Пропонуємо відгуки журі на книжки з короткого списку книжкового рейтингу «ЛітАкцент року – 2014» в номінації «Літерознавство й есеїстика».
Віталій Жежера:
Книга ця, як мовиться, на часі, оскільки «виправдання слова» (логодіцея) є частиною ширшої проблеми – виправдання мистецтва перед лицем дійсності.
Потреба такого «виправдання» завжди ніби заново актуалізується в переломні періоди розвитку культури. А наша культура нині саме й переживає отакий період «заново-переосмислення» своїх вершинних досягнень. Через те звертання автора до нібито «раніше освоєної» проблематики здається цілком логічним та зрозумілим (логодіцея Шевченка – в першому розділі, Тичини, Свідзінського, Осьмачки – в розділі другому).
В інших двох розділах автор, навпаки, ступає на територію, майже зовсім не опрацьовану серйозними дослідниками. Приміром, четвертий розділ книги присвячений розглядові роману Мирослава Дочинця «Вічник». За авторським визначенням, цей розділ являє собою «роздуми про філософію та етос ідентичності». Ці роздуми важливі хоча б тому, що наш останній Майдан у питанні «етосу ідентичності» дуже випередив і нашу філологію, і нашу філософію.
Особливо цікавим, на мій погляд, видається розділ ІІІ – «Текст в історії, історія в тексті: до генези мотивів кривавого хреста й голоду в українському фольклорі та літературі 1920-х років». В цьому розділі сам термін «виправдання слова», зокрема – усного, майже досягає своєї повноти й завершеності. А сама ця тема в майбутньому цілком може стати основою навіть для окремої монографії.
Тим часом, здається, у книжці Людмили Кісельової є одна суттєва вада: автор надто заворожений спеціальною термінологією, що раз-по-раз призводить до «наукового обанальнення» викладу. Ось один приклад, якомога коротший: «Логодіцея Тичини позбавлена «месіанізму», вона не є складовою антроподіцеї чи теодицеї» (с.97). Це своєрідний парадокс: автор книги, що присвячена «виправданню слова», над міру довіряє словам та словесним конструкціям, які іноді мало здатні виправдати навіть самих себе.
Анастасія Левкова:
Дослідниця ставить важливі питання, із якими чимало філологів працюють чи не щодня, та які рідко формулюють. Іноді ці питання починають мучити, і якщо філолог (саме етимологічно — як словолюб) не дасть собі на них відповідь, вони прирікають на відчуття цілковитого безглуздя власної діяльності. Якщо ці питання не формулювати і на них не відповідати, то виникає також спокуса думати, що національне в культурі не є обов’язковим, що від нього можна відмовитися на користь переваг глобалізації. Якщо простіше, ці питання можна сформулювати так: на що здатне слово – писане і сказане? Як діє у людині рідна мова і рідна культура? Чи поняття національного означує надумане, штучне – чи природне?
Завдання амбітне, та Людмила Кісельова – дослідниця, здатна відповідати на багатошарові літературознавчі питання, зокрема завдяки своїй проникливості у речі, пов’язані з архетипами. Мало хто в сучасному українському літературознавстві міг би на такому рівні проаналізувати зв’язок авторських текстів із Книгою Книг – Людмилі Кісельовій це дозволяє відмінне знання не тільки самої Біблії, а й загалом релігійних текстів – молитов, тексту Святої Літургії церковнослов’янською мовою. Авторка досліджує не лише історичну, а й міфологічну основу текстів, аналізує фольклор і авторські тексти, шукає відлуння їх одне в одному; показує, як християнська релігія у текстах чільних українських письменників набуває виразних національних конотацій.
Літературознавець на численних прикладах показує, як Слово стає коло народу – “коло їх” — “на сторожі”. Вибором тем і авторів – героїв статей, перегуком імен і цитат усередині кожної статті, літературознавець показує тяглість поколінь в українському письменстві – в цім контексті особливо важливою є проблема національної пам’яті, яку дослідниця також порушує. Окреме спасибі авторці за те, що детально пояснила феномен кількарічного бестселера – книжки Мирослава Дочинця «Вічник» (розділ «Український Вічник: роздуми про філософію та етос ідентичності»).
