Одкровення від Коваля

Книжка-інтерв’ю з молодим і досвідченим польським політиком від дипломатії привідкриває куліси великої політики Польщі на схід від Бугу і Сяну. Ця розмова ставить перед читачем питання про геополітичне чуття, вплив історії та реальності на розвиток прометеїзму конкретної країни щодо своїх сусідів, і просто щодо можливостей людських відносин на вищих щаблях сучасної влади.

Молодий за віком, але вже дуже досвідчений польський політик, а історик за освітою і зацікавленнями Павел Коваль встиг побувати главою партії «Польща найважливіша», депутатом Європарламенту від політичної сили братів Качинських «Право і справедливість», заступником міністра закордонних справ Польщі, двічі обирався до Сейму. Коваль народився і виріс в Ряшеві (пол. Жешув), прикордонному з Україною воєводському центрі, а освіту здобув в Ягеллонському університеті Кракова – як місто, так і знаменитий університет також нам близькі. Втім, його зацікавлення Україною та її іншими сусідками на схід від Польщі, до якого звикли всі ті, хто знає Павла Коваля із його чинів або особисто, не є аж таким природнім. Він до нього йшов. Про те, як це відбувалося, і які результати принесло, у представленій книзі «Між Майданом і Смоленськом».

Книжка розмов із двома польськими журналістами у жанрі «ріка-інтерв’ю» була видана два роки тому – в листопаді 2012 року, а вже через рік, коли постав її український варіант, її можна було би вважати «застарілою» – в Україні почався Євромайдан, через кілька місяців було звільнено Юлію Тимошенко, котрій присвячено в книзі цілий розділ, а ціла стратегія «як Заходу розмовляти з Януковичем» стала неактуальною, бо наш любитель золотих батонів мусив утікати. Одна з фраз Коваля за рік до цієї втечі: «Янукович ніколи не буде Кваснєвським», – про намагання деяких мислячих людей на Заході повірити, що облагородження ВФЯ можливе.

Проте «Між Майданом і Смоленськом» не застаріла. По-перше, книга присвячена не лише Україні – з неї можна дізнатися про особливості непростих відносин Польщі із Литвою, давнім партнером по Речі Посполитій, про специфіку існування чисельної польської меншості в Білорусі, про польське трактування проблем країн Закавказзя. По-друге, книга і так відкриває нам куліси «східної» дипломатії Польщі по відношенню до нашої країни, яка нікуди не поділася. І по-третє, цікавим є саме спостерігання поляком відносин і ментальності на пострадянському просторі, котре чимало пояснює і в сьогоденні.

Із розмов із Ковалем можна принаймні зрозуміти, що доля східних сусідів Польщі, в тому числі (і передусім України) їй небайдужа. Це не пафос, а ствердження зі спостережень за іншими народами на захід від українського кордону – словаками, угорцями, румунами. Їм дійсно байдуже, якщо не сказати гірше. Коваль розповідає, чому не все рівно полякам. Чому важливо мати нас із вами не лише за ринок збуту, а за політичних партнерів. Чому інтерес до України, Білорусі, Литви (країни концепції УБЛ редактора паризького журналу Єжи Ґедройця щодо визнання кордонів повоєнної Польщі) це не наслідок і не самоціль у захисту інтересів польської меншини, чи польської спадщини, а необхідність для державної безпеки Польщі: «…ми раптом усвідомлюємо собі, що це зовсім не хобі чи приватне захоплення, а справа державної ваги». Більше того – що іноді слід розрізняти нерідко вимоги поляків в країнах УБЛ із їх реальними потребами. Особливо коли ці вимоги підіграють російській меншині чи відверто псують стосунки своєї країни із Польщею. Передусім це стосується поляків Литви (живуть у Віленському краї), котрі, зокрема, вимагають польської транслітерації у паспортах, на що Литва не погоджується. «Час до часу ми мали б собі, наприклад, уявляти, що на Мазовшу [воєводство навколо Варшави – Авт.] маємо півтора мільйони росіян. І що тоді б ми мали робити?»

Якщо намагатися виділити зі сказаного Ковалем, що саме українцям було би цікаво (вдаюся тут до заперечення самого себе, бо мені цікава вся книжка), то Коваль виглядає на такого історика за освітою, котрий навчився мислити прагматизмом політолога. І – як би не любили в деяких середовищах цього слова – в категоріях геополітики. Україна – як хочеться вірити і бачити – є основним коханням Коваля, і тому він нерідко вдається до пафосних слів чи порівнянь (зрештою, дуже полякам як народові властивих): «Вона – це Україна» (йдеться про ЮВТ), «Історія приготувала для польської еліти іспит з Ґедройця», «польський президент ухвалив своє головне рішення в житті» (йдеться про роль Кваснєвського в Помаранчевій революції), «найбільше досягнення [після 2004 року] – вільні та демократичні вибори. На Сході це рідкість». Попри це, він до України дуже часто безжальний.

