«Луганський щоденник» (27.04.2014-09.05.2014) Сергія Жадана не став сенсацією в літературному житті України, і це не дивно. Більше питань викликає сама поява тексту, який гордо називається Щоденником. Навіщо Жадану писати текст, що не претендує на чистоту жанру? Щоденник – справа дуже інтимна, тобто думки, переживання, емоції, котрі вербалізуються і занотовуються, спрямовані в першу чергу, до себе, до усвідомлення певних подій, ситуацій, контекстів. Читаючи «Щоденник» Жадана, складається тверде переконання в тому, що текст з самого початку готувався для оприлюднення. Інтимність розмито. Дехто скаже: сучасність вносить свої корективи до ключових понять і феноменів. Я відповім: це повна маячня, адже з останніх текстів Жадана («Ворошиловград», «Вогнепальні й ножові», «Месопотамія») аж ніяк не випливає, що автор стоїть на твердих постсучасних позиціях, нівелює чи переосмислює, наприклад, поняття інтиму.
Перша, умовна аналогія до «Луганського щоденника» Сергія Жадана, яка спала на думку, «Щоденники страшної війни» Жан-Поля Сартра. Аналогія дивна, але промовиста і показова. Щоденники Сартра опубліковані вже після смерті самого автора, вони позбавлені маркетингових ходів, рефлексії автора відвертіші, гостріші, він був мобілізованим під час Другої світової війни. Щоденник Жадана опублікований одразу після написання, – це до чистоти жанру, – мав презентації, одне слово, явна комерційна складова, побудована з допомогою влучного маркетингу («Луганський щоденник» є додатком (!) до перевиданої «Anarchy in the UKR») – гарна обкладинка, нормальний папір. Оприлюднений щоденник одразу після написання – все одно, що секс під прицілами відеокамер, при наполяганні на дотриманні високих моральних імперативів. Навіть пафос щоденників різний – філософська документалістика у Сартра і патетичні нотатки у Жадана. В «Щоденнику» Жадана дотримані суто формальні ознаки (поділ на дні, опис маршруту…), він складається зі спостережень, автор виконує типову для себе функцію здійснюючи промо-тур, даючи концерти, ось тільки локації обрані вельми актуальні, спекулятивні.
Власне, Сергій Жадан – літератор лівого спрямування, але це дивне лівацтво, воно має мало спільного з лівими ідеями сучасності/постсучасності. Хоча ліві ідеології отримали чимало прихильників серед філософів, літераторів та інших культуртрегерів XX ст., їх копіювання в часи інтернету, фейсбуку, постінформації не є доречним. Чистих лівих (очевидно «нових лівих») майже не залишилося. А якщо згадати, що дитячою хворобою лівизни багато хто перехворів, стає зовсім сумно. Це не заважає Жадану залишатися лівим за тональністю творів і особистим сентиментом до соціалістичної естетики (критика посттоталітаризму, захоплення його естетикою…) і тут автор потрапляє в пастку, яскравою демонстрацію якої є «Луганський щоденник».
Майже в кожному творі Жадан виводить на перший план різноманітних маргіналів, оромантизовує їх і виправдовує на тлі майстерно виписаної природи, міських ландшафтів та ін. І на це можна легко купитися, тим паче в українських реаліях, тим паче до 2014 р. А після? А після стає зрозумілим, що романтизовані персонажі матеріалізуються й одразу позбавляються витонченого шарму брутальності, маскулінності, самостійності та іронії, вони небезпечні, несуть насилля і смерть. Чи це важливо? Так. Чи це важливо для Жадана? Питання. «Щоденник» виглядає спробою виправдання себе, спробою, чи не останньою, знайти ще хоч щось позитивне в простих хлопцях з окраїн. Зараз мова йде виключно про контекст Жадана, а не про інші контексти (наприклад, оповідання Фоззі).
