Їжа і психологія

Ми не знаємо його імені. Знаємо лиш те, що він — геніальний кулінар. Людина, яка вловлює найтонші відтінки смаків, яка, куштуючи страву, може визначити, де й ким вирощені продукти, з яких її приготовано. Людина, що має колосальне інтуїтивне знання про властивості їжі, яка все життя вивчає її емпіричним шляхом і внаслідок цього здатна готувати замовникам ті страви, що їх вони найбільше в цей момент потребують для вирішення своїх внутрішніх, а відтак і зовнішніх проблем — зі здоров’ям, стосунками, роботою.

Роман у 822 сторінки (майже як Забужчин “Музей покинутих секретів”) автора, про якого досі в літпроцесі було нечутно (в його доробку є ще кілька невеликих за обсягом дитячих книжок), присвячений шляхові Кулінара — оповідач веде мову про дитинство, студентство, початок діяльності, про влаштування у ресторан найвищого класу, роботу в ньому, пізніше у подібних закордонних ресторанах. На всіх етапах герой понад усе цікавиться їжею, її властивостями. Він експериментує, зокрема на собі, — досліджує, як впливає на людину солодке й солоне, холодне, гаряче, тепле, спожите з тарілок різних форм, різного кольору, як впливають різні продукти.

Здавалось би, що, поринаючи у книжку, поринемо в світ їжі, і якщо читач — кінестетик, то вже наперед смакує описами страв і смаків. Утім, Святослав Дземан не пише про те, про що всі звикли говорити в темі “їжа”: про здорову їжу, про насолоду від неї, від спільних трапез тощо. Їжа й кулінарна діяльність героя служить прикриттям для того, щоб говорити про інше: про психологію.

Книжка розкриває внутрішній світ героя, а зовнішній з’являється тут винятково для того, щоб розповісти про внутрішнє, — у романі навіть відсутні ознаки місця й епохи — впізнаємо їх приблизно лиш за описом їжі у шкільній їдальні, принципу її роботи (видно, що вона радянська) і за згадкою оповідача, що в певний момент з’явилося багато ресторанів, — отже, герой пережив крах комунізму. Все решта зовнішнє — проходить повз героя.

Але вже від самого початку — з опису дитинства — оповідач аналізує дії та слова своїх батьків щодо себе і свої психологічні стани. Цей аналіз буде супроводжувати описувані події аж до фіналу книжки. Уже з відстані років, з позиції дорослого Кулінар показує, що було неправильним у поведінці його батьків, іншими словами, кожну дію себе вже дорослого, кожне своє відчуття й бажання він аналізує у контексті дитячих травм. При цьому оповідач робить теоретичні узагальнення: що загалом буває неправильним у діях дорослих стосовно їхніх дітей і як це впливає, уже коли діти виростуть.

У своїй книжці Дземан оперує істиною, добре відомою в психології: жоден малюк не здатний сприймати слова батьків критично, тому вірить усьому, сказаному ними. Тож якщо дітей кривдять — фізично або психологічно, — то любов і біль тепер назавжди йдуть у зв’язці; якщо батько називає сина дебілом, то хлоп’я не здатне зрозуміти, що батько злий сам на себе або що він просто ненормальний, — дитина вважає, що справді є дебілом. Із невдалих стосунків із рідними формується відчуття вини, яке може супроводжувати людину і в дорослому віці.

Загалом, чимало тез у цій книжці перегукуються з тим, що для сучасних фахівців є очевидним (але часто не є таким для звичайних читачів). Наприклад, Дземан говорить про одну з найвразливіших зон людського самосприйняття — про відчуття власної цінності: “Людина постійно, свідомо чи несвідомо, сумнівається у тому, наскільки вона є вартісною, і чи вартою чогось вона є взагалі. Ці сумніви переживаються кимось більш важко, кимось менш. І, звичайно ж, це залежить, перш за все, від того, чи отримала людина в дитинстві достатньо любові від своїх батьків”. Читаючи ці та схожі рефлексії, можна зісталяти їх, наприклад, із тезами дитячого психотерапевта і психіатра Олега Романчука. У своїй лекції на тему “Батьківство у ХХІ столітті: що ми можемо подарувати нашим дітям, окрім айпадів?” Романчук також говорить про зв’язок безумовної любові й відчуттям самоцінності: “Маля потребує, щоб його поважали просто так, ні за що, оточували любов’ю, яка не ставить умов. Якщо ця потреба задоволена, в дитини формується почуття гідності […] Гідність – це почуття, що я є я – і це добре, і я не мушу нічого доводити, я маю право бути собою… Хтось може знати щось краще за мене й мати щось більше, але я чуюся, що я є я, і поважаю себе, маю право на повагу від інших. Якщо хтось мене зневажає, то для мене це означатиме, що та людина не вміє поважати інших, я ж сам не буду почуватися принижено. Якщо ж індивід не має почуття гідності, він чується приблизно так: я ніхто, але можу бути кимось, коли чогось досягну – статків, посади, медалі на Олімпійських іграх… Таким чином, життя людини перетворюється на гонитву за успіхом, і від цього страждає і вона сама, і можуть страждати інші”.

Власне, все життя Кулінара — це гонитва у пізнанні їжі, вона стає для героя не засобом насичення, не частиною життя, а самим життям. Аби стати “королем їжі”, він працює днями й ночами, без вихідних, дуже рідко бере відпустки, та й ті винятково для того, щоб осмислити, чого ж йому так зле. З одного боку, робота й успіх стають для героя компенсацією за недоотримане в дитинстві, а з іншого, роботою й успіхом він закриває себе від інших аспектів життя — тих, у яких почувається невдатним, зокрема у стосунках. По суті, кулінар — це єдина іпостась героя. Мужчина, колега, друг у ньому майже відсутні. Оповідач це визнає і виправдовує тим, що всі інші ідентичності в ньому можуть зазнати розчарувань і навіть зламатися, а кулінар вистоїть завжди — вистоює навіть тоді, коли герой втрачає смак. Стає зрозуміло, що герой — унаслідок певного ставлення його батьків до нього-малюка — не сприймає свого “я”, намагається замістити це “я” кулінаром, захистившись таким чином од відчуття власної нікчемності. Внутрішню пустку він заповнює пошуком секрету їжі, і ним намагається замінити навіть людські стосунки.

Саморефлексія стоїть на чільному місці в цій книжці — Кулінар постійно аналізує, чому не довіряє людям, чому чекає на підступ та обман, чому вважає, що за все треба платити непомірно високу ціну, чому боїться відповісти на почуття коханої жінки. Оповідач показує тонку межу між прагненням свободи і страхом залежності, демонструє, як гординя вміє маскуватись під образу, намагається зрозуміти, чи справді бажання й уміння радіти життю закладені в кожному апріорі, чи потрібно, щоб батьки навчили дитину їх у собі плекати.

Звісно, про їжу зацікавлений читач також знайде чимало оригінальних висновків. Найголовніша теза Кулінара — що властивості страви залежать не тільки від того, де і як росли продукти, з яких її виготовлено, а насамперед від того, хто їх вирощував, збирав і хто готував страву. Кухар стає чи не основним “інгредієнтом”, і у страві, як стверджує Кулінар, відчувається запах самої людини, запах навіть її почуттів, її болю.

Тут доцільно згадати іншу книжку — наукову есеїстику “Їжа і філософія”, написану колективом американським авторів (український переклад книжки вийшов 2011 р. у видавництві “Темпора”). У статті під назвою “Обов’язок куховарити: дослідження намірів та етики домашньої й ресторанної кухонь” її автор Крістіан Дж. Крауткрамер пише про відмінність ресторанного куховарства від домашнього. Мовляв, ресторанні кухарі, позаяк не мають прямого контакту з клієнтами, мають обов’язок передусім перед їжею, натомість етика домашньої кухні ставить наголос перш за все на вшануванні тих, хто їсть.

У випадку Кулінара можемо сказати, що він вшановує і їжу і клієнта. Пізнаючи їжу, він мимоволі розвиває в собі інтуїтивне відчуття тих, для кого готує, — людей. Спочатку геть нечутливий до них, він урешті-решт навчається відчувати їх краще, ніж вони самі себе, — інакше як би міг готувати саме ті страви, які спонукають їдців вирішувати свої внутрішні проблеми — навіть ті, в яких самі не можуть собі зізнатись?

