Пропонуємо відгуки журі на книжки з короткого списку книжкового рейтингу «ЛітАкцент року – 2014» в номінації «Проза».
Ростислав Семків:
Чарівний, багатий на ваніль роман про життя та духовні метання двох молодих жінок в інтер’єрі галицького міста початку ХХ ст. Доволі якісна реконструкція матеріального боку тогочасного життя (всі незручності та шершавості доби, наприклад ідеологічні, винесено за дужки – справедливо, бо це вряд чи цікавило тодішніх пань доброго виховання). Композиційно бездоганний роман, що триматиме свого читача у напрузі від початку до інтенсивного фіналу. Елементи bildungsroman’у, kunstroman’у та безліч інтертекстуальних грайликів. Вочевидь, авторка хотіла, щоб ми сприймали текст на тлі «Valse melancolique» Ольги Кобилянської, проте, якщо не за антуражем, а за пасіонарністю, то мені він видається ближчим до «Марусі» Квітки-Основ’яненка. Тепер, безперечно, можемо говорити про наявність галицької сентиментальної прози. І було б нескінченно добре, якби цей текст вивчали на уроках, скажімо, у класі 8 чи 9-ому.
Михайло Бриних:
Цукерка
Святкова, солодка, майстерна, варта всіх можливих премій і відзнак. Місце цієї книжки – на вітрині, на подіумі, в центрі уваги, й добре, що вона вже побувала скрізь і що парад триває.
Істеричка Стефа, яка поступово, наполегливо вибудовує свій світ зі страждання й приниження, й жадає помсти більше, ніж любові, – персонаж великої психологічної та художньої сили (а може, й краси). Шкода, що він такий у романі – один-єдиний. Хоча і в цьому є своя логіка: ця служниця варта того, щоб побути в тексті кимсь на кшталт англійського короля.
Шкода, що «спритний малий злодюжка» Фелікс не наколядував достатньо уваги до себе, бо ж навіть кулінарним виробам у цьому творі більше честі.
Шкода, що у солодкій реконструкції провінційного австро-угорського містечка немає ані ложки франкової гіркоти.
Шкода, що цей роман так легко з’їсти, бо така вже доля всіх солодощів.
Ростислав Семків:
Сергій Жадан перестав розповідати веселі історії й усе частіше розповідає сумні. Його книжка – це збірка «складних випадків» життя на тлі суворого лаконічного пейзажу все ще пострадянської дійсності в облямівці біблійної та інших релігій символіки. Це світ просочений смертю і читач Жадана, що невпинно дорослішає разом зі своїм автором, неодмінно і з похмурою насолодою буде поруч улюбленого письменника серед усіх пропонованих до співпереживання сюжетів. До оповідань додано вірші-узагальнення, котрі б мали мало значення поза межами книжки, а окремі з них взагалі скидалися б на вправи початківця. Проте у контексті оповідань, а також в контексті імені автора вони на багатьох справлять непересічне враження. Письмо Сергія Жадана густішає, за серйозністю емоційної амплітуди він починає наближатися до Івана Багряного.
Михайло Бриних:
Каналізація
«Месопотамія – щось пов’язане з водою. Щось із каміння та піску». Так думав Юра, один із героїв книжки Сергія Жадана, лежачи в лікарняній палаті (з покійником на сусідньому ліжку). Юра – не гірший і не кращий, ніж Марат або Маріо, Лука, Іван чи Матвій.
Книжка Жадана складається з додатків і уточнень до попередніх його текстів, і це ще півбіди. Може, в ній трохи більше пролетарського декадансу, димів і згарищ, розтрощених людей, які туляться одне до одного, наче викинуті на смітник меблі. Може, трохи більше лайна, в якому скніють сторозтерзані обрубки героїв, клапті персонажів, які вмирають і виживають під музику сміттєпроводів і любовний шепіт каналізацій. Леоc Каракс поставив би свічку в цьому храмі, стіни якого тримаються винятково на бездоганних метафорах: з «Месопотамії» можна було б вирізьбити чудову поетичну збірку (якщо знехтувати поетичним додатком наприкінці). Біблійність цього тексту – це теж щось із каміння і піску. Шкода, що Жадан набудував стільки хатинок для своїх поросят, але забув про цемент. І каміння наприкінці книжки розсипається, тоне в піщаній безвісті, й нема кому його збирати. Немає жалю – немає співчуття.
Ростислав Семків:
Чи можемо ми оцінювати молитви та медитації? Це просто нонсенс, що збірка таких духовних вправ з’являється серед цифр та рейтингів і змушена конкурувати із більш світськими сюжетами та митцями. Нескінченно симпатичний наїв Богдани Матіяш допомагає глянути на світ поза межами звичних переживань та протистоянь, придивитися до речей, якими вони є без нас. Це цінна поетична проза, котра матиме свого чулого читача. Замальовка, нарис, легенький дотик сюжету – і лаконізм форми, який схиляє до лаконізму відгуку.
Михайло Бриних:
Світло
І все ж таки не про братика, а про сестричку. Твір на межі трьох жанрів: прози, есеїстики та проповіді. Це неймовірна енциклопедія світла, написана білим по білому, і в ній живуть ангели.
Богдана Матіяш пише «негучно, негамірно, часто майже невидимо», без жодного артистизму, на одному регістрі, з тією стилістичною убогістю, яка так не личить літературі, але змушує нас повертатися до євангельських текстів. Якщо в книжці Матіяш і є своя поетика, то вона суто рослинна: чіпка й повільна, сповнена повторів, циклічності.
З цими текстами добре просто побути разом, з подивом завважити, як прості – найпростіші – слова і думки, які часто вивалюються з людей різаним склом неправди, в устах авторки набувають первісної нелукавої чистоти.
А ще ця книжка може пробудити пам’ять про гірчичне зерня в душі, – й так не хочеться дочитувати її, повертатись у свій звичний світ, де «часом і хотілось би вибрати щось добре, а не дуже вміємо».
Улюблений сайт літературної критики
