Ця книга, пори анонсовану легкість, ледь не спочатку викликає страусяче бажання припинити читання. І не тому, що роман низької якості, або ж містить якусь брутальщину. Швидше навпаки – бо підсвідомо відчуваєш, що в ньому прописана певна болісна й невідворотна правда про людей, про кожного з нас. Прописана й розкладена по поличках безпомилково і з аптечною точністю, і це не дивно, адже автор Деніел Кіз окрім філологічної, мав освіту психолога. Слідуючи новим фейсбук-трендам, можна написати: «Я – Чарлі», «Я – професор», «Я – власник пекарні», «Я – мати Чарлі», «Я – суспільство», таке саме, зрештою, зверхнє, обтяжене комплексами й суперечливими гризотами, як і сам Чарлі. Тому що безліч особистих правд переплітаються у нескінченному лабіринті.
«Квіти для Елджерона» було написано аж у 1959 році, тоді це був не роман, а лише фантастичне оповідання. У роман твір «переріс» у 1966 році, а український читач отримав нагоду оцінити його аж цьогоріч завдяки видавництву «Клуб сімейного дозвілля».
Шлях головного героя має композицію кола, або, швидше, синусоїди зі зведеними кінцями. Принаймні, на перший погляд. Так, Чарлі Гордон, розумово відсталий чоловік, який «дуже хочить стать умним» (саме так він пише у своїх звітах на початку). Таких, як він, раніше називали «блаженними», і це відповідає дійсності: Чарлі любить життя, вірить, що всі навколо є його добрими друзями та чудово до нього ставляться, він переконаний, що матиме ще більше справжніх друзів, якщо зможе стати «умним». Він постійно посміхається та намагається догодити кожному. Він не знає, що таке «поганий гумор» і почувається щасливим у постійному «тут-і-тепер».
Операція на мозку, що штучно підвищила коефіцієнт інтелекту, розкриває перед Чарлі новий світ. Але ж всім відомо, що «багато мудрості несе багато печалі». Перший «подарунок», який отримує оновлений герой, це здатність згадувати. Раніше пан Гордон перебував у поточному моменті – те, чого протягом всього життя прагнуть досягти майстри-буддисти, для героя було єдино можливим способом сприйняття. Отримавши ж спогади, Чарлі несподівано для себе відкриває, що батьки відмовилися від нього, попередньо не раз завдавши страждань та прищепивши страх і почуття провини на все життя; він розуміє, що співробітники пекарні, де він працював прибиральником, не втрачали нагоди взяти його на кпини та виставити на загальне посміховисько. Ясна річ, ці спогади не роблять його думку про людей кращою. Знаходити нових друзів героєві кортить дедалі менше.
Мимоволі напрошується паралель із іншим героєм наукового експерименту – булгаківським Шаріковим, котрого з собаки перетворили на людину. Проте Шаріков не перевищує більшість за інтелектуальним рівнем, тож завойовує масову симпатію та захоплення. Люди люблять убогих на голову, бо потребують самоствердження за рахунок інших.
Розумові здібності героя зростають із фантастичною швидкістю, і, бувши далеко за межею освіченості більшості, він за кілька місяців опиняється на діаметрально протилежному полюсі – його мозок із легкістю опановує безліч іноземних мов, історію, філософію, психологію та інші науки. Штучно створений геній, на якого чекає така сама самотність та ізольованість, як і була на початку. Із лавиною нових знань та відкриттів, зокрема в області людських взаємин, Чарлі неминуче приречений на певний егоцентризм. Емоційний розвиток лишається на рівні хлопчика-підлітка, і почуття не спроможні давати лад із навалою нових даних. Зрештою, він замикається в собі і продовжує занурюватися в спогади та самовивчення.
Окрема історія – це Роза Гордон, мати Чарлі. Для Рози понад усе на світі важить думка соціуму та загальна, видима на людях «нормальність». І, якщо спершу вона заперечує розумову недостатність малого Чарлі, усіляко силуючи його бути «як усі діти» методами залякування і покарання, то, зрозумівши марність таких спроб, ізолює малого від світу, аби, бува, люди не дізналися. В певний момент материнська любов повністю перемикається на доньку. Роза є втіленням самого соціуму, що вичавлює і заперечує будь-яку патологію, будь-яке відхилення від норми. Апогеєм цього неприйняття є спроба вбивства малого кухонним ножем, після чого Чарлі віддали дядькові. Проте викинувши зі свого життя сина за ненормальність, вона розплачується, втративши власний глузд – «закон бумеранга» в дії.
