Олег Криштопа: «Коли репортаж базується лише на свідченнях очевидців, то це маніпуляція»

Жанр художнього репортажу, що зародився ще в 60-х роках минулого століття, зараз лише докочується, дошкульгує в Україну. Його називають нон-фікшн-журналістикою, паражурналістикою, літературою факту, прозою ідей чи наративною журналістикою, це – жанр на межі журналістики та літератури. Одним із українських авторів, що пишуть у такому стилі, є журналіст та есеїст Олег Криштопа. Він народився в Івано-Франківську, де прожив 25 років, а згодом за вісім років мандрів об’їздив усі закутки України від західного до східного кордону. Автор спілкувався з людьми, побитими горем трансформації, пропустив крізь себе зміни ландшафту й соціальні зсуви. Після того, як зайняв перше місце у конкурсі «Самовидець» від видавництва «Темпора», світ побачив його книгу репортажів «Україна: Масштаб 1:1». Живі історії про людей та міста України зворушують до глибини серця. Автор здійснив спробу мовою репортажу осмислити українську реальність. Про своє «намацування» жанру та те, чому раніше видавцям доводилось пояснювати, що книга репортажів про Україну – не путівник, в інтерв’ю з Олегом Криштопою.

– Ти вже майже 15 років працюєш у журналістиці. Розкажи про свою діяльність у цій сфері: з чого починав і на чому стоїш зараз?
– Починав я як інженер-механік. Якраз коли доробляв свій диплом, став лауреатом конкурсу «Смолоскип» за збірку оповідань «Сурдокамера». Ось-ось мала вийти книжка. Друзі з літературного середовища почали переживати, що ж ти, інженер-механік, далі робитимеш? Як гроші зароблятимеш? І з’явилася така думка, що письменник (а я і друзі мене інакше як письменника не сприймали) може заробляти хіба в журналістиці.

У нас у Франківську якраз стартувало радіо «Вежа» з хорошою музикою, авторськими програмами Андруховича й Прохаська. І мене запросили туди на роботу. До того ж я через диплом запізнився на зустріч і коли погоджувався, то не знав навіть на що. Виявилося – треба робити місцеві новини. І я, не уявляючи, що таке журналістика, почав їх робити. Оскільки не знав як правильно, то виходили дуже живі репортажі. Перше завдання було зробити матеріал з колегії в обласній адміністрації. І я замість того, аби написати про «доленосні» рішення, зробив репортаж про те, як губернатор (півтори сотні кілограм живої ваги) поводиться з похмілля: постійно стирає піт з лиця, раз по раз прикладається до мінералки, ремигає жуйкою і гримає на підлеглих. Усі дуже реготали з того тексту. І в такому ключі я робив всі наступні матеріали – аж іноді треба було переписувати на щось серйозніше, бо дикторка під час ефіру могла розсміятися. Потім шеф відправив мене вчитися на курси ВВС. Це були три тижні ретельної роботи, які мене багато чому навчили. І згодом я почав робити новини за канонами ВВС. Після цього керівник сказав мені: «Що ж сталося з новинами? Тепер вони сірі та нецікаві».

Я втомився від такої напруженої роботи – треба було робити шість випусків на день: новини вже почали мені снитися. А мені якраз запропонували роботу в місцевій газеті. Так в мене розпочався газетярський досвід. Я взяв кредит на квартиру і, щоб швидше його виплатити, працював на вісьмох роботах: у кількох регіональних газетах та київському радіо.

У Київ переїхав на початку 2004-го року. Почав «жити у телевізорі» – на «5» каналі стартував проект журналістських розслідувань «Закрита зона». Це було цікаво та небезпечно.

Тобто я спробував себе і в радіо, і в газеті, і в інтернеті, і на телебаченні. Ага, ще в документалістиці: двічі робив документальні фільми для 1+1.

– Твоя книга «Україна. Масштаб 1:1» є однією з небагатьох, де є спроба мовою репортажу осмислити сучасність в Україні. Скажи, чому ти вибрав саме мову репортажу?
– Десь років вісім тому, коли я почав писати цю книгу, я навіть не знав що це має бути і як його означити. Я знав, що це буде книга про цих людей і про ці міста. Тоді з першого разу написав сторінок 30-40. Говорив на якомусь форумі з видавцями, а деякі навіть не могли зрозуміти про що йдеться. Питають: «Це буде путівник?». І я пояснював їм, що не путівник… Упродовж року я щось потрохи писав, а потім закинув, бо не відчував запиту. Учасники книжкового ринку взагалі не розуміли, про що йдеться. А потім з’явився «Самовидець». Я пригадую, що Лесь Белей мені сказав про конкурс, коли був «мовний майдан». Проте коли я починав писати цю книгу, то ще намацував жанр, тобто жанр не був визначений наперед, він народився в процесі. Потім вже я почав читати щось подібне закордонне.

– Якщо йдеться про закордонних репортажистів, можеш сказати, що хтось з них став для тебе вчителем?
– Мабуть, що ні.

– Польська школа репортажу мала на тебе якийсь вплив? Хоча б той же Капусцінський…
– Не можу сказати ні «Так», ні «Ні». У Капусцінського дуже подобається майже белетристичність оповіді. Або вміння зловити показову історію – як от опис басейну на місці храму Христа Спасителя і всі перипетії з цим пов’язані. Мені дуже подобаються книжки Гуго-Бадера та Щигела, але щоб аж так на мене щось вплинуло чи змінило, то ні.

