війни, звіром у броні, із книгою есеїв «Ранкова зміна» (1920) та романом «Сон» (1922). Дещо відстали від них: П’єр Дрійо Ла Рошель (1893-1945) з книгою есеїв «Масштаб Франції» (1922) та циклом новел «Комедія Шарлеруа» (1934); Жан Полан (1884-1968) з повістю «Старанний воїн» (1927); Луї-Фердинанд Селін (1894-1961) «Подорож на край ночі» (1932).
Усі вони були учасниками війни, майже кожен отримав поранення. Їхнє покоління назвали втраченим (здається, це визначення було тоді вжито вперше). Анрі де Монтерлан, П’єр Дрійо Ла Рошель та Ернест Гемінґвей вдалися до суїциду. Дрійо писав: «Чого б я не торкався, все було або натяком на війну, або зайвим баластом».
Очевидно, що й у сучасній мирній Франції тема війни не видається зайвим баластом, письменники беруться за неї без остраху бути неактуальними та проігнорованими. Роман Алексіса Женні «Французьке військове мистецтво» відзначений престижною Гонкурівською премією за 2011 рік. А роман П’єра Леметра «До зустрічі нагорі» про французьких солдатів, що повернулися з Першої світової війни, отримав цю ж нагороду 2013 року.
Мабуть, що й українцям варто відкинути забобонний страх перед літературно-суспільним дискурсом війни, коли вони вже дозволили втягнути себе у збройний конфлікт. Можливо, років через десять котрийсь із тих молодих хлопців, які воюють на Сході України, опише цю війну в геніальному романі. Але поки той хлопець воює, письменники повинні писати, осмислюючи буття та реалії сьогодення. Та й на виклики потрібно відповідати. А вони є.
Наприклад, згадуваний А. Проханов уже «написал новый роман о Новороссии и ее защитниках». Ось анонс: «В февральском и мартовском номерах журнала “Наш современник” выходит новый роман знаменитого писателя Александра Проханова, посвященный трагическим событиям гражданской войны на юго-востоке Украины». Отак от. А називається цей твір: «Вбивство міст». Можна собі уявити, що це за марення сивої кобили.
Не думаю, що українські письменники мусять негайно зриватися й сторчголов кидатися в атаку. Аби вдарити автопробігом по бездоріжжю, багато розуму не треба. Проте, навіть без огляду на сьогоднішню ситуацію, варто мати на увазі, що письмо – це не тільки справа техніки, а й справа честі.
Читайте також:
