Прочитав рядок – перечепився; з нєкоторим здивуванням пороззирався: знайомий ландшафт: покарьожині слова, букви розбігаюцця по чужих місцях, бігати по мовній чужині, наче дома, між будяків і неоковирностей, поставив знак якийнебдь, чи вобше не поставити – питання поетики, канєшно, мова тут не при ділах, мова розтерзана заради вознесіння; такий от філологічний Великдень на каждій странічці, трьома мовами, а ше ж є четверта, рідна, й вона – завжди за кадром, тіки хорт-критик хіба винюшить, витяне із нори, обчухрає: хорватська.
Драгіца Райчич – прибиральниця, емігрантка, й писати книжки. Як там воно долітає до німецької літератури з Швайцарії, й де він врешті приземлицця, цей покручений крук, – не поймеш, не вгадаєш його лету. Осьо, до нас долетів якимто макаром, кувиркнувшись через мови й кордони.
Єслі точніше – його вполювали. Олександа Григоренко і Марк Бєлорусець – знатні ловці поетичного курликання Драґіци Райчич, шо страдає знемовленням і гласолаліями, пряче всяку глибінь по вузьких столбіках чи розкатує в густе малярме.
В послєднє врем’я мені нечасто попадаюцця книжки, до яких чуствуєш таке лексичне й стилістичне. І ше якийто фонетичний, з вкрапленням. І шото таке зворушливе товстологічно ворушицця в душі. Чи то черговий правописний прокльон, чи то радість дикунського торохтіння дивніїми перлами. І саме главне – шо це все без еспанії та без постмодернізму, єслі не щитать того факту, шо прибиральниця писати, і писати не так, як це обично дєлають найталановитіші з прибиральниць, авторки світових бестселерів, яким багато розказати, і по телевізору це так ждуть, шоб історія успєха, шоб учора – більйо по ночах отжимала й прасувала, а сьоні – ванна з шампанським і конфєтна судьба на обложках усього, шо має обложки.
Драґіца Райчич – вона тожи для обложки, тільки не тої, шо нада. Людина-ошибка, чарівна Свистопляска великої букви, мова на слух, їй би голос і чорний колір шкіри, і шоб місісіпі, і блюз, і шоб колтрейн дихав за спиною. Але в Хорватії цього всього не було, а була война, і Райчич забрала її з собою, приютила в уютній страні, й писати про те, як боснійський солдат типер не може їсти чорного хліба.
Нікада не пізно оплакувати мертвих. Хотя це все історії не про життя і смерть. Пройшла по селу, насміялася, подомовлялася, все на завтра, на завтра, на свято, а вранці – вірьовка і синє обличчя, засада для ближніх. Яке там життя, єслі крук сидів на дереві 27 днів, а на дваццять восьмий – упав? Обичне діло, шо смерть, шо життя, має значення тіки відтінок синього; він був синій, цей крук; синій – колір життя і колір смерті, колір трансбуття; і якшо у світі ше лишилося шото поетичне – то воно синє.
«До всього ліпити язиком назву». Непослушним, неграмотним, шорстким язиком, якому ночами сницця чарівне переродження, шо він соловейко й звуть його мовою, але він прокидаєцця, ворушицця в роті, натикаєцця на рамки й обмеження, й згадує, шо він всього лише м’яз, але водночас і чуття, шо він не тіки ворушитися і впиратися, але й через нього – смак.
Ліпити назву до назви, шоби речі та мислі не перепуталися у своєму надвечірньому макондо, на межі вавилону, заточеного під падіння, де кажда дитина знає: ліпити лучче, када глина однорідна, а не комочками, і када слова – не слова зовсім, а звукобудова, де всьо нарозхрист, тяни по одному, ліпи криве до горбатого, – воно ж потім, када настане час благим ступати на горішню твердь, усе красіво вировняєцця. В цій міжмовності єсть така гіркота й суто дєцка розгубленість, як ото када бачиш людину – і не впізнаєш, або принімаєш за когось іншого, а ця людина – та-там! – насправді твій луччий друг чи даже близький родич.
Ну, да, вірші Драґіци Райчич непригодні для нічого, крім дивуватися. І настрій портять вони тожи неплохо, як той рак, шо заповзає в людину, дажи єслі вона нікада в житті не купалася у відкритих водоймах. А втім, під музику апокаліпсіса тожи не потанцюєш, ба навіть неясно, чи зможеш ти догадатись, када вона зазвучить, і шо це імєнно вона, а не кобзон.
«Погані часи прийти» – обична мисль для поета, і каждий шото робе з нею, сапає і прориває, перикопує, забудовує, заливає бетоном. Жить із такою мисльою – безглуздо, тому луччі з поетів дєлають з неї чудо. Да, «гадюка – опасний шматок лайна», це всі знають, но Господь приникує од нас гадючі яйця, та ше й надьожно, то чому би нам не возрадуватись, шо принаймні гадючі яйця бездоганно захищені, попри паскудність часу?
А ще отак почитаєш Райчич – і бачиш, шо війна в Хорватії не кончилась, і ніде вона не кончилась, якшо вже кадато почалась. І у Вавилоні теж сьоні-завтра бути безпорядки, наче ніхто ніде ще не падав і не зникав, як це личить мертвим.
Семеро тіток у хаті, а потім ше семеро, а ще ж час од часу приходе хазяїн, і всім нада розбігатись, шукати куток і кусок, кусок і куток, і так може тривати до скону вєков, але є в світі правда, є справедливість, «і тоді наставати щасливий кінець – війна і всіх перебили».
