Ось два образи з однієї книжки.
Перший: дівчинка Срда, чорноволоса, рухлива, в якій є щось тваринне, лісове; дівчинка танцює і співає на перехресті великого міста Заґреба, її заробіток – те, що подадуть через вікно водії. Ви її бачили, але не знаєте. Ви щоразу звертаєте на неї увагу, коли проїжджаєте повз, але майже напевне не впізнали б, якби зустріли деінде. Вона існує лише тут, на перехресті цих двох вулиць, тобто – ніде. Її нема поза власним тілом, а той, кому цього досить, – абсолютно вільний. Вона ніяк не називає себе, а коли запитати її, де вона народилася, бурмоче щось таке, чого неможливо ні повторити, на запам’ятати. Якщо її вбити, тобто позбавити її тіла, виселити з єдиного місця, де вона живе, по ній не залишиться нічого. Ніякої історії, ніякого сліду. Вона нікого не обтяжить своїм минулим, своєю біографією, своєю смертю. Одного разу це станеться – її вб’ють. Поліцейські візьмуться розслідувати цю справу радше з чистого азарту, ніж із професійної необхідності. Так почнеться оповідь.
Другий: відомий лікар-інфекціоніст Димитріє Від Андрашич, автор Атласу смертоносних інфекцій Югославії, який у 1944-му покинув Заґреб, аби робити медичну кар’єру в Белґраді. Мало хто з таких стає у столиці своїм, то й він не став, пам’ятаючи, втім, що має куди повертатися, що є місце, де може відпочити його серце. Аж доки 1991-го року, коли Югославія луснула, ніби склянка в стиснутій руці, його разом з дружиною – донькою хорватського націоналіста-усташа – оголосили в Заґребі «сербом», а в Белґраді – «хорватом», який буцімто колись «на сербів свідомо поширив віспу». І він став бездомним. Як та чорнява мала на перехресті. І полегшало б йому, певно, коли б він пристав на ту мінімальну й найбільшу свободу, свободу перебування у власному тілі, і заспівав би – хоч би й у сутінках і на самоті. Але ні. Він, медик і колишній полковник югославської армії, може лише оплакувати свою втрату, свою неприкаяність, до самого кінця.
От і вся відміність, пані й панове. Така вона, ця Югославія, ця пост-Югославія: повна людей, почужілих одне одному і дещо бездомних, лише одні (нечисленні) рухаються собі цим нічиїм і всіхнім простором, наспівуючи і приймаючи як спасення власну незримість і безслідність, а інші (більшість) сидять на клунках, винесених із колишнього дому, неповоротких, напханих доброю і недоброю пам’яттю, і не можуть ні рухатися вперед, ні повернутися.
Якщо не вірити в цьому Міленкові Єрґовичу, то кому вірити? Він – хорват, який народився в боснійському Сараєво і в найтяжчому воєнному 1993-му виїхав із обложеного міста до Заґреба; а водночас – вічний боснієць, вічний зайда, якому щоразу вказують на двері, тільки-но він насмілиться критикувати якийсь елемент хорватської дійсності. Можна було б сказати, що він – югослав, але водночас мало хто так добре, як він, усвідомлює, що ту розчавлену склянку Югославії, ту неможливу реальність здійсненої майже-утопії вже ніхто не складе докупи. І так само усвідомлює, що кожен, хто свого часу був позбавлений дому, має перед собою два шляхи: перший – умовно кажучи, шлях полковника Андрашича, – полягає в тому, аби втиснутися в якусь із шухляд новопосталих тотожностей, підхопити крок і чітко відчеканити гасло. Тільки ніхто не гарантує, що в момент чергової ревізії бойових лав із твоєї шафи не випаде скелет, хтось не впіймає тебе на якомусь випадково вимовленому нетутешньому слові, і тоді – прощай усе. А другий шлях – так-так, то шлях дівчинки Срди, яку ніхто не демаскує, в якої нічого неможливо відняти, яку карати вигнанням чи позбавленням громадянських прав – те саме, що топити рибу в ріці. «Якщо людина хоче займатися писанням, то дуже важливо – відірватися від певної ідентичності, приналежності, в яку її вписала історія», – каже Єрґович-Срда, Срда-Єрґович і підсміхається в бороду. Може, й мугикає собі щось під ніс, може, й у сутінках.
Тільки-от Срда в цьому романі – «Срда співає в сутінках, на Трійцю» – така одна. Одна вона не приєднується ні до якого чужого пакту, не приймає нічиїх правил гри. Їй це можна, вона нікого не питала. Тим часом зголює вуса Лазар, аби не виглядати аж надто по-сербському в столиці вже незалежної Хорватії. Переїхавши з Белґрада до Заґреба, змінює ім’я Люциферо, син полковника Андрашича, – обирає таке, якого в Сербії точно ніхто не носить. Сараєвець Тома Ваха, долаючи своє «босняцтво», поступово входить у вищий світ хорватської столиці. Нікого, крім Срди, навіть зовсім епізодичних героїв, тут не залишено без його історії; та чорнява мала ніби мовчки танцює між нескінченними біографіями, що перетинаються, розгалужуються, багаторазово ламаються. В якомусь іншому творі така непомірна балакучість, така величезна кількість розказаних історій (часто ніби між іншим, принагідно, так собі, аби заповнити час), втомлювала б, а може, й дратувала б. Як дратує багатьох, скажімо, проза Бори Чосича чи інших балканських «балакунів». Але тут усі ці історії, історії живих і мертвих – саме в такій, не меншій, кількості й концентрації, – творять складно витканий печальний гобелен за назвою «Людина і примари минулого».
