Малі історії

Масова література – останній чесний культурний контракт, який все ще підтримує зобов’язання перед читачем, що його мають зацікавити, спокусити, розважити, розрадити і – години за три-чотири – відпустити з миром. Читачеві, зі свого боку, начхати на евристичний потенціал художнього твору, цей вічний фетиш високого мистецтва. Насправді все чесно. Виправдані очікування і є, власне, єдиним критерієм, за яким варто оцінювати масліт.

«Вільний світ» Белімової – така собі легка жанрова обманка. Все вказує на те, що нині читатимемо роман про любов: навіть назву нам, допитливим, пояснюють чи не на перших сторінках – «Ти знаєш, як воно буває, коли — весь — вільний — світ — навколо сходиться в одній людині?». Не без того: центральний сюжет роману – любовна історія остарбайтера Єфрема; чоловік в облозі закоханих дівчат обирає, керуючись чи то естетикою вискубаних брів, чи то глибоко тамованого в серці патріотичного запалу. Але про війну любовні романи писати не годиться начебто, а історичні – нудно. Зате є перевірений віддавна компромісний варіант, а саме: формально родинний роман, який зближається за прагматикою з мильною оперою. Отож, і версій «декодування» назви побільшає: вільний світ – це і довоєнний світ, і родинний, і світ, де звільненню сприяє смерть, і еміграція як різновид останнього. Щодо того, з яким саме твором дійсно маємо справу, теж підказка промайне, у самому кінці роману – «Гм! Ну й ну! Аж не віриться… Як у якомусь се¬ріалі…». Тож, дасться бачити, дасться чути…

Історія двох родин – черкаської та київської, від початку 1930-х до початку 2000-х.

Терещенки мають трьох дочок і сина. Син Жора поранений під час бою, опиняється у німецькому полоні, відтак у концтаборі, після контузії він втратив пам’ять і додому більше не повернеться; Жора одружиться у повоєнній Німеччині та емігрує до Австралії. Є ще архетипні три сестри. Середульша Поліна помирає за рік до війни – вона відьма, яка не дожила до «старої карги»; час від часу її снять сестри і батьки, це є своєрідний спосіб їхнього спілкування. У старшої Нюсі на війні гине коханий, її саму родина переховує від демобілізації до Німеччини – вона «вічна наречена», цьому топосу не завадить навіть те, що Нюся єдина з сестер матиме дітей і онуків. Молодшій Клавдії напророчили двох чоловіків, але з жодним не бути їй щасливою, свого майбутнього першого чоловіка, талановитого музиканта, юнка зустрічає у розбомбленому Києві – вона «вічна вдова».

Друга родина мешкає у селі на Черкащині. Батька вбили під час колективізації. Мати з дівчиною-підлітком залишилися в селі – спочатку під німцями, потім під радянською владою. Уже після війни юну Дарку випадково вбиває п’яний односельчанин. 22-річний Єфрем під час війни – остарбайтер у Баварії. Тут Єфрем закохується в українку Тоню, яка вирішує додому не повертатися; розбиває серце німкені Кеті, дочки хазяїна; одружується з землячкою – вона теж «ост» – Олею, терплячою і смиренною, та повертається в Україну.

Ці фамільні дерева перетинаються двічі. З Тонею, у яку був закоханий Єфрем, одружився Жора. Онук Єфрема женився на онучці Нюсі.

Технічно динаміка мильної опери витримується – напруга почергово перемикається між сюжетами двох родин, історія не має початку і кінця, від конкретного епізоду залежить, хто з героїв з’явиться нині «крупним планом». Але складається враження, що перед нами не роман сімейний – довгий, послідовний, деталізований, а його короткий зміст. Надто вже стрімко живуть герої «Вільного світу» – у швидкості кліпу. Дарка щойно з’явилася, через п’ять сторінок загнула. Нюся переховується в темній кімнаті подільської халупи від німців, знову ми її побачимо лише наприкінці 80-х на «виховній бесіді» з майором КДБ. Єфрем повернувся після перемоги в Україну з молодою дружиною, у наступній сцені – він старий удівець. При цьому по всіх стінах залишається висіти колекція нестріляних рушниць. Другий чоловік Клавдії, який теж музику любив і щастя їй не дав, хоча, міркує героїня, вона начебто була щаслива… Тоню переслідує племінник німецьких хазяїв, вночі вона відбивається від його п’яних залицянь, але на ранок їм доведеться зустрітися… Нюсю пригощає шоколадом німецький вояк, вона клянеться своєму – уже загиблому – нареченому, що і не заговорить з Гансом тим і близько до нього більше не підійде… Старий Терещенко був у концтаборі… Син Тоні і Єфрема загинув у автокатастрофі… Про що ці історії, де вони є – варто чекати на спін-оффи? У «Вільному світі» є багато зайвого за відсутності необхідного – сімейний роман робить послідовність, у якій зливається приватний та історичний час. Ремарка на кшталт «минуло сорок років» у родинній сазі може з’явитися лише перед епілогом, а не виринати кожні двадцять сторінок. Зараз я говорю про очікування, пов’язані з жанром. Але тут щодо «Вільного світу» спрацьовують, певно інші установки: вони стосуються очікувань, пов’язаних зі способами писати Подію. Таку-от як війна.

