Пропонуємо відгуки журі на книжки з короткого списку книжкового рейтингу «ЛітАкцент року – 2014» в номінації «Поезія і проза для дітей».
Валентина Вздульська:
Продовження пригод кротенят та їхніх друзів вийшло ще менш динамічним, ніж перша книжка «Хто зробить сніг». Головні герої Повз, Муркавка та Мартіна вчаться давати собі раду без старших. Цей досвід описано без конфлікту та інтриги. Вже ближче до кінця, тобто структурно запізно, у книжку введено детективний елемент. Він дещо пожвавлює дію та спонукає до проговорювання етичних питань, зокрема, що не можна судити поверхово про інших. Шаблонно зображено субкультуру гопників та їхній сленг. Поза цим мова тексту легка і вправна, приваблює вживання ідіолекту. Майстерність ілюстратора Мар’яни Прохасько зросла, хоча персонажі досі залишаються доволі статичними. Для читачів передбачено бонус – можливість завантажити музичний альбом за мотивами книжки. Важко визначити читацьку аудиторію тексту: завеликий обсяг для доволі невибагливого сюжету для найменших. Атмосфера історії доброзичлива, «Куди зникло море» потрапляє в нішу «теплих» книжок і знайде свого читача серед любителів таких «терапевтичних» текстів. Неконфліктна і сентиментальна привабливість книжки наближає її до кітчу. Про авангардний підхід, на жаль, не йдеться.
Володимир Чернишенко:
У продовженні історії про родину кротів та інших мешканців Лісу Мар’яна та Тарас Прохаськи врахували дуже багато побажань, які звучали щодо їхньої першої книжки. Зокрема, легким розчерком пера автори скоротили кількість ключових дійових осіб до трьох – решта кротячої родини подалися збирати виноград на чолі з мамою і татом. Здавалося б, такий прийом мав би виглядати штучним, але він дивним чином узгоджується з особливими законами казкової логіки. Відомо, що Прохаськи присвятили першу книжку серії «Хто зробить сніг» оповіді про устрій життя у Лісі та у родині кротів, від чого вона вийшла не надто динамічною і позбавленою інтриги. Зате тепер, здається, у своєму простому і добре виписаному світі вони можуть вибудовувати будь-які сюжети не розмінюючись на відступи. Нові персонажі – кабанята, тхір, соня – є лише доповненням, необхідним для формування історії, вони діють у вже знайомих читачу реаліях і сприймаються крізь призму свідомості кротенят (Муркавки й Повза) і зайченяти Мартіни.
З іншого боку, Прохаськи цього разу спробували створити детективний сюжет, покликаний тримати увагу читача і забезпечувати інтригу. З одного боку, якби автори справді писали детектив, то варто було б починати з концерту соні й викрадення картини, проводячи розслідування і знайомлячись з новими героями. Однак, написання детективу було не самоціллю книжки, а лише способом привернення уваги. Тож і любі серцю багатьох читачів деталі з життя звірят тут є, і сюжет присутній.
На окремі схвальні слова заслуговує промоція книжки, зокрема альбом пісень Соні Садової, які кожен, хто має мобільний телефон з QR-кодом, може прослухати просто з сайту ВСЛ. Ці композиції, які стосуються сюжету казки Прохаськів і які за задумом виконує одна з її дійових осіб, стануть чудовим бонусом для будь-якого читача. І слухача потішать, бо є жвавими, талановито зробленими і якісно записаними.
До невигадливих ілюстрацій Мар’яни Прохасько швидко звикаєш, вони створюють милу і домашню атмосферу, а також вселяють впевненість, що нові й нові розповіді про життя кротячої родини з’являтимуться і надалі.
Саломе Енгибарян:
Казка Т. та М. Прохаськів «Куди зникло море» цікава як дітям, які тішаться новій зустрічі з великою кротячою родиною, так і дорослим, які знаходять тут оригінальні паралелі з нашим сьогоденням. Навіть той, хто не читав попередню книжку про кротів, встигає полюбити цю сім’ю. І нехай більша її частина поїхала в далеку мандрівку за родзинками, але двоє малих кротенят Повз та Муркавка та їх подружка зайченятко Мартіна підкорюють серце читача, котрий потрапляє в світ Добра і Дружби. Чого лише вартий список обов’язкових справ, що залишають батьки дітям, чи лист, що завершує казку. Тут – царина любові, взаємопорозуміння, гостинності, піклування, патріотизму (любов до свого Букового лісу), довіри.
