Мовчання – золото

Вже загальним місцем стало твердження, що українська література давно знаходиться у напруженому (і почасти марному) очікуванні на так званий Великий роман.

Менш помітним є факт так званої романної диктатури, яка царює в сучукрліті завдяки залізній позиції майже всіх видавництв: друкувати лише романи. Збірки оповідань не мають жодних шансів у конкуренції з романами і виходять у світ частіше, як виняток. Це ультимативна вимога романів і лише романів призводить до того, що автори змушені одягати в романні шати всі тексти, які хочуть оприлюднити. Як наслідок – хтось ліпить роман зі збірки оповідань, а хтось – із власних подорожніх постів і рефлексій над стрічкою новин. Та не кожен матеріал можна увіпхати в романну форму без втрати якості.

Як на мене, цей постулат яскраво ілюструє книжка львів’янки Гаськи Шиян «Hunt, Doctor, Hunt» (Полюй, лікарю, полюй) – не дуже вдала спроба увіпхати у романні вбрання абсолютно нероманний матеріал.

Починається все важко: Львів, головний герой бразилець Спиридон, який навчається в Україні на лікаря і працює в лікарні. Що за Спиридон, що за лікарня, що за хворі, зрозуміти складно, бо розповідь намагається бути схожою на досить каламутний потік свідомості. Хотілося б сказати, що це такий текстовий джаз, постійна імпровізація, відштовхування від лінійного нарративу. Але доречнішою буде фраза про сумбур замість музики. Складається враження, що авторка чомусь прагне, щоб читачеві спочатку було незручно. Продертися через перші сто сторінок (сторінок менше, але дертися ними непросто), бо вони наче заповітам Умберто Еко вірні. Може, це так прийнято у Львові, щоб читачу було непереливки, бо як тільки Спиридон виїздить за межі галицької столиці, авторка забуває про те, що писати треба плутано, і починає писати смачно.

Спиридон багато говорить, і слухати/читати його цікаво. Соковита мова, точні спостереження, свіжі погляди на світові проблеми, останні новини з України (мабуть, через те, що книга писалася, що називається, з коліс – у тексті трапляється кілька хибодруків). Читач устигає зрадіти, що недарма витримав початок. Спиридон же продовжує монологізувати. Як азійський акин він говорить про все, що бачить. І поступово вся точність і соковитість його спостережень відступають на задній план перед фактом, що окрім балачок Спиридону геть нічого робити. Ну, тобто він якось пересувається в просторі, зустрічає якихось людей, їсть, п’є, кохається, але всі інші дії, окрім говоріння, виглядають вторинними й необов’язковими. Таке враження що авторка відбуває романну панщину, як-небудь намагається дотримуватися обраної форми, а інакше не переривала б монологи головного героя, якому підспівують герої другорядні, які, здається, з’являються в романі лише для того, щоб долучитися до безперервного фонтанування Спиридона, скласти йому пару у розмові, а потім назавжди зникнути.

Звісно, за волею авторки роман цілком може бути монологом, точніше монологічним діалогом, де Спиридон веде свою розмову, а інші йому вторять. Але починає викликати роздратування інтонація Спиридона. Така трохи заморена впевненість у тому, що він знає і розуміє, як по-справжньому влаштовано цей світ. Спиридон бачить наскрізь усіх людей навколо, до того ж, бачить зверхньо, як учений, що препарує жаб. Усі ці українці, бразильці, американці, голландці, всі вони лише піддослідні тваринки, яких ріжуть і просвічують гострі сентенції Спиридона. Бо він знає, як воно все насправді. Думаю, кожному в життя зустрічалися підтоптані чоловіки років п’ятдесяти, що в розмовах на будь-яку тему перебирають на себе ролю останньої інстанції й починають розповідати, як усі помиляються, адже насправді…

Навіть цю Спиридонову інтонацію можна було би стерпіти, адже у кожної людини є свої недоліки. Але річ у тім, що Спиридон зовсім не виглядає живою людиною, навіть персонажем. Він – чиста функція, лялька черевомовця, яка потрібна для єдиного – говорити, говорити й говорити (тут інколи хочеться вжити замість «говорити» відповідний ненормативний синонім, але утримаюся). Причому, авторці є що сказати, вона багато де бувала і багато бачила (хоча опис бразильських фавел виглядає куди більш поверхневим, туристичним, аніж українських райцентрів), багато помітила і сформулювала, а тепер хоче розповісти. І все було би добре, тільки незрозуміло, навіщо це все тулити в романну форму. Те, що чудово виглядало би як серія постів у фейсбуці (подекуди блискучих) чи есеїв, увігнане в романний формат, виглядає нудним і неїстівним. І коли на останній сторінці лікар нарешті замовкає, ти йому дуже вдячний. Авторка ж, сподіваюся, ще своє слово скаже. Говорити Гасьці є що, тепер би підібрати до змісту відповідну форму.