Лінеарна траєкторія послідовної оповіді апріорі чинить супротив спробам описати подію – щось, що трансформує уявлення і переживання, які з ними корелюють, конфігурує стосунки людей. Послідовно розказати про подію – значить, ствердити свою до неї причетність. От тільки щодо таких речей, як війна (навіть та війна, яку вже наче прожили й осмислили) не можна бути ані провидцем, ані спостерігачем. Нейтралітет оповідача поступається тут праву свідка. Стрімкі картинки «Вільного світу» саме такі фрагментовані свідчення, які намарно намагаються виструнчитися у драматургічну послідовність сімейного роману.

Розповідь у кожній частинці твору ведеться від першої особи того героя, історію якого наразі повідомляють – Єфрема або Нюсі, Дарки або Жори, Тоні або Кеті. Щодо прагматики мильної опери – це вдалий хід. Законна цікавість читача, який епізод за епізодом підглядає за чужим життям, має задовольнитися. Начебто й нечисті сумління автора, котрий впускає чужинців у родинне життя, у такий спосіб компенсуються. До того ж, оповідь від першої особи у «Вільному світі» творить принаймні ілюзію пережитого, претензію на достовірність і у такий спосіб присипляє недовіру читача.

(Чому я говорю про недовіру? У романі сила силенна фактичних помилок і анахронізмів. До прикладу, одна із запропонованих «Вільним світом» вправ: відчуй себе черствою людиною в ту мить, коли героїня дізналася про смерть чоловіка і потребує твого співчуття, ти думаєш лише про те, що називати похоронку «фатальним трикутником» було негоже, адже офіційну пошту трикутниками не складали).

Майже всі відгуки на роман Белімової констатують: авторка успішно попрацювала з мовою, монологи начебто зафіксовані на диктофон та відтворенні на письмі, письменниця вжилася у кожного персонажа та мова роману змінюється з кожним героєм… Те, як говорять герої «Вільного світу», насправді визначає цей роман. От тільки жодної майстерності полілогу тут немає. І авторка не настільки вправна, і вимоги жанру того не дозволять.

Жінки, чоловіки, діти, українці, діаспоряни, росіяни, німці, юнаки 40-х і дівчата 90-х – дійові особи «Вільного світу» – всі і про все говорять однаково. Колективізація – і в крик! Голодомор – і в крик! Фашисти прийшли – і в крик! Совєти повернулися – і в крик!.. «Кати! Ті, що були, і ті, що є: комуністи — нацисти — фа¬шисти — гебісти — усі решта… Як вам спиться, напившись нашої крові, море якої розлилося широко по Вкраїні, хоч ку¬ди позирнеш, поглянеш?» – це герой-чоловік у 1940-х. «Мощена різнокольоровими плитками до¬ріжка до камінної мінори, написи на якій трьома мовами («Голос крові брата твого взиває до Мене із землі») чи здатні вмістити — осягнути — увібрати — оповісти — розказа¬ти — передати — увічнити — акумулювати — зберегти — оплакати — застерегти — навчити — упередити — від¬вести — уникнути — раз і назавжди?» – це жінка-розповідачка у 2000-х. Не те, щоб наша історія не давала приводів поридати, захлинаючись словами, вона взагалі тітка не жадібна. Але тут інше: єдиний спосіб для Белімової бодай якось осягнути реальність події – це ламентація.

Наприкінці роману з’являється така собі дівчина-філолог, наречена Єфремового онука, яка бере в старого інтерв’ю про Голодомор. Вона постійно нотує – фіксує якісь свої поверхові, нерозумні судження про «цен¬трально-український антропологічний тип». Її узагальнення мали б підсумувати історію і сповістити нам мораль (позаяк маємо чітко означену героїню-протагоністку), а втім, її пояснення – абсолютно безпорадні. Єдина можлива до засвоєння мораль: жодне відсторонення та жодна універсалізація не працюють там, де мусимо чути свідчення досвіду. Як деякі тварини не бачать об’єкт, поки він не почне рухатися, так жалісні історії понівечених родин не почути, поки про них не кричатимуть.

Існує в соціальних науках така теза: маленькі містечка визначає обмеження не соціального простору, а простору перформансу. Написання історії – такої собі Вистави-для- Великої-Сцени – для таких камерних спільнот недоцільне, адже під рукою завжди є свідчення, значною мірою спільні спогади для всіх учасників тощо. Проблема в тому, що «спільне» при цьому має складатися з суми «очевидностей», а ми нечасто фіксуємо те, що нам здається безсумнівним. Та й способів констатувати очевидність існує не так уже й багато. Одним з них як раз і є такі от ритуальні голосіння, якими означують Подію герої Белімової. Певно, це нова фішка нашої масліту, адже саме таким криками дають про себе знати ще два помітних жанрових романів цього року – «Розколоте небо» Світлани Талан та «Чорна дошка» Наталки Доляк, які використовують теми колективізації і Голодомору, як Белімова – Другу світову.