Остап Сливинський: «Іноді репортерові здригається рука»

Остап Сливинський – автор поетичних книжок «Жертвоприношення великої риби», «Полуднева лінія», «М’яч у пітьмі» та «Адам», багато перекладає, зокрема з польської, білоруської, англійської, македонської та болгарської мов. Саме у його перекладі український читач побачив тексти Анджея Стасюка, Ольги Токарчук, Дерека Волкотта тощо. Також книга польського репортажиста Яцека Гуґо-Бадера «Біла гарячка» з’явилася у його перекладі. Остап Сливинський багато подорожує і вважає, що досвід відкривання світу можливий навіть тоді, коли йдеш із роботи додому. На маленьких дверцятах у підвал неподалік місця, де ми говорили з Остапом Сливинським було написано «Двері сприйняття». Саме цього стосувалась розмова – про сприйняття дійсності, суб’єктивність та об’єктивність. Якщо така існує, звичайно. Чому Капусцінський занадто правильний, чому Гуґо-Бадер є майстром композиції і у чому полягає тест на репортерську профпридатність – читайте в інтерв’ю з Остапом Сливинським.

– Чому тебе зацікавила репортажистика?
– Мене взагалі цікавить реальність. А також те, як можна описати дійсність, послуговуючись конвенційною мовою. Може, то вікове. Адже існує стереотип, що в житті настає період, коли починаєш менше цікавитись уявними світами і більше – реальністю. Окрім того, мені здається, що локальна дійсність, в якій ми живемо, – українська чи східноєвропейська, – флуктує, вирує, змінюється. Вона страшенно пластична і дуже слабо описана мовою репортажу – об’єктивною та водночас дуже особистою. Мені здається, що якраз у плані співвідношення мови об’єктивної та суб’єктивної репортаж є найкращим жанром. І цим дуже мені подобається. Це індивідуальне сприйняття, тому що не може бути безособового репортажу, і водночас є відповідальність перед дійсністю, адже ти не можеш збрехати. Україна мовою репортажу дуже слабо описана. І це, як мінімум, дивно.

– Хто з закордонних та українських репортажистів є для тебе важливим?
– З українських не знаю. В українській репортажистиці для мене поки що немає імені, яке би було знаковим. Є Лесь Белей і Олег Криштопа. Мені подобається те, що вони роблять, і це дуже добрий початок.

Із закордонних – мені імпонує Ганна Краль. Більше, ніж Капусцінський. Я навіть не знаю, чим це пояснити. Можливо, тим, що Ганна Краль внесла дуже інтимну інтонацію в репортаж. Ришард Капусцінський безперечно дуже майстерний репортажист, але в ньому є якась штивність, негнучкість. Він не дозволяє собі пустити сльозу. Репортер не мусить бути якоюсь незворушною істотою, яка як детектор сприймає дійсність і її відтворює. В Капусцінського мені трішки муляє його репортерська безвідмовність. Це при відвазі і дуже великій кількості ідей, адже він створив систему репортерських ідей для всієї польської традиції. Але мені здається, що репортер іноді цікавіший, коли ти помічаєш його слабкість. Йому іноді здригається рука, іноді йому стискається серце. І ти теж це відчуваєш.

В тому сенсі Ганна Краль мені набагато цікавіша. Коли я читав «Перегнати Господа Бога», розмову із Мареком Едельманом, я собі уявляв, що під час розмови в неї проступають сльози на очі.

Також як репортер своєю послідовністю дуже мені подобається Маріуш Щигел. Я думаю, що для репортера добре мати свою найважливішу в житті тему. Ти копаєш її, досліджуєш з різних боків. Це більш характерне для науковців-дослідників, але репортер теж якоюсь мірою є дослідником. Він досліджує з допомогою своїх інструментів свій сегмент реальності. Так як для Щигела є Чехія.

Не він один є послідовним. Наприклад, Павел Смоленський написав дві чудові книжки про Ізраїль. Назва першої книги звучить «Ізраїль уже не полетить», в якій країна показана очима ізраїльтян. Проте згодом Павел зрозумів, що все написане про Ізраїль – лише половина реальності. І щоб написати про другу половину і зазирнути на ту темну сторону місяця, йому треба показати цю державу очима арабів. І згодом пише книгу «Араб стріляє, єврей радіє». Дуже цікаво, що ці дві книжки подібні між собою. Таке враження, що він повертає ту саму планету іншим боком. Цікаво, якою би була третя книжка. Я дуже чекаю на продовження цієї ізраїльської саги.

