– Коли і чому Ви почали писати німецькою?
– Наприкінці 1970-х я із тодішньої Югославії переїхала до Швейцарії разом зі своїм колишнім чоловіком-футболістом, який намагався зробити кар’єру. Ще зі школи, власне, з дитинства я почала писати і навіть публікувала якісь тексти. У перший рік після переїзду до Швейцарії я ще публікувала хорватською в тодішніх югославських журналах вірші по життя емігрантів. Я була шокована тим, що люди, які вдома будували великі будинки і носили розкішний одяг, і всі їм заздрили, – тут, за кордоном, це були здебільшого бідні люди. Тут їх зневажали, там їм заздрили. Дитиною я сама заздрила заробітчанам, не їм самим, радше їхнім дітям. Адже вони жили в казковому світі, а коли я сама приїхала у цю казку, у Швейцарію, то почала працювати прибиральницею в лікарні, хоч і закінчила гімназію. Взагалі тоді всі югослави у Швейцарії працювали на подібних роботах, на будівництві, в готелях і ресторанах. Тож я почала писати про їхнє життя хорватською. Пригадую, навіть отримала першу премію за новелу в журналі «Арена», яку опублікувала під псевдонімом Карла Якоб. Я не хотіла, щоб мої батьки довідалися, як усе насправді. Бо ці уявлення, як там комусь живеться за кордоном… Оточення не пробачає тим, хто емігрував. Потрібно будь-що досягти успіху. І це «будь-що» заважає признатися: нам живеться набагато гірше, ніж удома, бо ми так багато працюємо, що взагалі не живемо. І це не-життя дуже нагадувало мені про життя моїх батьків, які пережили війну, збудували великий будинок і відкладали на завтра все, що пов’язане з самим життям. Саме про це відкладання-на-завтра я спершу писала хорватською, а потім відчула потребу публікуватися у Швейцарії. Не довго думаючи, я почала перекладати свої вірші німецькою, яку вивчила на слух. І так за два тижні з’явилася перша збірка віршів, бо я переписувала і скорочувала власні тексти.
– А чому Ви не віддали вірші перекладачу?
– Ну, уявіть, ви прилетіли кудись на Марс, у вас троє дітей, працюєте в лікарні. Тоді я не мала телефону, не було інтернету, я знала лише тодішню югославську спільноту, тож не мала жодного уявлення, як узагалі публікуватися. Я просто прочитала в газеті про поетичний календар «Poesie-Agenda», надіслала свої тексти на їхню адресу, і три вірші опублікували. А потім зі мною зв’язалося видавництво. Проблеми почалися, коли вийшла моя перша збірка віршів, понабігали фоторепортери, телебачення, радіо: «Прибиральниця пише!» І декого з них я тоді прогнала. Сказала, що хочу публікуватися в літературному журналі, а не виставляти для фотографування своїх дітей. Цей «успіх» мене неприємно здивував, адже всіх насправді цікавили не мої тексти, а моє життя прибиральниці. І через це я тоді досить швидко повернулася до Югославії. Я все ще мріяла про Нобелівську премію, але не за таких умов (сміється).
– Ви досі пишете хорватською?
– Що більше я поринала в німецьку, то менше жила в рідній мові, і ще залишається давніша причина – та, що я не хотіла, аби мої знайомі в Хорватії дізналися, як усе було насправді. Тож я сильно віддалилася від хорватської. Лише влітку, приїжджаючи туди, я брала до рук хорватські книжки, щоб зануритися в мову. Я маю бути в книжках, аби бути у мові, бо в мене вдома послуговуються не літературною мовою, а діалектом. Відверто кажучи, лише в останні роки завдяки одній любовній історії я знову почала писати листи хорватською. І вірші.
– Драґіца Райчич, яка пише німецькою, і Драґіца Райчич, яка пише хорватською, – це дві різні авторки?
