Зізнаюся: назву для цієї рецензії я «запозичив» у Валерія Шевчука, трансформувавши титло його роману «Тіні зникомі» (до речі, не поміченого свого часу багатьма, з приводу чого можна тільки пожалкувати).
Люди незникомі, що про них написала Елеонора Соловей, – це Тетяна Єфименко, Володимир Свідзінський і його донька Мирослава, Павло Тичина, Сава Голованівський, Анатолій Добрянський, Микола Лукаш, Михайлина Коцюбинська, Олексій Чичерін, Соломія Павличко. Є в книжці й два есеї про тих, хто залишається поруч («Письменницький «заплив»» та «Промовчаний виступ на вечорі Ігоря Померанцева в книгарні Є»), так само елегійні за інтонацією, оскільки йдеться про незникомі моменти життя і про людей, які запам’яталися чимось світлим, неперебутнім.
Це, можливо, найперша і найголовніша прикмета книжки «Притча про поетів»: вона сповнена любові до тих, з ким випало дружити або ж кого пощастило знати «на відстані», відкриваючи для себе слово, долю, унікальну особистість (Тетяна Єфименко, Володимир Свідзінський). У Елеонори Соловей це, точніше було б сказати, любов/вдячність, уклін долі за радість спілкування із сродною душею, тиха розмова зі своєю пам’яттю. «Життя є безцінний прекрасний дарунок, – написала вона, завершуючи есей про Ігоря Померанцева, свого приятеля ще з часів чернівецького дитинства, – треба щиро подякувати долі за кожну людину, /…/ за розмови, які були й могли бути, за те, що ми знали й чого не знали, але відчували підсвідомо, як можливість порозуміння й довіри». Ці слова з останньої сторінки «Притчі про поетів» могли б бути «заспівним» мотто до книжки загалом.
Есеї, що увійшли до неї, писалися у різний час і з різних нагод, проте все одно – разом вони залишають враження цілісності. Сприяють цьому зрима й незрима присутність авторського «Я» у кожній із частин книжки, стильова єдність текстів, а також несподівані внутрішні зчеплення між есеями. Ловиш себе на думці, що навіть студія «Аріон. Пушкінські фестини 1937 року: український варіант» (цілком, здавалося б, самодостатня) виявляється пов’язаною із наступним есеєм («Притча про поетів»), адже вона – про український 1937-й, про механізми «присвоєння поета» тоталітарною державою, про «припасовування поета до епохи та режиму». І це вже тема далеко не локальна: Свідзінського й Тичини, героїв «Притчі..», вона також стосується!
А історія поетеси Тетяни Єфименко і її родини? Життя Тетяни і її матері, Олександри Яківни Єфименко, авторки «Історії України», трагічно обірвалося несамовитого 1919 року, і то був ще тільки пролог до кривавої вакханалії 1930-х, коли одні поети «присвоювалися», а інші знищувалися…
«Притча про поетів» – саме про це: про дві долі за начебто однакових зовнішніх, суспільних обставин. Про конформний шлях Тичини і «внутрішню» еміграцію Свідзінського. Елеонора Соловей обійшлася без «чорно-білих» протиставлень: як дослідниці їй важливо було показати дві драми! Ведучи паралельно дві «партії», два життєві сюжети, що раз у раз перетинаються, вона, зрештою, блискуче вибудувала «притчу», в якій є, з одного боку, страх, щиро-нещире трубадурство, мучення, боротьба з самим, сум’яття, відчайдушні спроби творчого «воскресіння» (Павло Тичина), а з другого – відчуття екзистенційної самотності, втома, мимовільні компроміси в безнадійному поєдинку зі злиднями, інстинктивний пошук тепла у колі найближчих людей, розчинення у поетичному слові, без надії сподіваючись, що воно колись виявиться комусь потрібним (Володимир Свідзінський). Одкровенням для багатьох із тих, хто прочитає «Притчу…», стане інтерпретація Елеонорою Соловей поеми П.Тичини «Похорон друга» (1942): її версія про те, що в цій поемі є своєрідний «тайнопис», дотичний до жахливої загибелі Свідзінського, варта уваги, хоч сама авторка й не виходить за межі гіпотези. Надзвичайно цікавим є також трактування вірша Тичини «Ти Павле, ходиш по землі…», уперше надрукованого аж у 1984 р.: Елеонора Соловей почула в ньому голоси роздвоєного «Я» (вельми і вельми поширений в українській літературі мотив!), внутрішню конфліктність поета, який виставляє собі суворий рахунок…