Як монографія, як літературознавча праця «Виправдання Слова» заслуговує на найвищу оцінку. Як книжка, призначена для читання, – не впевнена. Це літературознавчі статті – вони, так би мовити, «ідеальні», «гладко зачесані», коректні у формулюваннях – власне, сформульовані так, аби не виникало жодних зачіпок до авторки. Більшість ідей цікаві та нестандартні, але текст при цьому утруднений, що звужує інтерес із боку потенційних читачів.
Ярина Цимбал:
У цьогорічному короткому списку «Виправдання слова» Людмили Кісельової — одинока літературознавча книжка без додаткового означення «есеїстика». Про те, що літературознавство — це таки наука, хай навіть гуманітарна, читачеві щосторінки нагадують рясні цитати, термінологія, покликання у квадратових дужках і список джерел у кінці книжки (прикрий момент, адже видавці могли подбати про читача і переробити його на посторінкові примітки).
Відома дослідниця російської літератури «срібного віку» нарешті зібрала під спільною обкладинкою друковані раніше статті, присвячені винятково українській літературі. Тому й хронологічно діапазон такий широкий — від Шевченка, а насправді від фольклору, до сьогодення. Всередині цих безмежних меж особливо цікаві поети, українські сучасники того ж таки «срібного віку» — Свідзінський, Тичина, Осьмачка.
Статті об’єднує передусім ідея Слова і його «виправдання», логодіцеї, Слова як засадничого чинника у формуванні національного «дискурсу ідентичності». Авторку цікавить символічний простір Слова, його філософські виміри. Тому її роздуми безперечно зацікавлять гуманітарів із суміжних з літературознавством сфер. Книжка Кісельової апелює головно до фахівців, її тексти непрості, навряд чи їх подужає пересічний читач без могилянської освіти. Хоча подекуди стиль зраджує в авторці науковця, якому кожну тезу хочеться підкріпити доказами. Образ зламаного дерева чи потоптаних квітів як зруйнового світу й понівеченого життя читач віршів Свідзінського зможе розшифрувати і без чималої цитати з сумнівної вартості «Української міфології» Войтовича.
Віталій Жежера:
Автор – літературознавець, викладач львівського Франкового університету. Його називають «харизматичним професором», кажуть, що деякі студенти записують лекції Чопика на диктофон, бо конспектування «на папері» не передає всього чару живої мови. Враження таке, що в новій книжці сам Р. Чопик скористався цією ідеєю й поєднав писаний текст з певними ознаками усної бесіди, в якій тебе не стримує послідовність викладу, закони композиції та інші вимоги писемного способу оформлення думки. В такій бесіді є свобода, тут можна говорити «про все одразу», хоч про Шевченка, а хоч про Лесю і Ліну, й це буде завжди доречно й дивовижно логічно, бо оте «все одразу» об’єднується авторською інтонацією, аурою добірного товариства, тим особливим настроєм взаєморозуміння, коли асоціації вільно перетікають одна в одну й породжують несподівані смисли. Несподівані – при тому, що тема нібито окреслена точно, вичерпно й навіть вузько вже в самій назві книжки – «Менталітети».
Під будь-яким оглядом – це те, що називається блискучим стилем. Найперше, що згадують у будь-якій розмові про цю книжку – легкість, з якою вона написана. Але вслід за тим доводиться говорити також про особливу «густину» кожного з уміщених тут текстів. Цю густину вловлюєш не одразу. Коли прочитаєш перші два есеї («Гайвазовський і Всесвітній Потоп» та «Море всередині»), то справді перебуваєш у полоні позірної легкості. Й з тим настроєм охоче берешся до наступного есею. Але далі виявляється, що тобі необхідна певна пауза – для того, щоб до кінця ще раз пережити прочитане перед цим. Це чудовий механізм стримування, якого завжди не вистачає в книжках, які читаєш – і не хочеш, щоб вони швидко закінчувались.
