«Маруся» Василя Шкляра стала «національним бестселером» ще в друкарні, але не тільки рекламний напис і палка блондинка з обкладинки забезпечили читацький інтерес до книги й уможливили її комерційний успіх. Не менш важливим фактором, без сумніву, стало прізвище автора – після розголосу навколо «Чорного ворона» Василь Шкляр незмінно входить до когорти впізнаваних і популярних українських белетристів, від яких читачі очікують нових творів.
У «Марусі» Шкляр розвиває свою «коронну» тему повстанців у боротьбі проти інвазії більшовизму, однак тепер повстанські загони протистоять ворогам не самі – головною силою стають вояки Української Галицької Армії, які сторінка за сторінкою від початку роману просуваються переможним рейдом на Київ. Як відомо з підручників історії, перемогти «білих» і «червоних» росіян галичанам із Петлюрою не вдалося, тож можна було би наперед очікувати від роману мінорного завершення. Зважаючи на це, автор містифікує образ головної героїні Олександри «Марусі» Соколовської, залишаючи за собою право на відкритий фінал.
Водночас Василь Шкляр наголошує на історичності свого твору: «Тут за кожною подією стоїть історичний факт». Не збираюся піддавати сумніву це твердження, бо ж набагато цікавіше проаналізувати як Шкляреві вдалося зобразити в «Марусі» зіткнення цивілізацій майже за теоріями Семюеля Гантінґтона.
Провідна сюжетна лінія «Марусі» зображає похід армії галичан до столиці УНР. Оповідач повсякчас підкреслює відмінність між галичанами та зазбручанськими українцями: «Вони, галичани, краще за тих дядьків у шинелях знали, що таке приватна власність. Вони були найдисциплінованішою армією у світі. Пройшовши сотні верст Великою Україною, вони не реквізували жодної крихти хліба, а коли настали жнива, пішли між боями по людях допомагати збирати врожай». Під час сутички з більшовиками теж проявляється культурна відмінність між ситуативними союзниками: повстанцями-козаками і військовими галичанами. Козаки, на відміну від вишколених західняків, влаштовують безладну стрілянину і наприкінці бою в них раптово закінчуються набої. Отаман Шуліка ставиться до галицьких вояків із недовірою і називає австріяками, а ті в свою чергу з непідробним здивуванням спостерігають за вольницею-анархією, яку влаштували українські повстанчі загони на підконтрольній території.
Якщо перша видима цивілізаційна межа в «Марусі» проходить по Збручу, то друге зіткнення відбувається вже на київських берегах Дніпра. Коли галичани займають правий берег, денікінці контролюють лівобережну частину міста. І хоча більшість киян виходить на вулиці вітати галичан із жовто-синіми прапорами, прихильників російської армії теж не бракує. Шкляр зображає їх вельми колоритно: «Підбігла якась стара діва з вибіленим крейдою лицем і підведеними сажою бровами, вхопила генерала за чобота й заходилася обціловувати від носака до коліна: «Спасітєль ви наш родненькій», – голосила діва, облизуючи халяви й залишаючи на них білі крейдяні плями. «Ну, будя, будя», – втихомирював її генерал, нервово посмикуючи хромовим чоботом». Однією з ключових сцен у романі стає зображення натовпу на київському майдані. Українська частина площі протистоїть прихильникам проросійської ідеї, скандуючи «Геть москалів!» і співаючи «Ще не вмерла Україна!». Їхні опоненти співають із церковних хором «Перводєржавную, Русь православную, Боже храні». Шкляр карнавалізує протистояння і виводить на майдан скомороха з червоним носом, одягненого в барви російського триколора, який має за оповідачем «жалюгідний вигляд, порівняно з колоритним гуцулом». Гуцул у розшитому кептарі з жовто-блакитною пір’їною на крисані й прирученою вороною на плечі стає улюбленцем українського майдану, наспівуючи коломийку про «москалика». Поруч із вульгарно-жартівливими образами росіян у «Марусі» зустрічаємо рідкісного, як для текстів Василя Шкляра, персонажа – благородного, хоч і впертого, росіянина, генерала армії. Однак його благородство можна легко пояснити тим, що він насправді німець із прізвищем Штакельберг. Переважна ж більшість росіян у романі Шкляра вже звично змальовані кровожерними варварами. При тому помітно, що до таких росіян належать саме росіяни «червоні», а «білих» автор зображує в суттєво м’якших тонах.
