У кожної людини свої страхи. Щоб якось структурувати це різноманіття, наука вигадала для кожного з них окрему назву. Боїшся павуків – значить, у тебе арахнофобія, висоти – акрофобія, а боязнь переходити вулицю називається дромофобією.
Дитинство – це пора страхів. Той період у житті, коли будь-що здатне налякати – від ледь чутного шурхоту в темній кімнаті до уявного монстра під ліжком. У радянські часи чимало дітей (і не тільки) боялися і водночас захоплювалися Фантомасом. Він був героєм однойменного французького фільму з Луї де Фюнесом і Жаном Маре, що вийшов на екрани 1964 року і користувався величезною популярністю серед глядачів. Український письменник, есеїст і перекладач Юрій Андрухович якраз і належить до того покоління, що вважало Фантомаса втіленням злодійського генія. «Цей фільм перевернув наше життя й рішуче перекроїв сіру совкову буденщину», – зізнається автор у своїй новій книзі «Тут похований Фантомас», яка побачила світ у видавництві «Discursus».
Це вже друга збірка короткої прози Андруховича. Порівняно з «Лексиконом інтимних міст», вона менш художня і більш аналітична, що зумовлено, власне, жанром авторської колонки або так званих ТСН-ок, у якій ці тексти і написані. Остання передбачає наявність кількох ознак: фіксованого розміру, полемічної тональності, індивідуального стилю, особливого бачення ситуації, нерідко – епатажності й обов’язково несподіваного фіналу.
ТСН-ки – це колонки, які Юрій Андрухович раз на тиждень публікує на сайті tsn.ua. Починаючи з 2010 року, їхня кількість сягнула близько двох сотень. Для нової книги було відібрано 72 записи, створені за останні чотири роки. Готуючи цю збірку, автор не вносив змістових коректив, але зазначив точну дату кожної публікації. У такий спосіб вказівка на час написання є в книзі не тільки каркасом, але й своєрідним орієнтиром для читача.
У «Фантомасі» чітко простежуються дві теми – політика і музика. Саме їм присвячена більша частина текстів Андруховича. «Насправді про що б я не писав – завжди виходить про політику», – зауважує автор у колонці «Із цими?! Не дуже й хотілося». В цьому випадку він має рацію, бо майже у всіх текстах тією чи іншою мірою згадана тема представлена. З іншого боку, не писати про політику просто неможливо. Це одна з найактуальніших і вже навіть вічних проблем в українському суспільстві.
Натомість музика – те, що можна протиставити політиці. У колонках Андруховича її багато. Він пише про відомих музикантів, улюблені альбоми та хіти. Саме музику автор вважає своєрідним мірилом смаку та, відповідно, світогляду українців. «Наш найтяжчий злочин, – пише Андрухович, – це наша терпимість до поганої музики, наша зговірливість і поступливість». Також автор помічає інший цікавий факт, що свідчить далеко не на користь українських медіа: «У наших радіотеле-ЗМІ, майже у всіх без винятку, є одна мила особливість: хорошу музику вони починають ставити лише перед приїздом того чи іншого видатного музиканта».
Окрім музики, в збірці часто зустрічаємо згадки про книжки, які автор читає та фільми, які дивиться. Серед них: «Винные лавки» Ігоря Померанцева, «Абсент» Філа Бейкера, «ФМ Галичина» Тараса Прохаська, «Особиста історія Pink Floyd» Ніка Мейсона, фільми грузинського режисера Отара Іоселіані, «Соляріс» Андрія Тарковського та ін.
Деякі колонки присвячені окремим людям – поетові Назарові Гончару («Ліжко його українське»), співакові Бобу Дилану («Ковток Дилана»), поетові Миколі Холодному («Холод»), лідерові гурту «Queen» Фредді Меркюрі («ФМ і fm»), співакові Девіду Бові («Із Різдвом Давидовим!»), виконавцю, композиторові та продюсеру Джону Зорну («Зорн і радість»).
У збірці «Тут похований Фантомас» чимало реальних історій з життя автора. До прикладу, як письменник Сергій Жадан подарував йому танкістський шолом («Навіки разом») або як Андрухович шукав значення слова «куліч» («Спецоперація «К»). Не менш цікавим є випадок із російським поетом, (в романі «Московіада» його звуть Єжевікиним) з колонки «Про братів, росіян і братів росіян», який відмовився їсти конину тощо.
Героями колонок стають здебільшого люди, яких автор випадково зустрічає в літаках, таксі, на вокзалах. Вони постають такими, якими є насправді. Таксист говорить суржиком: «А ви, як на поляка, вполнє сносно по-українськи говорите», чорношкірий студент просить у касирки «Куппе, куппе, будь ласка» на французький манір, а та, своєю чергою, запитує: «мужчина, я надєюсь, вам хотя би бєз постєлі?». Чи циганчук, який репетує серед площі Ринок: «Гей, молодий та ладний, дай дитьонку на молоко!».
Юрій Андрухович активно відгукується на заголовки новин та курйозні випадки, висвітлені в пресі. У багатьох згадується Євро-2012 та пов’язані з ним події. Чимало місця займає тема подорожей письменника, який розповідає про місця, в яких побував, і друзів, яких відвідав. Також він згадує проекти, над якими працює в той чи інший момент: наприклад, написання книжки «Лексикон інтимних міст», концерти з гуртом «Карбідо» тощо.
Деякі тексти збірки мають особливу форму. Так, «Не розминутися» складається з цитат різних людей, які обговорюють святкування Великодня, а наприкінці ця тема підсумовується автором. Інші – різнорідні тематично. Як-от «Наша мова: вірші в диванах», коли Андрухович починає писати про музиканта Джека Вайта, а потім, вибачаючись перед читачами, раптом згадує про «ригоаналів» і переходить на тему політики. Колонка «Альтернативи» починається як текст, в якому речення почергово починаються із фраз «із одного боку» та «з іншого».
Колонки Андруховича – це своєрідний зріз епохи, адже автор активно відгукується на всі важливі суспільно-політичні події, що відбуваються в країні. Дехто з критиків і читачів вже встиг охрестити письменника пророком за ті тексти, в яких він передбачає Майдан 2014 року ще до того, як він відбувся: «таки вийдемо всі разом, щоб демонструвати свою громадянську гідність. І зробимо це так масово та злагоджено, що раптом виявиться: ого, а владі таки гаплик!» або міркує про Путіна: «Але не патріархи були головні, а Путін. Він і на 1050-річчя до нас приїде, от побачите. Від нього не відв’яжешся. От хто справжній і єдиний патріарх. Та й папа заодно».
Водночас Андрухович говорить про все це з певним сумом та розчаруванням: «утім – можливо, нам просто подобається раз на десятиліття збиратися на Майдані? І вірити, що цього разу ми відвели катастрофу назавжди?» чи, як у колонці «Внутрішні органи» про міліцію: «А ми знову все пробачимо, – зауважує автор, – й почнемо вдячно скандувати: «Міліція з народом!». Бо який народ – така й міліція: внутрішні органи всенародного тіла».
Ці та інші міркування письменника завершуються колонкою «Після нього», датованою 28 липня 2014 року. Можна сказати, що у книги відкритий фінал. Хочеться вірити, що передбачення Андруховича стосовно колишньої влади таки не справдяться: «Якщо злочинці відбудуться доганами і відставками, то ми вкотре зупинимо своє майбутнє…якщо виконавці – ті, що били палицями по головах і копали ногами вагітних – так і залишаться анонімними космонавтами без імен та прізвищ, то ми ніколи не вирвемося із цього прокляття». А Фантомас так і залишиться лише страшилкою з дитинства.