Ще варто згадати одну композиційну особливість «Менталітетів» – порівняно великий розділ «Українець або Як написати книжку про Михайла Сороку». Це своєрідна книжка в книжці, ніби спроба деталізованої розробки основної теми.
Вада книжки – її формат (не влазить до моєї офіцерської польової сумки).
Анастасія Левкова:
Будемо відверті, що назва книжки не сприяє читацькому зацікавленню, а може, когось навіть відштовхує, позаяк це слово надто вживане в останнє двадцятиліття й менталітетом намагалися пояснити ледь не все. Обкладинка, на якій зображено розбурхане море з картин Айвазовського, також навряд чи приверне увагу інтелектуала.
Утім, це саме той випадок, коли зовнішність оманлива. Під обкладинкою знаходимо есеїстику, найперше означення якої – харизматична, бо харизма просто-таки сочиться крізь шкіру цих текстів.
Ростислав Чопик пише про те, що сховано глибоко, що є спокуса відкинути (наприклад, у боротьбі зі стереотипами), але хто відкидає – наче відтинає частину особистості, лишає без пояснень чимало її дій. Автор показує, що національне можна трактувати незмірно глибше, ніж звичні стереотипи, пов’язані з кожною нацією. Чопик іде вшир і вглиб – він бере до уваги дрібниці, на які мало хто зважає, й багатьом речам знаходить неординарні пояснення. Новизна – це характеристика кожного есею: ведучи до головної тези, автор може наводити загальновідомі факти, посилатися на широкознані тексти – та все це саме для того, аби підвести читача (і себе самого) до речей неочевидних, на загал досі неозвучених.
Як і інші дві книжки, що увійшли цьогоріч — у ювілейний рік Шевченка — у короткий список номінації “Літературознавство й есеїстика”, книжка Ростислава Чопика не оминає цієї постаті (окремим есеєм «Шевченко в залізнім жилеті», а також згадками й посиланнями в деяких інших), але при цьому вона присвячена ще й тому іншому, чим означений 2014й: Майданові, окупації Криму та війні на Донбасі – присвячена не прямо (це було б надто пласко), а опосередковано: ці теми наскрізні в «Менталітетах» – і, зрештою, вся книжка написана й упорядкована так, аби пояснити феномени, оприявнені минулого року. І, між іншим, з есеїстики Чопика бачимо, як Майдан дає шанси зрозуміти те, що раніше могло видаватися непоясненним або просто поодиноким у нашій історії феноменом.
Не можна не відзначити, що ця книжка вельми тенденційна та неполіткоректна. Крім того, читач раз по раз зашпортується об авторський стиль – дещо пафосний, сповнений слів із різних стилів мовлення і з різних діалектів, які ставлять підніжки й не дозволяють читати плавно. Чопик завше починає здалеку, подекуди здається, що занадто вже мудрує і що до головної тези можна було привести менш закрутистим шляхом. Через це часом нелегко визначити, куди ж автор вів читача. Та попри це, книжка точно тримає в напрузі. Кожен есей має внутрішню динаміку, інтригу. «Менталітети» майже нереально цитувати – бо для того, аби зрозуміти кожну фразу, треба стежити за розвитком думки, тримати в голові апеляцію до великої кількості інших текстів або фактів. Дуже імпонує ерудиція автора, особливо його знання книжок і статей, публікованих останніми роками.
Попри названі недоліки, «Менталітети» є однозначно яскравим явищем. Це книжка для читача, та й для всього цьогорічного українського літпроцесу, – ніби для жінки чоловік або для чоловіка жінка з недоліками у зовнішності чи у поведінці, але щось у ньому/ній неймовірно вабить, бо в ньому/ній є щось ОТАКЕ (у цім місці лускаю пальцями), і саме те, що дратує, може зачіпати й манити.
Ярина Цимбал:
Книжка Ростислава Чопика встигла до рейтингу в останню мить, потіснивши всю некультурологічну і нелітературознавчу есеїстику. Хоча це есеї, а не наукові статті, у Чопика є засадничо спільне з Кісельовою — проблема національного, далі закреслюємо «дискурс ідентичності» і міняємо його на менталітети.