Називає українську політику «такою як є», вкладаючи в цей вислів східну хаотичність і візантійську цинічність. До слова, про усвідомлення себе «сходом» нам під час читання книжки доведеться звикнути. Не для того, аби тим «сходом», знаходячись у центрі Європи, стати, а превенційно – для розширення свідомості. Польща також ще зовсім недавно була в Східній Європі, проте вимислила для себе кращий термін – Центрально-Східна (та й та активно дрейфує в бік Центральної). Коваль є безжальним до нашого казнокрадства, бюрократизації, безпам’ятства, ура-патріотизму, сліпої віри у тезу «Захід нам допоможе». Деякі з прикладів варті уваги.

Павел Коваль намагається зняти полуду із наших очей, кажучи, що після 2004 року не тільки Євросоюз не був готовий до приєднання України, але й українська еліта була цього причиною. «…українську революцію ще не закінчено, – каже Коваль в 2012 році. – Ситуація в Україні може змінитися ще багато разів, але головний напрямок розвитку країни тепер західний». Шпетить українців за те, що мало знають і цінують своїх людей справді заслужених у світі: коли після пропущеного важливого голосування у Страсбурзі щодо України мусив українським політикам сказати, що був на похоронах Богдана Осадчука, лише один з його співрозмовників знав, про кого йдеться. Нарікає, що українці мали би задумуватися над тим, чи варто різкими вчинками в історичній сфері ображати нашого головного адвоката в ЄС. Йдеться, звісно, про УПА і про це кілька слів докладніше.

Коваль визнає право за українцями мати своїх героїв. Вважає, що підігравати одній зі сторін суперечки (регіоналам та комуністам) у сусіда в дворі неправильно. «Останньою річчю, яку ми повинні робити в Україні, це використовувати внутрішні українські конфлікти й домовлятися з Януковичем, що ми спільно тихцем упокоримо спадкоємців традицій УПА».

Проте екс-євродепутат хотів би, щоб по відношенню до негативних сторінок історії українська влада була послідовною. Йому видається, що із президента Ющенка адепта УПА зробила його американська дружина Катерина і внук Степана Бандери – «обдарований юрист» (Степан Бандера джуніор є журналістом, а не юристом, і навряд чи займався активним лобіюванням такого рішення президента). Присутність самостійних мізків у Ющенка, котрий закінчив вуз у Тернополі, чомусь не береться до уваги (а тим більше такі мотиви як бандерівська «свиня» під другий тур Юлії Тимошенко в 2010 році, коли власне Ющенко в останні дні свого урядування вирішив визнати УПА воюючою стороною і надати звання героїв Шухевичу і Бандері). Коваль, котрий вважає себе вірним учнем загиблого в Смоленську Леха Качинського, вважає цей крок Ющенка нерозважним і антипольським. Що, мовляв, Качинський до смерті цього не міг зрозуміти і прийняти (до смерті лишалося два місяці). Можливо, варто над цими аспектами замислитися, проте дана ситуація все ж демонструє скорше незнання і нерозуміння поляків сучасного сприйняття УПА в Україні.

Є у книжці також кілька помилок, котрі вводять в оману польського читача, і дезінформують при перекладі тут уже читача українського. Польські журналісти, приміром, згадуючи про вшанування Ющенком і Качинським жертв у селі Павлокома, говорять що українці, які загинули в цьому селі 3 березня 1945 року, були вбиті з «польської акції відплати». Це розходиться із історичною правдою, – саме за польський напад на Павлокому УПА потім спалило кілька польських сіл. Коваль перебуває в цьому ж полі непогрішимості польських вояків, тож не заперечує. Помилкою перекладача у відповіді на власне це питання є назва організації польських українців як Союз українців у Польщі, насправді ж вона носить назву Об’єднання українців у Польщі – ОУП. Слабко собі радить Коваль із питанням релігії в Україні, для нього основний поділ лежить поміж православними «на Сході» і греко-католиками «на Заході», а не скажімо поміж різними гілками православ’я, про які говорить коротко: існують поділи. Натомість не розкриває перед співрозмовцями суті цих поділів, говорячи про якусь одну «православну церкву», яка керується із Москви.