Починаючи з с. 221 типу «Луганський щоденник» завершується і Жадан перетворюється на містера очевидність, розмірковуючи про свободу, що йому не дуже вдається. Всі ті сентенції, якими він рясно приправив текст, можуть вплинути або на типаж героїв його власних творів, або на дівчат-фанаток, котрі точно нічого крім легкої літератури в очі не бачили, в руках не тримали. Я не кажу, що суєта суєт і немає нічого нового під сонцем. Не той випадок. Ідеться про свободу в ситуації, коли людина втрачає людяність, вкриваючись монструозністю. Скочуватися до прихованих цитат, мабуть, не варто. Попередній текст «Щоденника» (до 08–09.05.2014) є прелюдією, оральними пестощами до есею про свободу в 12 частинах. Якщо це справді затравка, то перевидання «Анархії…» позбавлене сенсу, а думки про свободу могли би бути розміщені на якому-небудь інтернет-ресурсі. Як не крути, маємо справу з чудовим літератором. Чинник Мамони виключаємо, так? Це я до того, що коли ви хочете дізнатися щось про свободу в філософському сенсі (Жадан намагається філософствувати), не сухою філософською мовою, то достатньо погортати книги уродженців Києва Миколи Бєрдяєва, Лева Шестова, або почитати праці Жан-Поля Сартра і Альбера Камю, іншими словами, вже є цілий корпус прекрасних текстів. Навіщо створювати щось, що в тисячний раз повторює – сонце жовте, а людина вільна?
Сергій Жадан пише про свободу як про властиву соціальним вигнанцям даність, тут він має на увазі, зокрема, й творчий люд, і що свободу не розуміють/гальмують, зокрема, священики, професори… як тоді бути з митр. Антонієм Сурозьким, о. Олександром Менєм, о. Олександром Шмєманом, проф. Хансом-Ульріхом Гумбрехтом, проф. Зигмунтом Бауманом, проф. Юргеном Габермасом та багатьма іншими? Тобто ці священики і професори не вільні, не розуміються на проблемі свободи, не відчувають її?
Далі автор диференціює свободу на внутрішню – особистісну і зовнішню – суспільну. Між ними є протиріччя, вони ні як не зійдуться, це стає причиною конфліктів, маргінали бідні, нещасні, амінь. Дуже простий логічний ряд, якби в наступній частині (5) автор узагалі не поставив би під сумнів існування свободи. Загалом, така думка має право на існування. В цьому контексті не варто релятивізувати свободу як таку, а поставити питання розчинення свободи в свободі, себто коли людина довгий час перебуває в якомусь стані, то цей стан перестає сприйматися як щось особливе і переходить до розряду повсякденного, те саме може спіткати свободу… Навіть не так: може спіткати свободу в тексті Сергія Жадана. Якби не необхідність. Парадоксальність свободи: маркери самоцілі, мети, самодостатності, причини і наслідку додають до життя яскравості, як помічає Жадан, і маніфестують свободу, а можуть її перекрити. Поволі закрадається думка, що цей текст до банальності простий, і є лише плодом уяви людини, в котрої криза середнього віку співпала з соціокультурними потрясіннями в країні. Іноді не варто шукати тонких конструкцій там, де їх немає, багато інтерпретацій лежать на поверхні, як от типова мантра про свободу, яку старанно виписує Жадан: «Моя свобода закінчується рівно тоді, коли я перестаю перейматися свободою іншого…». Жадан чи щось із Канта? Безумовно, свобода – дар і свобода – втрата та відбивання цих слів нічого не додає.
Думаю, головним питанням тексту є «як пояснити відсутність у цих «дітей незалежності» потреби в змінах, потреби будь-що зламати систему, що принижує й тисне?». Влучне, доречне питання. Джек-пот! Нарешті нормальна думка промайнула, підкріплюючи направду чудовий стиль Жадана. Промайнула й пішла собі до улюблених свободи, рівності і братерства. Гайда будувати комуни?