– Чому ти вирішив перекладати Яцека Гуго-Бадера?
– Чесно кажучи, то була пропозиція видавництва. Але я жодної секунди не пошкодував, що взявся за нього. Це для мене була подорож на дно дантівського пекла. Книжка починається із грайливих, дотепних розділів. Наприклад, про московських хіпі. Це було досить весело перекладати. Але далі все щораз гірше. Проміжною кульмінацією був репортаж, який Гуго-Бабер написав після того, як місяць прожив в евенкійському селі в Амурській області. Коли я перекладав цей уривок, я відчув, що це дно прірви. Я дійшов до останньої смерті, після якої вже нічого нема.

Для репортерського тексту дуже важливим є цілість. Гуго-Бадер – майстер композиції. Коли він пише про донбаських шахтарів, то створює частини симфонії – алегро, модерато… Це дуже впливає на сприйняття. Ти ніби постійно чуєш печальну і урочисту музику. Музику смерті.

Ніби сама реальність підштовхнула його до цієї композиції, тому що він відштовхується від кількості працівників в оленярському радгоспі. Це вже ідеться про інший текст з книжки, не про Донбас, а власне, про глухе евенкійське село, яке трималося на оленярському радгоспі. Радгосп занепадає, і село починає вимирати. Той текст якраз дав назву книжці – «Біла гарячка». Їх на початку було дванадцять, і з кожним наступним розділом репортажу він віднімає одного оленяра. Описує його смерть. 11, 10, 9,8… нарешті їх залишилися двоє, один. І потім не стало нікого. По суті, це сходинки, якими він сходить в абсолютну темряву.

Також дуже важливою для репортера є відсутність морального судження. Скажімо, мені доводилося читати репортажі з Майдану, і я зауважив цю нехорошу для репортажиста тенденцію. Можливо, це були недосвідчені репортери, які піддаються спокусі моралізувати. Для репортажу – це велика проблема. В Гуго-Бадера цього немає, він нікого не засуджує. Коли він пише про кримських татар, не засуджує тих, хто кримських татар вважає зайдами та експропріантами землі. Є ще якась дама в Ялті, запекла українофобка. Гуго-Бадер просто ретранслює її мову, її особистість. Це дуже важливо для репортера – залишатися безстороннім у сенсі моральної оцінки, і тим паче політичної чи історичної. Але з тим самим має звучати його індивідуальний голос. Це тонка межа.

– Також дуже тонкий момент сприйняття дійсності репортера. Хтось може перебільшити, або ж навпаки – не звернути уваги на певні явища. Як вважаєш, де межа чесності репортера?
– Це питання того, де закінчується правда і де починається неправда. Межа часто залежить від суб’єктивного сприйняття. Якщо репортер свідомо переінакшує факти, пише, бо так красивіше та ефектніше, бо таке б хотіли прочитати читачі, бо такою є кон’юнктура, то це однозначно нечесно.

Але якщо йдеться про індивідуальні враження, відтінювання певних сторін дійсності, не знаю, чи тут може йтися про нечесність. Мені здається чесним, коли репортер, як Смоленський, намагається описати ту саму дійсність з різних сторін. Це жест чесності.

– Як щодо стосунків між репортажистом і його героями? Чи може, на твою думку, репортажист йти на трохи ближчий контакт зі своїми героями, чи має тримати дистанцію?
– Мені здається, що для репортажиста дуже добре, коли він максимально зближується з людиною. Не знаю, чи міг би я бути добрим репортажистом, тому що коли спілкуюся з незнайомою людиною, в мене завжди виникає відчуття певного дискомфорту. Здатність підтримувати без напруги і будь-якого внутрішнього примусу розмову з незнайомими людьми у громадських місцях можна вводити як тест на репортерську профпридатність. Якщо ти вмієш так робити, якщо ти радо йдеш на контакт у в черзі, якійсь конторі, поліклініці чи в купе потяга, то з тебе, можливо, вийде хороший репортер. Я зазвичай не радо вступаю в такі розмови і не отримую від таких розмов задоволення. За рідкісними випадками, коли мені справді цікаво. Але репортер мусить вміти витягувати цікаві речі, історії та факти від людей, які йому, по суті, нецікаві. Чи які йому здаються нецікавими на початку розмови.

В Смоленського, наприклад, є талант входити в життя людей. Це треба бути одночасно дуже наполегливим і дуже делікатним, щоб могти легко увійти вжиття людини і потім легко вийти з нього. Якщо ти репортер, ти мусиш вміти. Так само маєш не боятися йти у місця, які є небезпечними чи загрозливими.

