Молодість Анджея Стасюка – це романтична історія з присмаком волоцюжного бітництва. Незакінчена школа, мандри, пияцтво, армія, дезертирство, тюрма… У 1986-му, коли ПНР доживала свої останні роки, Стасюк майже випадково перебирається з Варшави до села Чарне, а трохи згодом до села Воловець у Низьких Бескидах, де живе досі. Тут і коріння «Галицьких оповідань».
Анджей Стасюк відомий українському читачеві передовсім як автор подорожніх нарисів, медитацій. Також як есеїст, але, знову ж таки, переважно географічний. Найбільш читані в Україні «Дорогою на Бабадаґ», «Фадо» і «Моя Європа» (спільно з Юрієм Андруховичем) написані саме в такому ключі. Іншим є роман «Дев’ять», виданий ще на початку 2000-х, та його давно вже ніхто не бачив. «Галицькі оповідання», презентовані на цьогорічному Форумі видавців, руйнують український стереотип про Стасюка-мандрівника і показують його в незвичному для нас амплуа. Цього разу маємо книжку п’ятнадцяти оповідань, героями яких є мешканці села Жлобіска в польській Галичині. На мапі я не знайшов, але знаємо, що десь коло Дуклі. Прості люди і непрості дев’яності.
Читаючи перші тексти, я мимоволі запитував себе, чим, окрім назви й імені автора, ця книжка привабила українського видавця. Оповідання спершу здавалися млявими й незавершеними, проте згодом, читаючи далі й далі, я починав бачити цілісність книжки. А тут саме той випадок, коли цілість є важливою і виразнішою, сильнішою, аніж кожна її складова окремо. «Галицькі оповідання» можна було би назвати повістю. Як у Довлатова, з його манерою писати книги оповідань чи радше повісті в оповіданнях. Є сенс говорити не про композицію текстів, а композицію книжки загалом. Спочатку Стасюк немовби розкладає фігури на шахівниці, чи вибудовує мізансцену, чи навіть створює власний альтернативний світ. Тут він дещо близький до Шульца і Жлобіска бачаться настільки посткомуністичним селом, наскільки в останнього місто із «Цинамонових крамниць» є реальним Дрогобичем. Чорта з два. Якби хтось із читачів поїхав до Дрогобича чи Жлобіск, то дуже розчарувався б, не впізнавши тієї містичної сонливості буття, перекрученого й зав’язаного у вузол часу, де сновигають примарні, як їхня епоха, люди. У книжці вони з’являються нам по-одному. Спочатку Юзек, потім Владек, Коваль Крук, за ним нарешті Косцєйний і так поступово всі. По оповіданню на кожного. Згодом картина стає рухомою і перед нами вже не окремі оповідання, а єдина історія, що так і не буде розказана до кінця.
Цю рухому картину легко уявити закрученою по колу. Це тільки підтверджує вкоріненість «Галицьких оповідань», де всі герої – ці спиті й обшарпані чоловіки із запахом власної втоми – крутяться навколо кнайпи, церкви, Жлобіск. У цьому сенсі «Галицькі оповідання» дуже прив’язані до землі й навряд чи вони могли би бути написані деінде. То була би зовсім інакша книжка. В оповіданні «Бабка» чоловік старої втопився в потоці, бо він був не «звідси». Або й сам Стасюк, чи то пак оповідач, повторює: «Зрештою… ви не звідси». Чи про Марисю, котра танцювала як вар’ятка і королева водночас, що аж «ніхто до неї не був смілий…. Бо вона була звідси й не звідси». Оте «звідси» тут скрізь і воно дуже важливе, бо якраз оповідання «звідси» і не інакше.
В одному з перших оповідань Стасюк пише про стару дерев’яну церкву, яку розібрали, аби частинами знову зібрати в музеї. Історія про церкву та й сама церква є ключовими для всього циклу оповідань, але про це пізніше. Також вони є черговим підтвердженням вкоріненості цієї книжки: «Я не є любителем руїн. Але намір поставити відновлену церкву серед будівель і всілякого причандалля, теж вирваних з їхнього часу і місця, хибить одномірністю… Однак неможливо перенести місце. Місце не має вимірів. Це пункт і невловимий простір. Тому я далі не певен, чи її справді забрали». Такими є «Галицькі оповідання». Це місце. Без намагання додати до сюжету драматизму, конструкції. Косцєйний чи кнайпа, де він зарізав Семена Васильчука не можуть бути перенесені, так само, як не можуть бути прикрашені чужорідним стилістичним причандаллям.