Харизматичні персонажі: колекціонер Горностай, бармен Їжак, банда кабанят, названих на честь героїв їх народу, сестри-білки Ержіка та Жужіка, одна з котрих багато читає, бобер Загата, яка мало говорить, але багато слухає, додають детективній історії неймовірного колориту. Особливо захоплює образ відомої співачки Соні Садової, котра попри всеохоплюючу любов публіки почувається самотньою і в пошуках щастя йде на злочин…
Не можна не сказати про оригінальний хід Видавництва з піснями Соні Садової – читач може їх послухати, використавши QR-код.
PS Після цієї казки я змінила ставлення до кротів, які псують газон в моєму саду.
Валентина Вздульська:
З часів «Вікна до собаки» Галина Ткачук еволюціонувала стилістично і синтаксично. Манера висловлення стала ще віртуознішою, а побудова речень у тексті для дітей більше не нагадує рядки дисертації. «Вечірні крамниці…» можна похвалити за яскравий стиль, за культурологічний бекграунд та, безперечно, за те, що це Подільський текст з міфологічними реляціями. На жаль, щодо динаміки та інтриги поступ малопомітний. Навіть детективний сюжет не особливо допомагає зацікавити читача. Авторці не вдається задіяти емпатію і змусити невтримно перегортати сторінку за сторінкою у хвилюванні за долю героїв. Цьому текстові, як і багатьом творам сучасних українських дитячих письменників, бракує глибини реального конфлікту. «Вечірні крамниці…» нагадують неорококо з його залюбленістю формою, але розпорошеністю смислів. Читацьку аудиторію книжки визначити важко. Найімовірніше, це «казка для дорослих», схильних насолоджуватися стилем, почуттям гумору та алюзіями й достатньо поблажливих до безконфліктного письма.
Володимир Чернишенко:
Галина Ткачук створила міську історію, яка водночас є незанудною казкою, містить інтригу і добрий гумор. Такий альтернативний київський фольклор у дитячій літературі є дуже важливим. На мою думку, його поява приятиме формуванню нової ідентичності мешканців столиці та зберігатиме дух Києва.
Реальність, яку пропонує нам письменниця, доволі абстрактна. Читач мусить уявити, що у Києві на Подолі існують крамнички, у яких торгують звірята. Ті ж таки звірята є і їхніми завсідниками. У крамницях зберігається і прадавня міська магія, окрема від чарів відьом, які мешкають на Лисій горі. І, звісно, магічні артефакти зникають і починається боротьба за їхнє повернення. Читати цю історію цікаво і дитині, й дорослому.
Цікаве місце у книжці займає тусівка – міська богема, завсідники крамниць і власники артефактів. Ця спільнота, здається, є алегоричним описом навкололітературних і мистецьких спільнот, знайомих письменниці. Очевидно, близькі друзі письменниці могли б назвати і прототипів. Виникає питання – що робить цю книжку дитячою? Адже якби дійовими особами були не звірята, а дорослі люди (які за ними ховаються), це не надто вплинуло б на сюжет. Авторці можна закинути і деякі нелогічні моменти, як от звільнення ворони Васси із полону відьом, прийом «Deus ex machina», який часто зустрічався у «Вікні до собаки» і трапляється у «Крамницях» тоді, коли письменниця хоче швидко розрулити сюжет.
У книжці використано неординарну верстку з вирівнюванням по лівому краю, що попервах утруднює читання, ілюстрації досить незвичні, як на дитяче видання, однак мають свій шарм.
Саломе Енгибарян:
«Вечірні крамниці вулиці Волоської» Г. Ткачук – це чудова казка про Київ та киян. І хоча головні герої книжки – звірі та птахи, кожен читач може впізнати в них трішечки себе та частинку свого ставлення до улюблених куточків на Подолі. Сюжетна лінія – детективна історія про те, як чужинці – банда коричневих котів і авантюрний сірий хом’як, зухвало привласнюють чарівні предмети, дорогі кожному киянину.
Авторка так майстерно вимальовує кожен штрих, деталь, дрібничку цієї неймовірної історії, що у читача виникає бажання …відвідати крамницю «Каппадокія», спробувати на себе чари апейрону, почаклувати з червоними камінчиками білки Рататоск, побувати у кавунарні «Баштан» на Сагайдачного, щось купити на нерозмінну монету кота Романа, сходити на виставку картин голуба Сергієнка, знайти гніздо київських відьом, і нарешті пригадати, чим він займався 30 липня – в дуже важливий для цієї заплутаної історії день.
Такі містичні пригоди можуть відбутися в будь-якому місті. Але головне зрозуміти, що міські чари належать лише місцевим мешканцям, тому що «ніхто більше не мріяв про них, ніхто більше не знав про них, ніхто більше їх не любив. Тільки ми».
PS Останнім часом пильніше придивляюсь до ворон в сосновому лісі біля мого будинку під Києвом: чи не відома крамарка Васса збирає там сонячний пісок для апейрону?!!!