– Через свою роботу ти багато подорожуєш. Що тебе супроводжує у подорожах? Чим для тебе є подорож?
– У дитинстві я мало подорожував. Хоч мама каже: «А ти згадай, ми в Одесу їздили, в Крим», це не були повною мірою подорожі. Мене завжди манило кудись їхати. І коли нарешті з’явилась можливість їздити, я страшенно тому віддався. Подорож – це завжди інший світ та інші люди. Це відмінності мовні, ментальні, соціальні. Кожен район України дуже особливий, і це цікаво.

– Як ти пережив цей Майдан і чи писатимеш про нього репортажі?
– Емоційно, страшно, коливаннями. Машину мою спалили. Просто під хатою. Перші дні, коли почали палити машини автомайданівців. В інтернеті саме з’явилися списки, які один до одного збіглися зі списками, які склали даішники, коли ми їздили на Межигір’я. Хотіли залякати. Я якраз дописував текст про Автомайдан – Андрій Бондар робив перекладний проект, щоб за кордоном знали що в нас відбувається. Писав про ніч полювання на тітушок. І про те, як наступного дня мєнти завдали удару у відповідь. Я тоді випадково став свідком розгрому кількох авто, сам ледве вирвався. Писав про страх, і про те, що якщо його не подолати, то ще страшніше – бо страх може стати постійним. І от, я якраз ставлю крапку, ми вечеряємо, і раптом моя Христя каже: «Щось паленим пахне, – і жартує, – то не наша машина горить?». Я обертаюся до вікна, а це справді наша машина! Я хапаю сокиру і вибігаю на двір. Палало так, що язики полум’я мало не зачіпали балкон третього поверху. Були якісь свідки. Міліція приїхала, але нічого не зробила. Наступного вечора було страшно, що можуть прийти і додому. Попросив товариша прийти повартувати – поки я нарешті подрімати зможу; він прийшов… але п`яний як чіп і сам одразу заснув. Я думаю, що неспроста вибрали мою машину, тому що хотіли більшого розголосу. Бо журналіст.

Про це все писати варто. Але такі матеріали потрібні навіть не нам, українцям, бо ми це самі пережили, а Європі, світові. А історій безліч.

– Як вважаєш, яке завдання журналіста, репортажиста в часи війни?
– Робити свою роботу. Розказувати правду.

– Ти віриш в об`єктивність?
– Не буває стовідсоткової об’єктивності. Всі ми люди, у всіх своє бачення. Одну і ту ж подію можна розказати по-різному, не збрехавши, не сказавши жодного слова неправди.

– Де, на твою думку, межа об’єктивності та суб`єктивності в репортажі? І чи вона взагалі є?
– Є. Коли репортаж базується лише на свідченнях очевидців, то це маніпуляція. Все треба перевіряти. Завжди є спокуса піддатися на твою версію, якось трішки переінакшити, бо «воно мало бути так».

– Що для тебе є важливим у репортажистиці? Людські історії, місця..?
– Все. Найперше – люди. Річ у тім, що географія визначає те, як живуть ці люди. Тому що степова Україні зовсім інакша. Це інакші способи життя.

– В тебе дідусь із Донбасу, ти проводив там багато часу. Як ти сприймаєш події на Сході?
– Я майже не ідентифікую себе з цим місцем. Наклалися історія та географія. Історія тому, що відомо, як формувався етнічний і соціальний склад Донбасу – там живе величезна кількість переселенців, люди низького соціального походження, переважно з Росії. Натомість село Володимирівка, звідки мій дідусь, було повністю українським. Проте великі міста – ні. Ті території, де зараз ДНР та ЛНР, мали певний ґрунт для цього. Етнічно там дуже багато росіян, останні роки там виховували «пролетарську націю», вони себе оспівували та протиставляли решті України: «Ми – люди труда, а там бандеровцы, которые ничего не делают». Це не сталося за день, за два. Враховуючи і історичне тло, і етнічний склад, і якість освіти, це дуже складний регіон…

– Розкажи над чим зараз працюєш.
– Працюю над історичною програмою «Машина часу» на «5» каналі. До речі, в цьому році у КСД має вийти книга літературно опрацьованих сценаріїв до програми (у співавторстві з Андрієм Охрімовичем)… Ще одна книжка, яка вже роками мене не відпускає, і ніяк не може з’явитися на світ, теж пов’язана з історією. Під час роботи над «Машиною часу» я розкопав маловідому історію про радіо «Афродита». З 1943 по 1945 рік у Карпатах працювала підпільна радіостанція, на якій крутили музику і шість разів на добу виходили з новинами різними мовами – німецькою, англійською, французькою. Одним із ведучих був бельгієць Альберт Газенбрукс, який випадково потрапив у полон до УПА, йому там сподобалося і він вирішив записатися добровольцем. У Львові в тюрмі на Лонцького в 1943 тримали та жорстоко катували Ярослава Старуха. За наказом Шухевича його посеред білого дня викрали з тюрми – щоб він створював у Карпатах радіо; бо Старух єдиний мав досвід. Було багато любовних історій – у Газенбрукса з’явилася дівчина; Старух одружився просто на радіо з секретаркою. Все закінчилося трагічно, через два роки цю станцію розгромило НКВС. Старух потім був провідником ОУН на Закерзонні, загинув у 1947, вагітну дружину вбили раніше. Один із небагатьох, хто вижив, це – Газенбрукс, його без суду та слідства відправили на Воркуту, дали десять років. У 1953-му, після смерті Сталіна достроково випустили. До кінця життя він розповідав про цю роботу на радіо як про найкращий період в його житті.

І ось уже два роки я намагаюся цю історію оформити в щось середнє між документалістикою і белетристикою. Сподіваюся, нарешті вдасться.

Розмовляла Олеся Яремчук