Жадан рухається в контексті посттоталітарної риторики, використовуючи такі складні концепти, як відповідальність, необхідність, вибір, рівновага, небезпека долучаючи їх до розкриття не лише зазначеної риторики, а й для експлікації концепту свободи. Сама по собі риторика нагадує манію переслідування, для автора вона не нова і цей текст також не подає її з якихось невідомих, несподіваних позицій. До кого звертається Жадан, хто є цільовою аудиторією? Якщо візьмемо за константу, що текст не є класичним щоденником з усіма інтимними подробицями й атрибутами, то цільова аудиторія залишається загадкою. Людина з явною (пост)тоталітарною свідомістю текст не сприйме (звичайний мешканець Донбасу не цікавиться квазіфілософськими роздумами на тему свободи), а людина, котра хоч якось розуміється на філософії, не погляне в його сторону з причин шаблонності, наївності. Якщо ж раптом «Щоденник» написаний автором для самого себе, то…
Автор так до кінця і не вирішив, про що саме він пише. Межі «Щоденника» розмиті. Право на свободу перетворюється на сентенції часів раннього Боба Ділана: «Єдине, що нас усіх поєднує, – наша дивовижна, уроджена і виплекана вихованням здатність нікого не чути, ні до кого не дослухатися, керуватися в цьому житті виключно своїм правом». Сентенції на тлі фотографування із зіркою, автографів, грошей за скачані книжки, джину, віскаря, хеві-метал гуртів. І геніальне виправдання в стилі – письменнику легше говорити про свободу, йому довіряють, а от читачам набагато складніше «вони шукають відповідей там, де переважно ставляться питання». Далі Жадан порівнює прояв свободи взимку в Києві з проявом свободи на Сході. Наскільки це коректно? Суттєвих пояснень у тексті не надається, тому що довелось би вдатися до компаративного аналізу двох свобод і тут так чи інакше автор натрапив би на пастки і критику. Лавірувати – от що обирає Жадан, десь між рядків так і проскакує щире: почуйте голос донбасу…. якийсь дивний й водночас зрозумілий сентимент. І висновок: людей на вулиці виводить потреба свободи. Серйозно? Романтизація терористичних актів… я навмисно перебільшую.
Сенсацію автор приготував на завершення (частини 11–12). Честь, гідність, пам’ять, солідарність, мужність, великодушність, свобода і відповідальність – речі важливі, речі абстрактні. В якому сенсі абстрактні? Абстрактні як несуттєві, чи абстрактні як цілісні (нехай і відсторонені) концепти? Знову слова про непочутість, але говорити варто, нехай і для меншості (яка меншість мається на увазі? як долучити нових слухачів/читачів? – питання без відповідей). Закінчується щоденник цитатою з Маркса. Бінго! Саме Маркс є тією компромісною фігурою здатною всіх примирити, всіх почути, до всіх дослухатися, Маркс – втілення свободи (!), про яку з таким романтичним натхненням пише Жадан і головне, ну всі ж ті, хто взяв до рук зброю на Сході читали Маркса, ну хоча би «Передмову «До критики політичної економії»». Немає особливого значення, які слова обрав Жадан для цитати. Постать уже символічна. Хвала Марксу! Реально? Напевно, Маркс з’явився як наслідок свободи, рівності, братерства. Це все гарно, вінтажно, порівняння з Великою французькою революцією, Жадан в тренді і… пам’ятаєте – у них там ще була така дрібничка під назвою терор? Я не проводжу пряму логічну лінію від цитати Маркса до терору в Україні. Ні, проводжу, і жодні відмазки на кшталт «Маркса не так зрозуміли» не проходять. А перед Марксом троянди! Трояндами есе про свободу відкривалось, трояндами і закривається весь «Щоденник». Дійсно, як зазначає сам Жадан, зрозуміти щось украй не просто. І це неважливо, головне, що читачі дуже позитивно реагують на троянди (байдуже, що вони символізують) і в нас (кого?) таки немає супротивників.