Валентина Вздульська:
Остання частина підліткової трилогії Сергія Оксеника може справити враження більше за інерцією: це доволі неоднозначне завершення цілком вдалого початку та прийнятної середини. Перед нами постапокаліптична історія, що живиться образами української архаїки та демонології, спорадично апелюючи до текстів Стругацьких, Булгакова та української класики XIX століття. Чарівна «блукалка» героїв із надзвичайними здібностями у третій книжці стишується до вимучених та малоцікавих перипетій на одному місці. Хижий і загадковий світ вироджується в кітчеву «нечуйлевиччину». Задум перестає здаватися послідовним: перша та друга частини трилогії сприймалися як фентезі, а завершення починає тяжіти до соціальної фантастики. Авторові не вдається уникнути гендерних стереотипів, а також шаблонів у зображенні культури українського села. Зміна ілюстратора не пішла книжці на користь: трилогія втратила візуальну цілісність. На фоні критично слабких текстів українського дитліту роман Сергія Оксеника приємно вирізняється масштабом задуму, глибиною проблематики та технічною вправністю, але багато втрачає через жанрову неоднорідність, брак сучасного критичного погляду на мову та стереотипи.
Володимир Чернишенко:
Одна з найбільш очікуваних книжок року принесла відповіді на питання і розгадки таємниць перших двох частин трилогії «Лісом. Небом. Водою». Не дивно, що за неї проголосувало так багато авторів ЛітАкценту. Однак, здається, голосували вони передусім за трилогію, як цілісний продукт. Справді, перша частина («Лисий») дала такий потужний імпульс, який відчувався ще й у значно слабшій другій частині («Леля»). А ось на третю імпульсу не вистачило. Більше того, у третій частині автор раптово змінює жанр з фентезі на наукову фантастику, перестає маскувати наратора і розщеплює оповідь на дві лінії: уже знайому нам фентезійну і нову, яка репрезентує сучасний нам світ Інженера. Фентезійна лінія продовжує історію про Лисого та його друзів і односельців. Але і в ній відчувається статичність оповіді та відсутність інтриги, чого не було в першій книжці і близько. Тут ми бачимо вимучені події, численні розмови біля криниці «ні про що», дрібні інтриги, тощо. Лінія Інженера значно жвавіша, містить елементи шпигунського роману, детективу, трилеру. Однак вона відзначається надміром авторського наративу, який ллється на читача нескінченними потоками роздумів Інженера.
На жаль, «Інженер» з якихось причин ілюстрував не Олександр Міхнушов, який створював малюнки до перших двох книжок, від чого видання теж багато втратило.
Саломе Енгибарян:
Останню книжку трилогії С. Оксеника «Інженер» важко назвати дитячою, скоріш – це твір для дорослих з головними героями дітьми. Автор паралельно розвиває два сюжети: один – це подальші пригоди вже добре знайомих з попередніх двох книжок дітей, котрих чекають зовсім недитячі випробування; другий – лінія життя талановитого інженера й дослідника Губченка, який намагається зазирнути в майбутнє за допомогою створеної ним машини часу.
Від подій, що розвиваються всередині обох історій, захоплює подих.
Завдяки дітям у село, приречене на смерть, повернулося життя. Там вже є вода, після тривалої перерви народжується дитина. Перед Лисим і Лелєю, у котрих дитинство вже закінчилося, хоча вони подорослішали лише на рік, постає неймовірно важке завдання – подолати силу, яка загрожує всьому живому на Землі. І це їм вдається, адже поруч неймовірна золотоволоска Марічка, сміливий півень Сокіл, інші їх друзі та односельці, котрі звикли безумовно довіряти Лисому. А головною запорукою перемоги стає кохання, яке врятувало і зберегло цих двох сміливців один для одного.
Перед інженером стоїть питання кінця світу. МГ щодня наближає його до страшної таємниці, котра може привести до знищення людства. Але кожен епізод теоретичного майбуття викликає у нього почуття відрази і страху. Лише одна історія, яку відкриває скан самого інженера, а саме – з лисим хлопцем, містить в собі заряд оптимізму, тому що цей підліток має стержень, він справжній… І, мабуть, через відсутність такої справжності сам Губченко приречений на жахливе вічне життя, коли поруч гинуть рідні й близькі, руйнується світ, коли єдиним сенсом життя стають пошуки того самого хлопця-рятівника. Коло замкнулося.
Книжка викликає суперечливі почуття: радість і розчарування, хвилювання й роздратування, сміх і сльози.
PS А ще хочеться зазирнути в те віконце майбутнього, що відкрило б МГ за допомогою мого скану.
Улюблений сайт літературної критики