Очевидно, це вічно актуальна чи й просто вічна тема і проблема для всіх, здатних рефлексувати. Чопик залучає широкий матеріал для таких рефлексій: тут не лише популярні в дискурсах ідентичностей і менталітетів Джозеф Конрад, Марко Вовчок чи Микола Хвильовий, а й Іван (Г)Айвазовський, Станіслав Вінценз, Маріуш Щиґел, Михайло Сорока, Алехандро Аменабар чи Агатангел Кримський.
Не скутий правилами наукової розвідки, свідомо нехтуючи доказами, автор пропонує читачам поринути у власний фантазійний світ: його інтерпретації й концепції оригінальні і водночас виразно індивідуальні. Когось вони захоплюють, комусь видаються непереконливими. Це закономірно для есеїстики, де стиль і парадоксальність мислення важать більше, ніж робота з джерелами чи якість аргументації. Історію Марії Вілінської автор переказує за романом Віктора Петрова, але у його тексті покликання на художній твір рівнозначні цитуванню метрики, свідоцтва про шлюб чи квитків письменниці до Парижа.
«Менталітети» покликані передусім збурювати думку, спонукати до роздумів і провокувати дискусії. Таким постає завдання цієї книжки — не давати факти, не відкривати нові горизонти, а кинути світло на забуті чи знехтувані речі і явища, показати нові ракурси, освіжити бачення давно відомого.
Віталій Жежера:
Ця книжка Леоніда Ушкалова має одну очевидну ознаку, притаманну мистецьким творам, що цілком довершені за задумом і втіленням. Ось яка це ознака: книжка зроблена нібито так просто, що кожен мимоволі подумає собі: «І я зміг би так само!»
Ну, справді, схема здається суто аматорською. Що може бути простіше: береш будь-який термін чи поняття («Америка», «Бароко», «Віолончель», «Груди», «Тютюн», «Блондинки», «Брюнетки» і так далі, всього близько трьохсот гасел) – і шукаєш, що з цього приводу сказано у Тараса Шевченка. Далі – акуратно все це конспектуєш, класифікуєш та інколи додаєш кілька слів з приводу того, що ти сам про це думаєш. І все! В такій моделі певна цілість образу складається ніби сама собою, відбита у різних гранях «задокументованих» стосунків Шевченка зі світом та світовою культурою. При тім, автор уникає усіх тих прикростей, з якими стикаються творці давнішого «Шевченківського словника» чи новішої «Шевченквської енциклопедії» (в таких проектах завжди залишається досить неточностей, темних місць і недосконалих версій). А тут ніхто тобі не скаже, що «щось не так», адже ти нічого не вигадував!
Звісно, це оманлива простота. Передусім, в основі ушкаловського «нічогоневигадування» насправді лежить добре продумана вигадка, тим неймовірніша, що вона належить глибокому вченому-філологу, який, за всіма правила своєї науки, приречений на те, щоб уникати будь-якої простоти, прозорості та доступності. І якщо простодушний профан про цю книжку скаже: «І я зміг так само!», то колега-вчений, можливо, скаже трохи інакше: «І я хотів би так само!». В обох випадках їм буде важко це зробити – так, як зроблено в Леоніда Ушкалова.
Анастасія Левкова:
Масив опрацьованого матеріалу, огром знань, набутих протягом кількох десятиліть, – і надзвичайно проста форма викладу, придатна для сприйняття читачами, далекими від літературознавства. Подекуди лексика енциклопедії виглядає одноманітною. Немало початків статей межують із трюїзмами – цим професор, автор численної кількості наукових літературознавчих праць здатний подивувати читача, який знає його тексти не перший рік. Утім, простий виклад не заважає йому посилатися на силу-силенну різних фактів і тексти сили-силенної інших авторів – приналежних до різних культур та епох. Ерудиція – від неї ж нікуди не подінешся, якщо вона справді є.
Лаконічна форма накидає на ці тексти флер «інфініто», а це, своєю чергою, дає читачеві бажання інтерпретувати далі самому.
