Ільницький – художник, який творить портрети. Його лінії переконливі й одночасно обережні, тендітні. Він радше шкіцує, кладе головні штрихи, залишаючи за читачем, що і як йому бачити. Найбільше спроб – запортретувати Антонича. Можливо тому, що з-поміж обраних авторів наблизитися до Антонича найнепростіше. А ще тому, що Антонич – постать, до якої хочеться наближатися знову і знову. До Антонича, який писав:
Росте Антонич і росте трава,
і зеленіють кучеряві вільхи.
Ой, нахилися, нахилися тільки,
почуєш найтайніші з всіх слова.
Або:
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
квітчаста батьківщино вишні й соловейка!
Але й таке:
Дівчина з оберемком мокрих рож
співає, мов зозуля, тужно й палко,
й над каруселями летючих площ,
мов синє срібло, полісменська палка.
І таке:
Метрополю,
долонями червоних мурів упокій крилаті душі авт!
Микола Ільницький шукає підхід до такого різного Антонича і, здається, знаходить. У чому секрет? У мірянні різними мірками, у визнанні незмірності поезії як певної преамбули: «Впровідне слово», «Від веретена пісні до теслі слова», ««Концерт» Богдана-Ігоря Антонича: виміри музичної структури поетичного тексту», «Пейзажі з вікна: віконна призма поезії Богдана-Ігоря Антонича». Антонич оселяє слово в різних просторах. Виклик для літературознавця – мати для кожного відповідний транспортний засіб і – головне – не побоятися вирушити в мандрівку, в якій несподіваного може виявитися більше, ніж сподіваного, а схованого щедріше від того, котре оприявнене. Рідко хто в поезії такий різний, а водночас настільки цілісний, як Антонич, хіба Рільке.
Літературознавство також має свої жанри, і те, як зроблено добірку, привідкриває їхнє спокусливе розмаїття – від «звичайної» статті до портрету, від роздумів до такого призабутого і тим вартіснішого жанру, як сильветка, від розвідки до рецензії. Микола Ільницький шукає загублений голос, добирає ключ до замкнених текстів і вповні віддається насолоді пізнавання смислів.
«Мале літературне відродження» – так називається одне з вміщених у книжці досліджень літературної критики періоду МУР’у, «Мистецького українського руху», що об’єднав українських літераторів та діячів культури, неволею випадку розкиданих територією Австрії та західними окупаційними зонами Німеччини по закінченні Другої світової війни. «Ідеєю, яка змогла примирити прихильників різних світоглядних принципів і залучити в одне об’єднання, стала ідея «великої літератури», висунута й обґрунтована Уласом Самчуком у доповіді на першому з’їзді МУР’у, головою якого його й було обрано (заступником голови став Юрій Шерех)», – пише Ільницький. Ця ідея єдності без відмови від розмаїття, ця потреба спільного знаменника була і залишається для українського мікроуніверсуму актуальною, вона – кисень, що тамує потребу дихання.
Скільки разів українська культура гинула, адже, щоб відродитися, треба спершу померти. Це вибране Миколи Ільницького – одна з книжок, що – і в цьому їх прекрасність – дбають про те, аби вузлами дискурсу зв’язати линву національного наративу над розривами в тяглість. Ви скажете, таким чином приховуються розриви? Аж ні – вони видимі у вузлах, всередині яких болючість ословленого і вимовчаного.
«Грані таланту», отож, – водночас і грані таланту тих письменників, про яких відгукується Микола Ільницький, і таланту самого автора, який прийшов у літературознаство на початку шістдесятих, щоб прокласти шлях від початківця на газетярській ниві до члена-кореспондента Національної академії наук України, зберігши впродовж десятиріч тверезість мислення, делікатність підходу і проникливість погляду.
«Важливо те, що М. Ільницького неможливо запідозрити в заангажованості якоюсь однією дослідницькою методою … У певному сенсі, М. Ільницький – «всеїдний»; опір викликає в нього хіба що естетична доктрина Д. Донцова, це відчувається. А щодо всього іншого – цілковита терпимість, готовність зрозуміти, «вилущити» раціональне зерно. Саме таку наукову толерантність я й маю на увазі, коли кажу про «всеїдність», – відгукується в передмові до видання професор Володимир Панченко, і з цим важко було би не погодитися. А ще діяльність Миколи Ільницького дає добру відповідь на питання «Навіщо писати про літературу?» Якщо ювілянт, якому днями виповнилося вісімдесят, у чомусь і заангажований, то хіба у справах літератури і на її на користь.
