У «великому дзеркалі» Миколи Воробйова

Нова поетична збірка Миколи Воробйова «Скринька з прикрасами» з’явилася наприкінці 2014 р. Автор видав її за власний кошт. Тож, будучи волею обставин обмеженим в обсязі запланованого видання, він був змушений ретельно відбирати тексти, які мали б точніше, повніше відобразити його теперішнє світовідчування та світорозуміння, а також – бачення суті поетичного мистецтва. Такий відбір визначив текстуальне поле збірки, де ідейно-естетичні пошуки поета знайшли свою виразну репрезентацію. Ці пошуки розгортаються як органічне продовження давніх авторських засад, що в новітніх часах набувають нового представлення й нюансування.

У «Скриньці з прикрасами» можна знайти зразки гранично стислого й вишукано ритмізованого поетичного висловлювання, які Воробйов запропонував у збірці «Човен» (1999), приклади образних структур, котрі виявляють дзенські світоглядні настанови і котрі поет широко розгорнув у збірці «Слуга півонії» (2003). Водночас у новій збірці автор виразніше формулює самі принципи свого письма й ширше розгортає їх, а також подає рефлексії щодо власного духовного тривання на теперішньому етапі життєвої дороги. «Скринька з прикрасами» розпочинається з однойменного вірша:

– А де наша скринька з прикрасами,
щоб прикрашати життя?
Ну де?
І коли вже не було кому ставити
це запитання, я випадково
її відшукав,
у великому дзеркалі відшукав…

У ньому Воробйов виявляє основоположний принцип творення свого поетичного світу. Не можна не зауважити, що уперше поет розпочинає збірку таким виразним проголошенням власного естетичного кредо, означенням своєї ars poetica. «Скринька з прикрасами», котру наполегливо шукає ліричний суб’єкт, – це сама поезія, яка конденсує прекрасне у житті і яка покликана це життя прикрашати. Тривалі й безуспішні пошуки «скриньки» викликають у суб’єкта розпач і безнадію. Але вже за межею останньої він раптом віднаходить те, що шукав. Виявляється, що «скринька з прикрасами» відображається у «великому дзеркалі». Як бачимо, Воробйов не тільки говорить про поезію як про досконале мистецтво прекрасного, не лишень наголошує на тривалих духовних зусиллях у здійсненні певного творчого завдання і на несподіваному, «збоку явленому» його вирішенню, а й утверджує міметичний принцип поетичного письма. Поезія завжди в певний спосіб відображає світ навколо себе. Однак яким є це відображення? І що це за «велике дзеркало» в поетовому представленні?

Аби побачити щось у «великому дзеркалі», необхідно набути справжньої здатності бачити, що передбачає повну відкритість й відсутність наперед заданих схем та шаблонів розуміння. Тільки в безпосередньому, нічим не затьмареному, чи викривленому погляді можна щось побачити. Й саме за умови такого погляду з’являється «велике дзеркало» – як можливість бачення. Тому в іншому місці збірки знаходимо: «не запитую / щоб не знати відповіді / відповідь зв’язує / зв’язаний не запитує… // Їду в Сотники / щоб там подивитися у вікно…». Автор подає примітку, в якій зазначає, що Сотники – це назва села на Черкащині. Отож його погляд скерований на природу. Однак що він бачить в ній?

Два лебеді прилетіли…
Карась золотистий!
Весняний ліс засвітився.
Дикий часник дуже
дикий!
А яблуню за цвітом
і не видко…

Насамперед слід відзначити точність авторської візії, що досягається завдяки особливій увазі до кольору та світла, які проступають в тому чи тому «фрагменті» природи і які є виразниками її стихій (свого часу критик Володимир Моренець спостеріг, що Воробйов «володіє світлом і чуттям речей, неприступним для заклопотаної більшості»). Уважність погляду і точність спостереження ліричного суб’єкта найповніше постають у парадоксальному твердженні у двох останніх рядках. Суб’єкт фіксує те, що «цвіт яблуні» «закриває» від погляду саму «яблуню». Іншими словами, прекрасне є домінантою у баченні природних форм. Воно у свій спосіб виявляє їхню сутність і становить визначальну категорією естетичного сприйняття дійсності.