Є чимало необтяжливих занурень в історичний — тодішнього літпроцесу — контекст. Є чимало просто-роздумів на тему, які, звісно ж, усе одно рано чи пізно підбираються до головної теми: Шевченка. Немає жодних нагнітань, навіть тоді, коли йдеться про драматичні речі, на кшталт долі покритки. Навпаки: все максимально розслаблено, подекуди навіть вальяжно.
Динаміки текстові надають питання (риторичні тільки на позір; часто такі, що вимагають однозначної відповіді «так» або «ні»), які автор раз по раз ставить, аби самому ж на них і відповісти. І – Леонід Володимирович не перестає дивувати – зрідка він відповідає на них не «так» або «ні», а «не знаю» (уявляєте?). Можливо, не в останню чергу завдяки цим питанням-відповідям текст читається легко – так, ніби не читаєш, а легенькими порухами рук бавишся у пінґ-понґ.
Складається враження, що Леонід Володимирович тепер уже не потребує нікому нічого доводити, а може просто розслабитись і писати в своє і в читацьке задоволення, методом у міру вільних асоціацій. І цим автор показує, яким різним, багатогранним є сам. Звісно, ця книжка — не тільки про Шевченка, а й про її автора. З неї ми можемо дізнатися, що він любить, а чого не любить, що думав собі в юності, як ставилися до його бороди у педагогічному інституті за радянських часів. Мабуть, недаремно Ушкалов так часто посилається на Віктора Петрова-Домонтовича — той стверджував, що кожен автор, пишучи про інших, пише тільки про самого себе.
Та найголовніше те, що в цій книжці, де представлено світ Шевченкових концептів, вимальовується, безумовно, картина світу українців – навіть попри той факт (чи завдяки йому), що Шевченко був значно модерновішим, ніж його співвітчизники (навряд чи багато з тодішніх українських селян знали, що таке «автопортрет» чи «комплімент»). Недаремно на одній із презентацій проф. Ушкалов говорив, що ще від малечку поняття «Шевченко» й «Україна» для нього нероздільні. І хіба, якби Шевченкові концепти не були концептами самої України – у всіх її константах і мінливостях – чи ж був би він її генієм і пророком? Відповідаю по-ушкалівськи: ні-ні, не був би.
Ярина Цимбал:
У рік двохсотлітнього ювілею саме слово «шевченкознавство» викликало криву посмішку, якщо не нудоту. Потік ювілейної літератури й макулатури, перевидань усіх можливих «Кобзарів» і розкішних фоліантів на державні гроші, наукових і псевдонаукових досліджень вихлюпнув на полиці книгарень, попри війну і кризу. «Моя шевченківська енциклопедія» Леоніда Ушкалова — це виклик і владним ревнителям культу Кобзаря, і академічному літературознавству водночас.
Ушкаловська шевченківська енциклопедія — про людину, про Шевченка «по цей бік людського досвіду», від побуту до метафізики, як сказано в анотації. Тому стаття «Любов» сусідить у ній із «Лопухом», «Рай» — із «Рестораном», «Сало» — з «Самогубством», «Щирість» — із «Щоками». У короткій передмові автор не обіцяє читачам ні академізму, ні об’єктивності, ні деконструкції. Насправді читачі давно втомилися від «ученості» і наукових та науковоподібних текстів: не всі вони мають високі дипломи, зате всі знають про Шевченка. Завдяки есеїстичному стилю і суб’єктивним трактуванням читач-людина чи не вперше бачить Шевченка-людину крізь призму автора-людини (не інституції і не науковця).
Над Ушкаловим не тяжіють ні десятиліття наукової праці, ні його звання й заслуги. Намагаючись пізнати Шевченка, поринаючи у світ його ідей і образів автор водночас аналізує власний духовний досвід, — це спроба самопізнання через універсум Шевченка. Що значили для поета відвертість і надія? Що він думав про ковбасу і покликання? Які конотації в образу мухи чи осла? Що все для автора і що для читача? «Моя шевченківська енциклопедія» Ушкалова може для кожного стати «своєю» шевченківською енциклопедією.
Улюблений сайт літературної критики