Загалом книга варта бути прочитаною українцями з кількох причин: зрозуміти, що геополітика є, і що роблять її конкретні люди; запізнатися із суспільно-політичним життям сусідів (не лише поляків, про яких у цій книзі фактично два розділи – про катастрофу у Смоленську і про «Євро-2012»); спробувати подискутувати із твердженнями Павла Коваля – нерідко вони виглядають категоричними і різкими, але від того не менш яскравими (чого в них немає, так це популізму). У книзі чимало особистих оцінок політиків нашої частини Європи – Леха Качинського, Валдаса Адамкуса, Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко, Міхаїла Саакашвілі, польських урядовців і дипломатів. Коваль не боїться аналізувати їх вчинки, і це робить книгу живою і цікавою. Тож, поки автор перебуває у зв’язку з програшем на виборах до Європарламенту, він має час і натхнення зайнятися продовженням роздумів над долею на перший погляд безталанних східних сусідів Польщі.

*****
Книжка «Між Майданом і Смоленськом» вийшла перед Майданом-2013/2014. Час на її спокійне читання настає наразі. Павел Коваль коментує її основні моменти та можливість написання нової:
– Зараз би книжка про східних сусідів Польщі, написана зараз, була б цілком інша, оскільки відбулося чимало того, що змінює наше сприйняття України, українського суспільства. Змінює сприйняття Росії. Ситуація із Україною має глобальний характер. Зараз тактика Росії полягає на тому, щоб закінчити конфлікт на Донбасі в ранзі локального конфлікту. Послати сигнал, що мовляв – конфлікт був, ми його так-сяк залатали, все буде по-старому.
Натомість Майдан показав, що принаймні з українського боку є потреба в новому варіанті Східного Партнерства, що люди не можуть отримувати самі лише пропозиції реформ, але теж політичну перспективу. Взагалі, стало ясно, що для людей політика є важливою. Його посил був політичний, а не економічний. Цей Майдан був на 100% політичний – проти диктатури і тиранії, проти корупції, за справедливість у судах, щоби був вибір куди йти країні. І то теж змінює підхід до України.
– Ви в своїй книзі нарікаєте, що «українська політика є така яка є», себто непередбачувана, з великою мірою безвідповідальності. Чи змінилися/зміняться українські політики?
– Зі старою Верховною Радою, де біля половини складу було з Партії регіонів, керувати країною було складно. Цей парламент зараз нікого не репрезентує. І якщо Порошенко прагне реформ, то повинен мати парламент, із яким могтиме розмовляти по суті, котрий когось представляє. Вочевидь у цьому парламенті опиняться політики, котрі вже мають свою історію. Після кожної революції все одно виживають політики зі своїм шельфом. Це утопія – сподіватися що прийдуть нові політики з піни морської. Так не буде.
На чому нам повинно залежати? Звісно, молодої крові має прибути. Маю надію, що люди котрі виступали на Майдані, хоч де-факто не створили власної окремої партії, в парламент таки пройдуть, бо йдуть по списках основних партій. Питання в тім, чи ті постмайданні середовища, котрі допомагали Майдану, і які більш-менш одне одного нагадують, чи не конфліктуватимуть поміж собою до того рівня, щоб поглибити компрометацію політиків в очах суспільства.
Найважливішими є однак системні зміни. Не вірю в те, що революції породжують нових політиків. Я історик за освітою і знаю, що приходять ті ж самі політики, лише за невеликим винятком нових. Чи буде новий закон про фінансування політичних партій? Чи з’являться економічні механізми, що зміцнять позиції середнього класу в Україні? Від цього власне залежить, чи українські політики будуть здатні до змін – фактично те саме питання, яке виникло після Помаранчевої революції. Якщо змін не буде, то буде новий Майдан, не за 10 років, а на 3-4.
– Якби ви писали продовження, чи були б там привідкриті дипломатичні таємниці, котрі вже встигли стати історією, – власне навколо підписання/не підписання Угоди про асоціацію, Євромайдану, російської агресії?
Я вважаю, що ця книжка повинна мати своє продовження. Тому що те, що відбувалося під час і навколо Майдану, змінило чимало попередніх діагнозів. Бо я писав цю книжку в умовах переконання в тому, що треба якось вчитися жити з Януковичем, винайти такий спосіб. Що треба придумати, як закидати нові ідеї, і це в умовах влади, яка на наших очах перетворювалася на тиранію. Але, як пам’ятаю розмови зі своїми співробітниками 1,5-2 роки тому, і в них зізнавався, що відчуваю якусь напругу в українській атмосфері. Ці зміни наступили, а тепер питання, як складеться доля революції. Якщо би я писав нову книжку, звісно кулуари Майдану у ній би знайшли місце. Приміром, як трактувалася особа Юлії Тимошенко, як змінилося відношення до неї після звільнення. Чимало разів західні політики були готові висадити в повітря всі стосунки з Україною ради визволення Тимошенко. Коли її звільнили, всі про неї забули…!