Увага до прекрасного й представлення репрезентованих ним стихій так чи так окреслюється у віршах «Синє – біжить», «В гущавині», «В прочинені двері», «Холодки затуплені», «темне вино… увечері» тощо. Найбільш гранично ця увага проявилася у такій мініатюрі: «– Ну як життя? / – Троянди цвітнуть / але дуже далеко…». В ній відповідь на питання про стан буттєвої реалізації, про життя як таке співвідноситься із проявом прекрасного. Віддалений прояв останнього є промовистим свідченням невтішної життєвої ситуації. Потреба прекрасного, пошуки за ним, радість від його споглядання, пов’язання свого тривалого життєвого шляху із таким спогляданням визначають образну картину цього вірша:

Іриси одцвіли…
а я із раю в рай блукаю
краснопірок цілую
в кармінові уста…

Втомився я
але не каюсь…

Читач не може не помітити явленого тут перегуку із відомими Шевченковими рядками «О думи мої! О славо злая! / За тебе марно я в чужому краю / Караюсь, мучуся… але не каюсь!…», написаними під час перебування поета на засланні, в Орській фортеці. Воробйов свідомо актуалізує шевченківський інтертекст, аби у такій значущій паралелі наголосити на важливості власного екзистенційно-творчого вибору й значущості свого тривалого дотримування обраного життєвого шляху. Як і Шевченко, Воробйов засвідчує повну відданість своїй долі, своєму мистецькому покликанню – хоч би як важко це було, хоч би які перипетії траплялися на життєвій дорозі. В цьому перегуку важливо відзначити відмінність ситуацій, в яких обидва поети проговорюють своє «не каюсь». Шевченкові тридцять три роки, поет у розквіті сил опиняється на засланні, він покараний муштрою та казармою за написання «бунтівничих» поезій, насамперед – за вірші періоду «трьох літ». Його «не каюсь» сказане усупереч важким та безнадійним життєвим обставинам, супроти прагнення політичної поліції «перевиховати» «зухвалого поета-злочинця». Інша ситуація з Воробйовим. Йому сімдесят три роки, все життя він провів як суспільний маргінал, оскільки дотримувався певних світоглядно-естетичних засад. Загалом у такому віці людина дивиться на життя «простіше», вона якщо не зрікається певних переконань, які пристрасно сповідувала в молодості, то принаймні відкидає чимало з того, що колись вважала значущим і що тепер видається їй несуттєвим. Тож «не каюсь» Воробйова – це слова всупереч часові з його руйнівними й «коригуючи ми» тенденціями, а також супроти екзистенційного тиску, який не один десяток років змушений був витримувати поет – соціальний маргінал.

Воробйов виявляє порівняно більший, аніж Шевченко, ступінь «чистого» естетичного замилування та менший рівень відображення соціальних форм життя, суспільно-політичної проблематики. Ми свідомі умовності порівняння естетичних прикмет (з огляду на питому вагу вияву мистецької «чистоти») віршів Воробйова та Шевченка, оскільки ці прикмети репрезентують різні періоди розвитку українського поетичного слова – романтичний і модерний. Однак зумовлене інтертекстуальною паралеллю зіставлення дає змогу виразніше побачити особливість образної спрямованості поезій Воробйова. Корпус текстів «Скриньки з прикрасами» демонструє характерну модерну автотелічність поетичного слова, його скерованість на самого себе, на «власну чіткість і потужність власного сяйва» (Ґадамер). А також, що найважливіше, збірка засвідчує утривалену в часі й перевірену ним слушність такої скерованості. Саме так ми розуміємо поетове зізнання: «втомився я / але не каюсь…»

Ліричний суб’єкт «Скриньки з прикрасами» – це людина з чималим життєвим досвідом за плечима і водночас із безпосереднім, незашореним баченням навколишнього світу. Свіжість сприйняття та особлива живість мислення завжди визначали поетичне письмо Воробйова. У «Скриньці…» також бачимо пряму й зумовлену внутрішнім душевним потягом відкритість до життя, постійний та інтенсивний мисленнєвий пошук, спрямований на осягнення світу довкола. Наслідком цього пошуку стають несподівані, часто парадоксальні, висновки, які виявляють глибинні взаємозв’язки між окремими життєвими формами. Воробйов, на цьому необхідно наголосити, і в цій збірці тримає високу інтенсивність мисленнєвого пошуку, виявляє особливу живість мислення, яке не задовольняється тими чи тими результатами, а скероване на все дальше і дальше осягнення такого цікавого й динамічного життя. Зниження інтенсивності осягнення, набуття стану заспокоєння від отримання якогось одного результату для поета означає «смерть», що він і виявляє у такій іронічно-саркастичній формі: «опанувати позу важко… / але схвальні вигуки додають сили / і нарешті я завмираю… // (напевне будуть дослідження / і взагалі…) // але прийшов лист / де висловлено співчуття…». Поет іронізує не лишень зі свого уявного «ставання в позу», а й із тих можливих «досліджень», які фіксуватимуть й осмислюватимуть отаку духовну застиглість поета, які не представлятимуть того важливого, що у нього є, – відкритого до життя, активного, пошукового мислення. Останнє у своєрідний спосіб виявляється у цьому пасажі: «Художники вважають мене / не художником… / поети не вважають / мене поетом… // не дотягнутись мені / до виногрон // бо вони ще зелені…». Автор іронізує з тих вироблених «ремісницьких» правил та принципів, дотримування яких було підставою для долучення людини до певного «цехового» об’єднання. Адже життя значно складніше, аніж його уявляють і представляють «майстри-цеховики»:

Якщо перейти синю
лінію
яку неможливо
перейти
то місцевість зникає
але видніє річка через блиск
і ніби темний гай
і мабуть там хтось є…

Воробйов дає зрозуміти, що коли людина долає встановлені рамки життя постає в цілком інших візіях. В житті заокреслюється простір таємничого, яке вона здатна відчути інтуїтивно, але логічно й точно означити не може. Глибоке відчуття таємниці буття, можливість сказати про неї і неможливість осягнути її й породжують згадане іронічне «не дотягнутись мені / до виногрон / бо вони ще зелені…» Загалом у збірці відчутне зростання питомої ваги авторської самоіронії, прикладом якої може слугувати цей вірш:

Якщо чогось не знаю
то ховаюсь у тінь того
про що не знаю
та раптом надліта синичка
побачила, зраділа
і сміється:
цінь-цінь-цінь…

Знову ж таки, бачимо констатацію неспроможності раціонально осмислити те, що такому осмисленню не піддається; вияв зусилля здійснити задумане у будь-який спосіб, з різних позицій; і появу усмішки, яку в природи викликають спроби її осягнути з боку людини.

Однак, попри скепсис до можливості пізнання таємниці природи як такої, Воробйов здійснює низку осмислень проявів певних природних закономірностей. Його натурфілософські спостереження можуть поставати у дотепно-грайливій формі: «оранжеві розкривши губи / тюльпан зібрався відлітати / а тут бджола: ла-ла / ла-ла… // І він / Уже нікуди не летить». А можуть знаходити й таке парадоксальне представлення: «На тому що має впасти / раптом з’являються / маленькі крильця: / сині, рожеві, білі… // Тому що падаючи вниз все / піднімається угору…». В останньому вишукана образність промовляє те, що суголосне із гераклітовим принципом «шлях вгору і шлях вниз – один і той же». До речі, ліричний суб’єкт збірки має всі підстави повторити за славнозвісним філософом з Ефеса: «Я не бачу нічого, крім становлення». Такі спостереження, здійснювані впродовж тривалого періоду життя, викликають внутрішній спокій і певність у подальших подіях: «Всі ролі зіграно… / Я знаю що таке вода, / сірник, метелик, / квітка, / великий окунь / півень… / Я вже не вибираю… / Розпалюю у грубці, / бо прийде кіт, / а потім дощ…». Варто наголосити на умиротвореності ліричного суб’єкта, яка зумовлена глибоким розумінням життя, його незмінних законів, а також особистим діянням відповідно до цих законів. Суб’єкт «вже не вибирає», бо «вже знає». Він вже осягнув те, що людині відведено осягнути, і завдяки цьому прийшов до стану душевної рівноваги, відсутності хвилювань, сумніву та зайвих клопотів.

У своїх осягненнях Воробйов подекуди використовує структурні аналогії, які зокрема передбачають використання загалом не характерної для поезії «чистої» геометричної образності. Таку образність він уперше розгорнув у збірці «Іскри в слідах» (1993), найповніше явив у «Оманливому оркестрі» (2006) і, як бачимо, не відмовився від неї і у «Скриньці з прикрасами». В цьому контексті варто пригадати міркування Чарльза Тейлора щодо такої функції метафори, як тлумачення дійсності довкола. Дослідник каже, що метафора «вловлює» світ, прикладаючи до «місця дії» якийсь «образ» чи «схему». Вона пропонує «схему бачення», завдяки якій прагне «точно відтворити те, що було ясно побачене». Приклади такого «схематичного бачення» Тейлор віднаходить в поезії Паунда та японських хокку. В останніх широко використовується принцип розташування одного об’єкта біля іншого, що веде до структурування досвіду читача (див.: Тейлор Ч. Джерела себе. Творення новочасної ідентичності / Чарльз Тейлор. – Київ: Дух і Літера, 2005). В якості об’єктів у такому розташуванні можуть виступати як безпосередні, природні життєві форми, так і форми абстраговані, геометричні.