Герой доходить несподіваного висновку, що голод — це не відчуття браку насиченості, а емоція, точніше, відчуття браку душевного тепла, а  в декого це й замаскований страх. Смак Кулінар трактує як сукупність зору, нюху, власне смаку, дотику і думки — остання чи не найважливіша. Саме тому, коли смакові рецептори перестають служити героєві, він усе одно може відчувати смак — або ж принаймні його розуміти. Між іншим, ця теза також вигулькує в есеях “Їжі й філософії”: одна з авторок Керолайн Корсмеєр у своїй статті міркує над тим, як насправді люди куштують: своїми рецепторами чи своєю психікою.

Кулінар ставить немало на позір банальних запитань, але дає на них нестандартні відповіді. Він розмірковує над тим, що таке голод, самотність, свобода, в чому різниця між працелюбністю й трудоголізмом, що таке професіоналізм, творчість, геніальність і яка між ними різниця. І все це пов’язано з відповідями на питання щодо виховання дітей, адже всі ми родом із дитинства, і корені людини, як стверджує Олег Романчук, виростають із досвіду стосунків із батьками,  “батьки значною мірою є скульпторами дитячого мозку, а ранній досвід стосунків організовує його в той чи інший спосіб. Цей досвід відбиває в голові так звані патерни, що потім визначають, як ми ставимось до інших людей, як із ними спілкуємося, які почуття маємо, як їх висловлюємо. Він зумовлює те, чи ми маємо здорову психіку, чи, навпаки, схильні до проблем”.

Якщо узагальнювати “психологічний складник” цієї книжки, то основне питання, яке вона ставить перед читачем, — чи життя людини є шляхом до спасіння, до визволення, чи замкненим колом? Весь шлях героя — це вервиця перешкод, які доводиться долати. Але чи змінюється він при цьому? Він розвивається, але навряд чи змінюється — ходить по колу, хоч і дедалі ширшому, наступає на ті самі граблі. Чи настає зцілення в результаті переступання власних страхів? Так само ні — це радше компенсація, коупінг-стратегія.

Ця книжка також доводить тезу, якою оперували письменники-реалісти ХІХ століття, про послідовність буття і взаємозв’язок усього. Люди — як продукти, — вважає Кулінар. Вони вбирають у себе навколишнє середовище, стають віддзеркаленням умов. Ця книжка передусім — про сім’ю і дитинство (хоч нібито про їжу), і сім’я, як вважає оповідач, є основою всього — і доброго, й поганого — в майбутньому дорослому житті.

***
І все було б гарно в цьому романі.

Якби… не обсяг “Музею покинутих секретів”, виправданий для “Музею” і невиправданий для “Кулінара”. Причиною 822-ом сторінкам — не довгий шлях героя, а стиль: у тексті забагато повторів, уточнень і розжовувань: автор щоразу підводить читача до висновку, а потім його ще й прописує. Звісно, існують успішні приклади прози, яка довговорює і проговорює все, — наприклад, твори Мілана Кундери. Але Кундера є радше винятком — художня література потребує недомовленостей, інакше текст перетворюється з книжки на психотерапевтичний сеанс.

Парадоксально, але саме через те, що цей текст подекуди такий незграбний, через те, що книжка і за суттю і за стилем є сповіддю, починаєш вірити, що все описане — правда, а автор прагнув через письмо закрити ґештальти, залікувати рани. Відчуття читача — що головною оповідач вважає не якість роману, а можливість передати власний досвід і вилікуватися самому (а автотерапія когось одного може бути корисна й іншим). Ця книжка дуже відрізняється від більшості творів укрсучліту саме тим, що текст змушує читача вірити: його міг написати лише професіонал ІНШОЇ справи — не лише справи складати докупи слова. А недоліки стилю варто було б “списати” на відсутність доброго редактора, який зумів би вдосконалити не тільки орфографію, а і стиль.

“Кулінар” — це передусім моралістична книжка, але мораль у ній не є банальною, це не ханжество — це наслідок досвіду, принаймні ментального. Цю книжку можна рекомендувати не лише тим, хто цікавиться їжею, не лише молодим батькам, а й тим, хто (невиправдано, та все ж) нарікає, що останнім часом не з’являється література, яка “сіє добре, світле, вічне”, яка ставить “вічні” питання: хто ми і що нами керує, що приховується в глибинах людського єства.