Біла книжечка у білій суперобкладинці, де назва – як хмара тегів- літер, та ще й «з помилкою». «Integracion» спонукає до пошуків вже з вигляду, і тримає у напрузі до останніх сторінок. До слова, саме наприкінці її вміщено дуже важливу мета-текстову частину видання – розмову двох перекладачів (Олександри Григоренко та Марка Бєлорусця) з упорядницею (Нелею Ваховською), а також довге і цікаве інтерв’ю Миколи Бердника з письменницею Драгіцею Райчич.
Я не знаю, як сприймуть таке видання звичайні, непідготовлені читачі; але філолог (а особливо германіст) точно отримає особливе задоволення. У книзі чимало текстів подано разом з оригіналами, і те, що одні перекладені російською, а інші – українською, теж додає специфічної оптики для читання. Інтеграція трьох мов під однією обкладинкою виглядає тут надзвичайно влучно та стильно. По-перше, оприявнюється вісь хорватської-німецької (закладена у оригінальних текстах Драгіци Райчич). По-друге, виникає цілий паноптикум мовних помилок, які відкривають потаємні секрети живого словотворення, і інтуїтивно демонструють нам ті рівні мови, на яких зазвичай оперують тільки сухі мовознавці-теоретики.
Власне, «простий» читач найперше, мабуть, буде заскочений саме мовним різноманіттям. Українська з помилками – наївна і ніби дитинна (бо ж переважно про дитинство), схожа на потік свідомості, поетична, хоч і прозою написана. Російська – де одна орфографічна помилка змінює цілковито зміст слова («дерево поласкается в супе / ласкаво зелень под языком»), покручена фонетичним написанням («як чую так і пишу»), нагадує про китайців на українських оптових базарах. Німецька – сторіночки для втаємничених; втаємничені кажуть – проста, самовільна, без тіні іронії, вигадана авторкою мова – місце щоб сховатися і від своїх, і від чужих.
Наприкінці сумлінний читач отримає достойний подарунок. Читаючи, він (вона) поступово навчиться помічати поетику помилок, прекрасно перевинайдену обома перекладачами і в українському, і у російському варіантах. А наостанок його (її) допустять до «нутрощів тексту», і у розмові перекладачів знайдуться точні формулювання власних здогадів. Або ж – матиме з ким посперечатися предметно. Це залучення частини «робочого процесу» до кінцевого продукту (готової книги вибраного) видається мені дуже важливим для сприйняття цілого видання. Відкриття сучасних не-мейстрімних закордонних імен в українській поезії переважно відбувається «фестивальним шляхом», рідко коли потому виникають цілі перекладні збірки абощо. Драґіца Райчич потрапила в Україну так само, але радісно, що на цьому її історія не закінчилася.
Її тексти містять у собі так багато спільної емоції з українським контекстом, що було би просто прикро втратити нагоду такого знайомства. Жінка, яка «стягує усе сама», зціпивши зуби і приховавши до пори усі свої болі і печалі, тримаючись міцно хіба за дитячі «фото в картонках», спокійно і просто оповідає про своє життя. Так, наче стояла при вікні, натирала скло до блиску, і раптом завмерла зі шматою в руках, і заговорила. Не голосно, щоб не заважати господарям дому. Не хорватською – бо немає нічого хорватського навколо неї. Не німецькою – бо вона не німкеня, як же їй жити в німецькій мові. Іноді її тексти – це невідправлені листи додому, щоб ніхто не довідався, як насправді важко заробітчанам, які вдома вважаються щасливчиками. Іноді – зізнання в коханні комусь, хто мав би перебрати з її плечей усі турботи, але ніколи цього не зробить. Іноді – відверте нарікання на ситих і збайдужілих бюргерів, яким годі уявити реальність чужинців у Європі… А загалом – «дела идут своим заворотом / непрозираемы в складках юбки».
Ці тексти не сентиментальні, хоч і напрочуд жіночі на рівні досвіду, емоцій і бачення світу. Представниця маленького європейського народу, яка гонорово починає вступатися за дискримінованих мігрантів, користується у публічному дискурсі дивною і неправильною німецькою, і не відчуває за це жодного сорому – навіть навпаки. Не певна, чи «мігрантам хочеться прокричати себе такою анархічною ніби-мовою» (як це бачить Марк Бєлорусець). Але чого насправді можна повчитися з цієї книги, так це сміливості. Сміливості визнавати власні регіональні і мовні особливості без істерики і педалювання розрізнень; сміливості говорити вголос і спокійно на захист дискримінованих, витіснених чи «невидимих»; сміливості приймати у свою культуру Іншого і зберігати при цьому рівновагу взаємопізнання, а не переходити до практик домінування-приниження.
Назва цієї книги – найкраща метафора, демонстрація корисної помилки. «Integration» як об’єднання і взаємопроникнення тут суміщається з латинським «gracio» («вдячність, доброта»), англійським «grace» – «благодать». Так семантика назви від «руху до єдності» зсувається до «руху у благодать і вдячність». Саме про це, напевне, і розповідає книга вибраного Драґіци Райчич.