Прикладом перших може слугувати такий вірш:

Велика драбина коло яблуні
а маленька у яблуці
бо коли зелене яблуко
починає золотіти –
драбина маліє…

Бачимо, що в основу образності цього вірша лягає структурне співвідношення «велика драбина» – «яблуня» і «маленька драбина» – «яблуко». В ньому обидві «драбини» виступають як своєрідні одиниці довжини «яблуні» та «яблука». Водночас, і це дуже показово для натурфілософії Воробйова, поет показує, що ці одиниці виміру є дійсними лише протягом певного часу. Адже для зрілого яблука «драбина» вже не потрібна. Згідно законів природи воно впаде саме, тому «драбина маліє». А значить за інших обставин потрібні інші одиниці виміру.

Геометрична образність увиразнює ідею цього вірша: «Наближаєшся до людини – / віддаляєшся / від інших людей… // сієш добро і ворогів сієш… // квадрат – це хрест // безкінечний…». Автор закликає вийти за межі звичних уявлень, суттєво розширити масштаби загальноприйнятого бачення і подивитися на «квадрат» як на «безкінечний хрест». Він пропонує стати на ту точку бачення, в якій «квадрат» та «хрест» становлять щось єдине. У схожий спосіб китайський філософ Лао-Цзи (до речі, один з улюблених авторів Воробйова) вчив, що «великий квадрат не має кутів, а велика посудина – краю». Прийти до цілком інших, від узвичаєних, масштабів бачення речей – це наблизитися до пізнання істини. Це означає усвідомити: світ облаштовано так, що «наближення» неминуче провокує «віддалення», а «сіяння добра» обов’язково викликає появу «ворогів». Таке усвідомлення позбавляє людину від великих ілюзій, соціокультурних пасток, воно творить передумови для душевного спокою.

Схожим чином абстрагована образність актуалізована в такому вірші: «І досі не навчивсь літати / не мав учителя… / У Києві всі вчителі спилися / і їхні вчителі / давно спилися… / Така ось піраміда / вершиною униз…». В ньому поет скрушно констатує свою окремішність в українському культурному полі. Він «не мав учителя», тому мусив до всього доходити сам; був змушений витрачати чимало часу та зусиль на те, що в живій розмові швидко засвоюється від наставника. «Мати учителя» – це значить «навчитися літати», здобути вищу майстерність у володінні чимось. Справді, в українській поетичні традиції важко знайти того, до кого б Воробйов міг піти в науку й швидко розвинути закладені в ньому можливості (хоч пам’ятаємо, що, наприклад, свого часу молодого поета підтримав Василь Симоненко). Якщо вже говорити про учителів Воробйова, то їх треба шукати на іншому полі – китайського даосизму (вже згаданий Лао-Цзи), чи японського буддизму (Доґен). До речі, у східних духовних практиках присутність Учителя, проведення розмов із ним є необхідною складовою особистісного просвітлення. У вірші проступає жаль за відсутність живого спілкування з тим, у кого свого часу автор хотів би вчитися, за втраченими через це можливостями. Згадану відсутність ліричний суб’єкт іронічно представляє через образи «учителів» і «учителів учителів» у Києві, які всі «спилися». Йдеться не так про поширену у творчих колах практику «заглядати в чарку» (хоча й про це також автор говорить), як про власне відсутність у особистісному спілкуванні того, хто б вчив кардинально розширювати свідомість у таких чи таких практиках мислення, а не звужувати її завдяки алкоголю. Геометричний образ «піраміди вершиною униз» виявляє і поетову вийнятість із відповідної духовно-поетичної практики, і складність утримування відповідного рівня внутрішнього зосередження, і значущість результатів його письма.

Загалом «Скринька з прикрасами» пропонує поезію старого Майстра, який у свої роки не втратив здатності зачаровуватися красою навколишнього світу, залишився вільною людиною із живим розумом і відточив своє вміння образотворення до можливих меж досконалості. Він пропонує поезію густої сугестивності, в якій існує «великий простір» довкола вірша, де читацька рецепція може вільно, безперешкодно розбудовуватися. Майстерність Воробйова зокрема видна у тому, що він у своїй спонтанності і простоті доходить до межі наїву, але ніколи її не переступає. А, точніше, він не боїться виглядати наївним чи безглуздим, оскільки опанував цілком інший, глибший рівень світоосягнення: «У темряві / ти завше влучаєш / бо ж невідомо / у що ти влучаєш…».

«Скриньку з прикрасами» автор завершує промовистим двовіршем:

Є й серед листя таке
Що не долітає до землі…

У ньому, на наш погляд, гранично сконцентровано споглядальну філософію та чуттєву настроєвість Воробйова-поета, естетику його письма. Цей вірш не хочеться пояснювати, а хочеться просто час від часу повторювати…