Фактично вся історія Чарлі – це історія вигнань. Після вигнання з батьківського дому, його виставляють із роботи – бо так вирішила більшість працівників, адже розумний Чарлі стає їм кісткою в горлі. Для нього стає «забороненою зоною» спецшкола, де навчали розумово відсталих людей і куди він вирішує навідатись у гості після операції. Один за одним, його виганяють із власного серця люди. Навіть професори, котрі опікувалися ним до, під час на після операції, не можуть загасити в собі заздрості до його набутих здібностей, повсякчас наголошуючи на їхній штучності та власних у цьому заслугах. Їхній «піддослідний» стає розумнішим за них, і, зрештою, бере подальші дослідження у свої руки. До своїх ближніх Чарлі ставиться зневажливо, від чого, ясна річ, не почувається краще.
Миш Елджерон – своєрідне alter ego Чарлі Гордона, піддослідна миша, що пройшла ту саму операцію, як і Чарлі. На перших етапах свого перевтілення, герой змагається із надрозумною мишею в доланні спеціального лабіринту. Вони обоє стали результатом однакового експерименту, і на певному етапі виникає відчуття, що вони розуміють одне одного з півслова – коли Чарлі сприяє втечі Елджерона та потім наказує йому заховатися і принишкнути у своїй кишені. Подальша поведінка тварини сигналізує про те, що в експерименті був прорахунок, внаслідок якого пацієнт неминуче повертається до вихідного стану. Певною мірою, вся книга побудована як лабіринт, який миша і людина намагаються подолати. Із наближенням до неминучої регресії, Чарлі таки навчається розуміти мотиви людських вчинків і приймати їхню слабкість.
Єдиний, хто не виганяє героя, це Аліса Кінніан. Викладачка школи для розумово відсталих, наставниця героя, вона стає «єдиною» в усіх сенсах цього слова. Вона – перша жінка, з якою у Чарлі зав’язалися добрі стосунки (адже до того він знав лише матір та сестру, котрі проявляли відверту до нього ненависть). Вона супроводжує його весь час до і після операції, вона єдина, хто зумів лишитися повністю відвертим із Чарлі та прийняти його з новонабутою пихатістю та зарозумілістю. Вона перша, на кого він подивився як на жінку. Вона проводить із ним останній час, знаючи, що Чарлі невпинно деградує до свого первісного стану. Вона стає для нього матір’ю, коханкою, порадницею та «янголом-охоронцем» чи то пак Аріадною, відсуваючи на задній план власний біль і гризоти. Чиї зусилля, як ведеться, ніколи й ніким не будуть оцінені. Саме вона допомагає йому вийти з лабіринту, бодай на деякий час: «Це було так, ніби я піднявся над землею, поза страхом і стражданням, будучи частиною чогось більшого, аніж я. Я піднявся з темної каме
ри свого розуму, аби стати частиною чогось іншого – щось подібне сталося зі мною на терапевтичному сеансі, коли я лежав на кушетці. Це був перший крок до Всесвіту, – за межі Всесвіту – бо саме в цьому ми зливалися, щоб відтворити й продовжити людський дух».
Втрачаючи набутий інтелект, Чарлі Гордон повертає втрачену мудрість і «блаженність». Він знову любить людей, люди знову люблять його. Його приймають назад до пекарні, працювати прибиральником, колишня «розумність» великодушно прощається йому колегами. З нього знову глузують, він знову живе «тут-і-тепер». Він почувається щасливим.
Проте жоден досвід не минає без так званого «сухого залишку». Зі щоденних нотаток героя, у формі яких написано книгу, випливає, що той, навіть втративши здатність згадувати та грамотно писати, чудово усвідомлює, що зумів послужити науці, і щасливий з того. Він звертається до професорів із проханням не забувати класти квіти на могилу Елджерона. Адже вирватись із лабіринту, бодай на коротку мить – це вже чимало.
