Говорити про поета, публіциста, дисидента й винного критика Ігоря Померанцева можна годинами, розмовляти з ним – іще довше. Це один із тих людей, які випромінюють впевненість, глибину і професіоналізм. Не менший захват отримуєш від читання його книг, серед яких: «КҐБ та інші…» (2009), «Винарні» (2011), «Czernowitz. Черновцы. Чернівці» (2012), «Homo eroticus» (2013), а віднедавна – «Вільний простір» (2014). Остання вийшла у видавництві Українського католицького Університету і поповнила серію Бібліотеки Школи Журналістики і Медіакомунікацій УКУ.
«Вільний простір» – це збірка есеїв, авторських колонок, інтерв’ю та віршів. Книжка складається з п’яти розділів, у кожному з яких Ігор Померанцев постає в новій іпостасі – хронікера, блогера, читача, інтерв’юера, поета. Усі вони вдало доповнюють одна одну, узагальнюючи те, що ми називаємо якісною публіцистикою. Тематичний і жанровий діапазон публікацій також досить широкий. За словами перекладачки Діани Клочко, письменник, «звертаючись до слухачів із різних приводів і на розмаїті теми, продовжує розмірковувати про лексику, жанр, стиль, метафору, виразність». У такий спосіб читачі «ловлять вухом» голос, а не письмо, запис, літературу».
У передмові автор міркує про суть журналістики та її призначення. Зокрема, він акцентує увагу на етимології цього слова. «Jour» із французької означає «день». «Хліб журналістики – щоденні видання: добігає кінця доба – і хліб черствіє. А, втім, журналістика – не лише ремесло, але й творчість», – переконує публіцист і успішно доводить цю тезу на власному прикладі.
У Померанцева професія журналіста набуває особливого звучання в прямому й переносному сенсі. Понад тридцять років автор працює на радіо і є визнаним майстром «мистецтва звуку» Ars Acustica. «При чому людський голос цікавить мене тією ж мірою, що і дзижчання, свист, шелест, стогін, регіт, хрускіт, кректання, щебет, хропіння, гавкіт, булькання, рик, схлипи, вуркіт, плюск, клекотіння, гикання, гомін, плескіт чи мовчання», – додає Ігор. Інший спосіб, за допомогою якого він «продовжує життя своїм репортажам та інтерв’ю» – це поезія. Майже в кожному з текстів збірки вона представлена так чи інак, а наприкінці книжки вміщено цілий розділ поетичних текстів Ігоря Померанцева.
Есе, блогові записи та літературно-критичні відгуки публіциста розташовані за абеткою – від 90-х років минулого століття і до нині. Вони є свідченням доби, в якій живе автор. Також ці історії змальовують людей, із якими він зустрічається, книги, які читає і перипетії, що з ним трапляються.
Перша частина книжки «Хронікер» складається з невеликих (1-3 сторінки) розповідей, ескізів, коротких історій-замальовок про певний епізод із життя автора чи конкретну людину. Ігор Померанцев згадує своє дитинство й молодість, а також події і книжки, які впливали на формування його особистості. Наприклад, публіцист влучно характеризує власні враження від фільмів Гічкока й обставини, за яких він їх подивився. Або той випадок, коли йому вдалося взяти інтерв’ю у прем’єр-міністра Великобританії Маргарет Тетчер та ін.
Кожна історія в книзі має інформаційний привід. Завдяки оригінальному поєднанню різножанрових текстів, можна говорити про формування нового літературно-журналістського стилю. З одного боку, ці публікації близькі до авторських колонок, з іншого – в них надто багато ліризму. Деякі тексти («Прогноз на завтра», «Однією ногою у перегної», «Стихійне лихо у Празі. Оповідання») містять головну думку наприкінці, ніби в байці. В основі книги – документальні свідчення журналіста, реальні випадки, доповнені цитатами з творів зарубіжних та українських письменників, згадками про факти їхньої біографії, уривками з преси й листів, епіграфами тощо. Як підказує автор, «Вільний простір» – це радіощоденник, у якому викладено історію його життя. У цьому і є одна з особливостей збірки. Текст Померанцева «продовжує писатись у вільному просторі й у ці хвилини, коли Ви книжку дочитали», – зауважує перекладачка Діана Клочко.