До «Притчі про поетів», може, найбільшою мірою пасує жанрове визначення, що його Елеонора Соловей запропонувала читачам на титульній сторінці книги: «маленька евристична повість». В її есеях я б узагалі відзначив той компонент, що зближує їх із прозою. Докази? Ось вони: очевидна увага авторки до психологічних аспектів тієї чи тієї ситуації; компонування текстів із дотриманням сюжетної «інтриги»; новелістичні «пуанти» у фіналах; активна присутність авторського голосу…
А есей «Виростати в Чернівцях» узагалі викликав у мене певні асоціації зі… «Стамбулом» Орхана Памука! Чернівці для Елеонори Соловей так само «місто спогадів», як для Памука його рідне місто. І навіть інтонація схожа: медитативна, елегійна. Адже це література прощання, йдеться ж бо про Стамбул і Чернівці, яких уже немає. Звідси й та увага до натури, що зникає, до дорогих подробиць повсякдення, які залишилися в згадках про дитинство, проте зовсім не обов’язково – в реальному бутті нинішнього міста…
Уже багато років мені мріється, що в нашій літературі з’явиться серія книг, присвячених біографіям українських міст, книг дуже суб’єктивних, «авторських». Яке то могло б бути захопливе читання! Адже міста – як люди, в них теж свої характери і свої долі… Уявіть собі, що у ваших руках кілька книг про Чернівці: від Ігоря Померанцева…від Сашка Бойченка… від Елеонори Соловей… Може, колись таке й станеться?!
Основна частина есеїв Елеонори Соловей – це мемуаристика. І це теж «маленькі евристичні повісті»: про професора Олексія Чичеріна, Анатолія Добрянського, Саву Голованівського, Михайлину Коцюбинську… Яскраві особистості, вони залишили карб і в долі самої авторки, яка розповіла про своїх учителів і друзів із пієтетом і внутрішньою грацією. Спогад про кожного з них не є, звісно, якимось відстороненим поглядом: навпаки, тут важлива історія стосунків самої мемуаристки і того, про кого вона згадує. У цих історіях також є свій психологічний сюжет, часом вельми пронизливий (див. «Професор Чичерін», «Друже мій хороший…»). Натомість спогад про Миколу Лукаша – то збагачена давніми щоденниковими нотатками авторки хроніка одного творчого вечора, на якому презентувався знаменитий переклад бокаччівського «Декамерона».
Одкровенням для мене виявилася розповідь про Саву Голованівського: я дещо читав цього письменника, ознайомлений із його перекладом байронівського «Дон Жуана», свого часу з легкої руки Елеонори Степанівни друкував у кіровоградському журналі «Вежа» його колючі епіграми, – але, зізнаюся, образ Сави Голованівського, який постає зі сторінок «Притчі про поетів», істотно цікавіший, багатший, драматичніший, аніж той, що існував у моїй уяві…
Читаючи есеї Елеонори Соловей, мимоволі складаєш «пазли» і її власної історії, – така вже особливість мемуаристики, що кожен, хто розповідає про інших, так чи так виповідає і себе. По-іншому просто не буває. Отож, «Притчу про поетів» можна читати і як сповідь самої Елеонори Соловей. Точніше – як «причинки» до сповіді. Не маю сумнівів, що вона може бути й продовжена, адже коло «людей незникомих» насправді більше, хіба ні? І може, так і станеться? Бо ж таки хочеться, щоб серед життєвого плину було побільше «зафіксованого і нетлінного», якщо казати словами Михайлини Коцюбинської…
“ЛітАкцент” вітає Елеонору Соловей із ювілеєм і зичить добра, радості і спокою.
Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007), «Сонячний годинник» (2013), «Кільця на древі» (2015), «Повість про Миколу Зерова» (2018). Його перу належить кілька літературно-критичних книг та сценаріїв документальних фільмів.