Порівняно з «Чорним вороном», у «Марусі» помітна еволюція єврейської теми в Шкляра. Тепер маємо різних євреїв, серед них і прихильники української держави. Наприклад, Нухим Кравчик продає овес за гривні, бо «шанує петлюрівські гроші, як і самого Петлюру, котрий заснував у своєму уряді Міністерство жидівських справ» і узаконив напис на банкнотах на мові ідиш. Щоправда, не бракує в романі й негативного зображення євреїв. Як і у випадку з росіянами, передусім йдеться про активістів комуни і більшовизму, проте антисемітизму часів «Чорного ворона» в новому романі Шкляра з вогнем не знайдеш. Чи не найбрутальніша сцена в «Марусі» – це розправа над поплічниками більшовиків китайцями. Не впевнений, чи можна тут стверджувати про сінофобію чи якусь іншу ксенофобію автора.
Окрім галичан, наддніпрянців, козаків-повстанців, німців, китайців, євреїв і росіян різних мастей до багатокультурного варива «Маруся» автор додає ще й романську приправу – персонажів італійця і цигана. У тексті навіть трапляються репліки італійською й латинською мовами. Обличчям цього своєрідного вестерна про боротьбу тубільців, цивілізаторів і колонізаторів стає житомирська Покахонтас – сімнадцятирічна отаманка Олександра Соколовська на псевдо Маруся, яка вправно гарцює на білому жеребці й командує «вогонь!» таким голосом, за який її вояки готові віддати життя. Трохи менше уваги автор вділив на розвиток не менш важливої за мілітарну любовної лінії свого історичного твору. Стосунки Олександри-Марусі й галичанина Мирона, мабуть, мають символізувати вічну тему єднання України. Якщо так, то все закінчується сумно, хоч, може, причиною тут став не авторський задум, а саме та невблаганність історичних фактів, на якій Шкляр наголошує ще з обкладинки свого роману. Хай би там як, а патріотично-виховний мотив у «Марусі», безсумнівно, присутній. І за вимогами патріотично-виховної програми переданий він у максимально цнотливій формі. Еротичних епізодів у романі два – перший зображує погоню молодого «салдатіка» за українською дівчиною, яка заманює його голими литками в кущі і там вбиває спицею (неприхований патріотично-виховний мотив), а другий епізод показує момент фізичної близькості між Мироном і Марусею, сцена цього єднання обривається на описі оголених грудей дівчини. «Наступний день видався вітряним» – цим початковим реченням нового розділу Василь Шкляр майстерно охолоджує розпашілого від несподіваної еротики читача. Дивно, але опис карабіна в Шкляра виходить навіть більш еротичним, ніж сцена любощів. Тут і кольба «гладесенька, як дівоча щока», і вигин, «як шия в лебідки», і дуло воронової сталі «струнке, гладесеньке, приємне на дотик, хоч буває холодне, буває тепле, а буває гаряче, як ось тепер». З іншого боку, нема чому дивуватися – війна все ж таки навколо.
Назагал, «Маруся» виглядає вдалим і своєчасним плодом праці вправного письменника. Щоправда, подекуди над оповіддю тяжіють понурі загальні плани армійських наступів і відступів, сухі описи перебігу й наслідків військових операцій. Деякі сюжетні лінії через це стають уривчастими й пунктирними, тож зникає відчуття наближення до особистої драми кожного з героїв. Галерея зашкіцованих персонажів швидко стирається в читацькій пам’яті і залишається хіба Маруся на білому коні, яка переправляється через річку, зникаючи в невідомості. Василь Шкляр зізнається, що не прощається зі своєю героїнею. Не прощаймося й ми.
Народився 1987 року в м. Кам’янець-Подільський. Аспірант кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського національного університету ім. Івана Франка.