Важливе значення в публікаціях має тема втечі з СРСР і способи пристосуватися в іншій країні. Незважаючи на диктатуру і відсутність права на власну думку, автор ностальгує за домом. Також у своїх історіях він часто пригадує зустрічі з поетами і письменниками України, цитує переписку з ними. Особливе місце в книзі займає місто Чернівці. Czernowitz – «то книга. У неї багато голосів, і пишеться вона різними мовами».
У другому розділі за назвою «Блогер» Ігор Померанцев торкається різноманітних тем – від спогадів про те, як вперше отримав четвірку з української літератури та спеку в Лондоні до філософського тлумачення мови й волі до життя. Поступово, виважено, розважаючи читача своєю ліричною мовою й соковитою метафоричністю, автор розповідає свою історію. Загалом кожен його текст виглядає єдиним цілим, хоча водночас може поєднувати кілька сюжетів. Проте жоден образ, речення і слово не є зайвим. Водночас деякі блоги настільки поетичні, що складається враження, ніби це вірші в прозі («Пацани з підворіття»).
У згаданій частині книги автор також багато розповідає про роботу в службі ВВС, своїх колег, випадки, що траплялися у журналістській практиці. Саме звідси ми дізнаємося, що завдяки його майстерності Ігоря Померанцева називали «зіркою коротких хвиль», «вундеркіндом ефіру», «золотим горлом Бі-Бі-Сі».
«Для мене радіо – це вид мистецтва, – говорить автор. – Радіо і поезія живуть в одній стихії – повітряній. Ось уже тридцять років мій ґрунт – повітряна стихія. Вільна стихія». Про звуки Ігор Померанцев відгукується з великою пристрастю. Читаючи його «Винарні», можна відчувати смак різних сортів вина. Читаючи «Вільний простір», чуємо різні звуки і голоси. «Усе найголовніше, що я роблю в житті, – додає автор, – пов’язано із зусиллями горлянки, голосових зв’язок, грудини, носоглотки».
Особливе чуття в публіциста й до літератури. Про неї він роздумує в третій частині книжки. Тут Померанцев постає в ролі читача й рецензента. Радіожурналіст міркує про долю митців, особливості авторської майстерності: «Філософія письменника – це не його наївні судження про долі світу і нації, а болісний вибір слів, способу їх зчеплення, вибір жанру». Об’єктом літературно-критичних досліджень публіциста стають поети і прозаїки Грем Грін, Олександр Пушкін, Еліас Канетті, Чарльз Діккінес, Леонід Прох, Йосип Бродський, Гарсіа Маркес, Чеслав Мілош, художник Марк Шагал та ін.
Прискіпливий літературознавець зауважить, що відгуки Померанцева – це не літературна критика в традиційному розумінні, а швидше, алюзії, враження, емоції, які виникають від читання, щедро приправлені цитатами і авторськими міркуваннями. В цих публікаціях особливо відчутний людський фактор – публіцист наводить чимало прикладів із біографій письменників, їхніх зв’язків один із одним, показує вплив героїв романів на своїх авторів. До прикладу, коли Флобер казав: «Мадам Боварі – це я», а Толстой, відправивши Кареніну під потяг, сам помирав «на глухому полустанкові під пихкання паровозів і гуркіт чавунних коліс». Також Померанцев говорить про роль дружин письменників, їхніх братів і сестер, яких затьмарила слава близьких родичів і навпаки – на прикладі Надії Мандельштам, Бренуелла Бронте, служниці Марселя Пруста Селести, наречених Кафки тощо.
Доповнює образ Ігор Померанцева-журналіста добірка його інтерв’ю з відомими українськими письменниками: Юрієм Андруховичем, Сергієм Жаданом, Оксаною Забужко, Тарасом Прохаськом, Остапом Сливинським. Ці розмови такі ж неквапливі, змістовні й незвичні, що їх можна читати як своєрідний вступ до поетичної частини «Вільного простору», яка вміщена наступною.
Наприкінці надамо слово класику радіо, дозволивши йому звучати. А нам залишається – вслухатися у поезію слова і вина:
«На місто, де живуть твої близькі, неможливо дивитися очима туриста»
«Ми не лише помираємо, а й живемо – поодинці»
«Не вилежуйтесь на килимах – ширяйте на них»
«Маленькі люблять себе порівнювати з великими»
«Коли політика не кидає тіні на історію, минуле може нарешті дозволити собі стати собою»
«Великі медики, всі, без винятку, на табличках мали дві дати – народження і смерті»
«Люди, які страждають на Альцгеймера, втрачають дар мови. Та від цієї хвороби можуть потерпати цілі народи»
«У спаленні книжок найперше винні люди»