– Маю сказати так: я сама собі германіст. Я відчуваю, що виросла у зовсім іншій поетичній традиції, що не можу поєднати цю традицію з моїми віршами німецькою. Тож я не знаю, як моя поетика розвинулася б в іншій мові. Я маю на увазі, що приїхала у Швейцарію дуже юною, мені було двадцять. До того я експериментувала, як експериментують усі молоді люди. Копіювала то футуристів, наприклад, Маяковського, то хотіла писати лише як Вірджинія Вульф. Тоді не було літературних інститутів, як зараз, тож я всьому мала вчитися сама.Переїхавши до Швейцарії, я дійсно дуже мало знала німецьку літературу – звісно, крім класичної – і не уявляла, з якою поетикою зустрінуся. Дивно, але два роки тому один хорватський перекладач сказав мені: «Але ти все ж наша, хорватка». Тобто поетику моїх німецьких текстів він вважає хорватською. У цьому полягає трудність для рецепції моїх віршів серед німецькомовних читачів. Вони не знають мого підґрунтя. Не знають, що я не лише прибиральниця, але й письменниця, яка читає.
– Ви комфортно почуваєтеся в німецькій мові?
– Для мене це два світи, і я перебуваю або там, або там. Нижній світ – це той, звідки я родом, верхній – у якому я функціоную… це мімікрія. Я намагаюся відкривати цей верхній світ. Іноді я хапаюся не з того кінця, часом це відбувається мимохіть, адже я не корінна жителька, для якої німецька мова є чимось само собою зрозумілим. Скажімо, Петер Вайс, який спочатку переселився до Англії, потім до Швеції і свою першу книжку опублікував шведською, у сорокарічному віці знову повернувся у німецьку мову. У нього є один чудовий лист чи інтерв’ю, в якому він сказав: «Як я заздрю тим, хто просто добре почувається у мові». Мені незатишно в німецькій, перш за все тому, що я живу у Швейцарії і чую там діалект. А в Німеччині я почуваюся як затята швейцарка.
– Коли хтось пише іноземною, то зазвичай намагається писати якомога правильніше, без помилок. Але Ви у своїх текстах свідомо порушуєте мовну норму. Чому?
– Бо це цілком чітко показує, що я не ідентифікую себе з цією мовою і цим середовищем. Що я, оскільки зовні мене так чи інакше сприймають як чужинку, тримаю перед собою дзеркало: «Так, я чужа, маєте з цим проблеми?» Багато труднощів виникає під час читання моїх текстів. Не для мене – я їх читаю цілком вільно. Мені це не заважає.
– Чи можна, на Вашу думку, сьогодні взагалі говорити про існування національних літератур?
– Національне, вузьке – це своєрідна втеча. Чистої субстанції власного не існує. І навіть у психологічному сенсі, адже індивід – це сума стількох елементів, що навіть про себе не можна говорити як про результат вільного вибору. Я не проти пошуків свого, але практики виключення і жах, який вони іноді спричиняють… Мене цікавить масовий психоз, що виникає, коли люди намагаються визначити себе як колектив, те, що вони задля цього готові заподіяти іншим. Я нещодавно це пережила, і мене воно дуже лякає. Тому зараз я не скажу, що національна література не існує. Звісно, це конструкт, але вона є, кожна дитина вивчає її у школі. Проте треба трохи краще придивлятися, що є змістом цієї національної літератури.
– Щодо національного – в Україні часто намагаються, так би мовити, «націоналізувати» діячів культури чи взагалі відомих людей, котрі якимось чином були пов’язані з Україною. Це, зокрема, стосується і письменників – Гоголя, Булгакова чи навіть Целана.
– Це не суто українське, таке є і в Швейцарії, скажімо, у ставленні до тенісистки-словачки Мартіни Хіґінсчи відомого футболіста-албанця, що грає за швейцарську збірну. Йдеться про розширення колективного «я» і підсилення почуття власної значущості. Те саме, наприклад, відбувається між сербами й хорватами через письменника Іво Андрича, який 1961 року отримав Нобелівську премію. Він боснієць і був католиком, тобто римо-католиком. Тоді самого поняття Боснії ще не існувало, і були або православні, або римо-католики. Хорвати вважають, що Іво Андрич хорват. А сам він визначав себе як сербського письменника. І зараз обидві нації змагаються, хочуть забрати собі нобелівського лауреата. І боснійці теж. Таким чином за нього змагаються три нації, і це свідчить про те, що так не можна. Хороша література належить людству. І намагання когось присвоїти – абсурдне. Але це так, у кризові часи відбуваються абсурдні речі.