Войцех Тохман написав книжку «Елі-Елі» про фавели, трущоби на Філіппінах в Манілі. Я минулого року намагався трохи заглибитися в фавели в Манагуа і мені на якійсь хвилині стало так не по собі, здалось, що я звідси не вийду. «Біла людина, янкі» (а там всі білі люди – янкі), – кричали мені вслід. Коли біла людина заходить туди, вона стає об’єктом загальної уваги. Чим та увага може для тебе обернутися, ти ніколи не знаєш.

Також дуже бажано володіти мовою країни, в якій перебуваєш. Якщо ти не володієш мовою, тебе від реальності постійно відділяє скляна стіна. З Вітольдом Шабловським була дуже цікава історія, він розповідав, що коли на середньому рівні володів турецькою, то його співрозмовники дуже толерантно до нього ставилися. Мовляв, він іноземець, намагається по-нашому говорити, все прекрасно, ми респектуємо. Але коли він став надто добре говорити турецькою, то вони почали його виправляти на кожному кроці, так ніби він навмисне спотворює їхню мову. Він зрозумів, що бар’єр певної чужості насправді потрібний.

– Чи найближчим часом ти маєш намір ще перекладати репортажистів?
– Так, я хочу перекласти Кшиштофа Сьроду, який написав дуже цікавий фантазійний репортаж. Я раніше з таким не стикався. Це репортаж, написаний в традиції барокового подорожнього трактату. Сама назва книги «Подорож до Вірменії та інших країн, з урахуванням найцікавіших природничих явищ». Сам він трохи більш суб’єктивний, ніж більшість текстів, написаних у традиції сучасного репортажу. І дійсно багато пише про природу. Але чому репортаж не може бути про природу?

– Які якості, на твою думку, потрібні для того, аби бути хорошим репортажистом?
– Насамперед у репортера мусить бути велика цікавість до світу, гнучкість, рухомість і динамічність. Я не розумію і не приймаю кабінетного репортажу, коли людина більшість часу сидить за письмовим столом. Людина мусить диспонувати достатньою кількістю часу і здоровим авантюризмом, щоби в один день зірватися з якоря і пуститися в дорогу. Людина не має боятися життєвих ризиків і потрапити в якісь незручні, складні, а може й екстремальні ситуації. Мені здається, що добре, коли репортер готовий іти до кінця.

Войцех Тохман написав книжку-розслідування про пошуки польської репортерки Беати Павляк, яка загинула у 2002 році на Балі. Вона вирушила у велику подорож південно-східною Азією і за трагічним збігом обставин опинилася на Балі в той момент, коли там відбувся один із перших терактів, вчинених «Аль-Каїдою». Вона там загинула, але довший час не було відомо, де і як саме вони загинула, з нею просто обірвався зв’язок.

Репортер ніколи не може мати стовідсоткової гарантії, що все буде добре. Якщо ні – то він радше турист, а не репортер. Репортажист може повернутися із поганими враженнями, може бути страшенно розчарований своєю мандрівкою, вона може його внутрішньо надламати. Але, можливо, якраз з цього вийде хороший репортаж.

Більшість польських репортажистів пов’язані за школою репортажу, яка так чи інакше розвиває традицію Капусцінського. Як Щигел, Шабловський чи Тохман. Вони всі – із середовища «Газети Виборчої». Всі мають фахову журналістську освіту та репортерську підготовку. Але от Сьрода якраз не має такої підготовки, він репортер-аматор. Це цікаво, іноді в багатьох сферах аматори роблять якийсь прорив вперед, бо не до кінця знаючи як правильно робити. Тому мені цей репортаж дуже подобається.

– Чому ти не пишеш художніх репортажів? А якщо би хотів написати, то про що?
– Я би хотів написати. В мене є дві ідеї репортажу, але з твого дозволу, я їх не буду розкривати. Для того, аби його написати, мені потрібно добрий шмат вільного часу і якихось ресурсів, які би дозволили поїхати і більш-менш собі давати раду. Зараз в мене є робота, яка вимагає фізичної присутності в конкретному місці. Як вийти з цієї дилеми, я не знаю. В ідеалі репортаж вимагає бодай кількох місяців, присвячених тільки фіксуванню матеріалу. Потім можна писати поміж іншими справами, але, власне, сама репортерська експедиція вимагає часу. А більше мені нічого не потрібно.

Розмовляла Олеся Яремчук