Щодо перекладу. Погодьтеся, що в своєму письмі Стасюк є близьким до Прохаська, а Прохасько до Стасюка. Це той неквапливий, спокійний спосіб розповідати, але насамперед – розмірковувати. Тому щодо органічності української версії тексту сумнівів не виникає. Також мова перекладу має багато галицизмів, міцно вкорінених у західноукраїнських селах. Вона пасує до тих чоловіків. Пасує до їхніх сіро-бурих комбінезонів, до запаху відпрацьованого бензину, до вицвілих і посірілих облич. Вона не має того грайливо-словникового присмаку, як, скажімо, у Винничука. Але тут є поліційний постерунок, сподні, кшталт, кльоски на молоці й м’ясо нездале, а на подвір’ї баюра…
Часом ця прозова мова Стасюка набуває такої форми, що більше стає подібною до поезії, аніж до себе самої: «Мене вів запах утоми, аура смутку, яку виділяють люди, котрі ніколи не плачуть, бо сльози виходять із їхніх тіл разом із краплями поту». Або так він описує персонажа, котрий спочатку різником, а потім і примарою цього різника, проходить через усю книжку: «Косцєйний виглядав звичайно, він трохи нагадував опудало, що втекло з городу. Сорокарічні худі чоловіки у робочому одязі саме так виглядають. Час стирає їхнє обличчя, і аж у старості, коли вони з цим миряться, отримують власні неповторні лиця. Можливо, для того, щоби смерть могла їх розрізнити».
До речі, відтинок у сорок років тут скрізь і всюди. Ось, наприклад, про чоловіка старшої Бабчиної доньки: «Йому теж було сорок. У такому віці звичок не міняють: працює, п’є, б’є, спить – передбачуваність є умовою безпеки». В його тещі в домі «тихо, чути, як сито дзижчать мухи. На світі замало слів, щоби говорити понад сорок років». В оповіданнях ми зустрічаємо защораз інші інтерпретації сороківки, та навряд чи вони є ключовими. Ймовірніше – це добрий спосіб привернути увагу, наголосити на важливості такого відтинку часу: «Отож Владек, провалений верх даху, жінка і дванадцятеро дітей. Владекові десь сорок, отже плодючість майже біблійна». Спадає на думку і близько сорок років існування соціалістичної Польщі, тож ці чоловіки мали би бути її ровесниками. Тим паче, що вони народилися в цій реальності, а її розпад уподібнився до апокаліпсису. Юзек, якого привезли сюди батьки, коли він був іще малою дитиною, «міг споглядати і запам’ятати створення світу. Реальність пеґееру (польський колгосп – авт.) була космосом». Далі в тексті Стасюк ототожнює його з першими людьми. Міркує над тим, якою пам’яттю мали би бути наділені такі, як він. До слова, Юзекові «…понад сорок років, тож він старий». Анжеєві Стасюку, коли вийшли друком «Галицькі оповідання», було тридцять п’ять, отже, ще молодий, але до знакової сороківки залишалося зовсім близько. Чи розглядав він її як свій особистий бар’єр, залишається тільки здогадуватись.
А взагалі «Галицькі оповідання» змінюються від першого і до останнього. Якщо на початку книжки в них більше реальності, більше матеріального, соціального й пеґеерівського, то ближче до кінця оповідь містифікується. Дійсність стає примарною, сонливою, шульцівською. І таке перетворення – невипадкове. Безперечно, що книжка про бар’єр дев’яностих років і про пов’язані з ними соціально-політичні злами. Так написано в анотації. Але ще більшою мірою ця книжка про наскрізне для усієї Стасюкової творчості зникнення, відмирання. Про все і всіх, що минаючи поріг дев’яностих, перетворювалися на привидів. Наче безтілесний Косцєйний у білій сорочці, що блукав уночі селом «ставав біля вікон, слухав брязкіт тарілок і розповіді, але ніхто не вимовляв його імені. Навіть ті, із ким він колись бився, із ким пив». Йдеться не лише про зникнення фізичне, а зникнення з пам’яті, яке веде до абсолютного небуття. Зникнення, що не залишає по собі попередньої форми. Коли в Бабчину хату влучила блискавка, «Бабка бродила, вгрузаючи до кісточок, у хрусткому згарищі й розгрібала палицею попіл. Нічого не вціліло, бо не було у неї ні срібла, ні золота. Навіть залізні баняки набули крихкої структури мінералів»
Все мусить зогнити, зотліти, щезнути. І церкву розібрали, аби зробити з неї музей. А до цієї самої, можливо, церкви, в останньому оповіданні книжки Рудий Сержант зібрав усіх завсідників кнайпи. Диваків і примар, усіх, хто був тверезійший, аби лишень зробити людною поминальну відправу за неприкаяним різником. Бо мали бути люди і відправа мала бути порядна, з музикою. І вона не лише за Косцєйним, але й за всіма іншими, за тими, з ким він бився і пив, за кнайпою, за Марисею, за місцем, яке скоро зникне, загубиться, підміниться кількома невиразними словами, чимось на кшталт «Галіція на зламі дев’яностих». Відправа – це ілюстрація кінця, апокаліпсису того світу. «Галицькі оповідання» – це реквієм.