– А як Ви визначаєте себе?
– Я визначаю себе як авторку, що пише німецькою, народилася і виросла у Хорватії. Це факт. У мене хорватський паспорт, мої тексти належать до німецькомовної літератури, проте не до Німеччини. А кому належить німецька мова? Це дійсно питання, хто має право нею користуватися і як.
– Цей статус «мігрантської» авторки – він для Вас обтяжливий?
– Еміграція – це як горб, колись до нього звикаєш. Іноді це, звісно, приємний горб, бо через «мігрантську» літературу я здобула визнання. Перебувати у цьому статусі є для мене вирішальним, це моя особиста історія. Я емігрувала, коли розпочалася війна, і не через літературу, а заради життя моїх дітей. Мені неймовірно допомагає пряме спілкування з публікою, з читачами, які кажуть: «Цей вірш містить загальнолюдський меседж, зрозумілий із тексту, і не має значення, мігрантка ти чи ні». І це, власне, дає мені сили писати. Я кажу відкрито: дивіться, окрім мене є мільйон людей, які пишуть так само, але не наважуються показати це вам. Є діти, які соромляться, коли їхні батьки пишуть «Schule» (школа) неправильно, з «sh». Це неймовірний расизм щодо тих, хто не вміє писати.
– Ви займаєте досить критичну позицію стосовно політики Швейцарії щодо іноземців. Ваша критика сприймається по-іншому, ніж якби її висловлювали швейцарці?
– Безперечно. Коли ти чужий у країні, то від тебе очікують вдячності за можливість там жити, і, заради Бога, ніяких політичних висловлювань. Отож швейцарський письменник, який висловлюється на цю тему, перебуває в іншій позиції, він завжди робить це для слабшого. Але якщо слабший каже майже те саме, це все ж не те саме, бо додатково вклинюється це суспільне розшарування. Я, між іншим, отримала вищу освіту, але критики про це ніколи не згадують. Мені наче вказують місце. Я була задіяна в різних швейцарських установах – у письменницькій раді при фонді «Про-Гельвеція», у Комісії зпитань мігрантів тощо. Я завжди сміялася і казала, що виконую квоту на іноземців. Іноземці найчастіше хочуть бути невидимими. Тож я говорю і за мігрантів, бо думаю, що це якимось чином мій обов’язок – звернути увагу на те, як з ними поводяться.
– А яку роль відіграє те, що Ви жінка?
– Я – хтось, хто охоче розказує історії. Маргарет Етвуд говорила: подивіться, можливо, жіночого письма й не існує, але я – та сама особа, яку на касі обслуговують як жінку. Тож вся моя інтеракція зі світом відбувається через мою стать. Мене так сприймають і так зі мною поводяться. І навіть якщо я не прокидаюся вранці і не кажу собі: сьогодні я пишу як жінка, у мене немає запасного тіла, щоб зі мною поводилися по-іншому. А з жінкою поводяться зовсім інакше ще з дитинства. З прибиральницею поводяться зовсім по-іншому, ніж із жінкою з вищих кіл. Це і є мій досвід, про який я пишу.
– Ви не тільки пишете, але й працюєте заступницею керівника центру для молоді.
– Це було давно. Нині я письменниця, що працює у школі. Я вигадала собі це заняття, бо дуже люблю працювати з дітьми мігрантів, з молоддю і боротися з їхнім страхом письма. Протягом року я працюю при двох школах, де вчу дітей першого-шостого класів писати історії, залучаючи їхні рідні мови, і намагаюся позбавити їх цього жахливого страху перед точністю в мові. Мова– це значно більше, ніж записування знаків. Лише через мову ми стаємо людьми. А ці діти розмовляють удома зовсім інакше і мають зовсім іншу сімейну історію. Школа це ігнорує. Сподіваюся, конфронтація з тим, що мігранти теж можуть бути письменниками, допоможе комусь із них у майбутньому. Так, зараз я маю роботу, про яку мріяла.
Розмовляв Микола Бердник
Київ, вересень 2013