Що тут первинне, а що вторинне: дім, природно трухлявіючи, оголює приховані шпалерами постріляні стіни і сховки з доказами давньої ненависті, чи, навпаки, – минуле, донедавна герметично закрите, вистрелює саме, як банка консервів у підвалі, руйнуючи примарний порядок, змушуючи спуститися у вологе підземелля, щоб перевірити, що там? Але Єрґович – не історіософ, він переповідає біографії, а біографії самі себе не пояснюють, ні. Ці оповіді – лише спільна частота, частота переговорів, що дає нам змогу хоч якось приміряти до себе чуже життя. А що було причиною, що наслідком? Unde malum, звідки зло? На це відповіді немає.
Ось, наприклад, Лазар Хранілович – югославський міліціонер. Із ним, здавалося би, все ясно: подивившись по телевізору печально відому промову Слободана Мілошевича на Косовому полі, яка відчинила скриню Пандори на Балканах, він стає сербом-націоналістом. Бачимо, як просто на наших очах репається багатонаціональна спільнота: хтось із міліціонерів у відділку з блиском в очах дивиться на екран телевізора, хтось понуро мовчить і відводить погляд, хтось – наразі ні в сих, ні в тих. То ось воно – зло, в телевізорі, в промовах політичних демагогів? Але водночас ми самі, ніби міліціонери-слідчі, починаємо відмотувати плівку назад: ось Лазар, молодий ще охоронець порядку, дивиться на сараєвських хорватів-католиків, які несуть квіти на могили в день Всіх Святих, і згадує не кого іншого, як націоналістів-усташів, і думає собі, що першим би постріляв тих «людей з гладіолусами», якби «німці знов напали на Югославію». Рухаємося далі: тому-таки Лазареві якось недобре, некомфортно у Заґребі – чому? Бо тут ніхто його не боїться так, як у Сараєво; ні на кого не наводять страху його історії, тож він вигадує історії дедалі жорстокіші, дедалі страшніші, оповідає про якісь поламані ребра і мішки з борошном на головах, аби лише побачити переляк в чужих очах. То звідки зло?
Попри прекрасний стиль, дотепність і пластичність, якусь оповідацьку магію, з допомогою якої Єрґович творить зі своїм читачем дива, в цій книжці є щось таке, що муляє, ніби затісні чоботи, що їх навмисно підсунув боснійський швець хорватському усташеві Кватернику. Думаю, річ якраз у тому, що в кожному з головних персонажів є щось зле, причина і природа чого нам не дуже зрозуміла, але змушує чекати від героя якогось паскудства – навіть від успішного ресторатора Томи Вахи, навіть від інтелігентного хлопчика з доброї родини Свєтлана, який із дитинства боїться вошей і працює на благо іммігрантів із бідних країн (чи не Свєтлан часом убив Срду?). Можна піддатися спокусі погратися в психотерапевта і пошукати джерел цього зла – пережита травма, втрата дому, відчуження, прищеплені в дитинстві та юності упередження, агресивна пропаганда, комплекс неповноцінності (як у такого собі Анте Біланджії, який носить перстень-печатку з усташським гербом, щоб почуватися грізнішим). Але кожне з пояснень буде невичерпним, неповним, неточним.
«Між нами ніколи не буде сенсу, (…) не буде ні добра, ні миру, бо завжди одні від одних приховуватимемо речі, через які могли б убити чи бути вбиті», – пише Єрґович. Як вважаєте, пане Міленку Єрґович, це щось суто пост-югославське, суто балканське, чи властиве всім і всюди? Єрґович і тут обережний – він пише про те, що знає найкраще, пише чесно і безкомпромісно, а ви вже міркуйте, приміряти це до себе чи ні. Не наважуєтеся – можете думати про Балкани як про останні європейські джунглі, можете в найкращих традиціях західної геополітики «балканізувати» цю напівдику територію: хай і далі клацають там один на одного затворами автоматів, хай киплять у своїх національних міфологіях, як у смолі, древко європейського прапора їх не втримає на поверхні. І коли Єрґович ядуче пише про Хорватію, що її суспільство, нібито дбаючи про захист прав іммігрантів, лікується від свого «щоденного, побутового, домашнього фашизму» – добре, хай це буде лише про Хорватію.
Буде несправедливо. якщо на цьому завершити. Бо Єрґович – аж ніяк не закінчений скептик і не похмурий мізантроп. Подекуди в тексті зблискує така несподівана любов, така близькість пробиває мури старих упереджень, що стискається серце. Це мусило би бути в книзі, бо Єрґович пише правду, і це – теж правда. «Брате, брате…», – повторює хорват Зовко з витатуюваним усташським гербом на передпліччі, обіймаючи серба Лазаря, чия спорожніла хата щойно злетіла в повітря. Тома, що втік із обстрілюваного Сараєва, бере, попри свою нелюбов до сербів, Лазаря на роботу, і між ними виникає справжня дружба – така щемка, яким може бути лише почуття всупереч.
Отже, Срда померла? Я не вірю. Єрґович правдивий в усьому, лише про неї трохи прибріхує. В морзі лежало, мабуть, тіло якоїсь іншої дівчинки, слідство від самого початку збилося на манівці. Срда не може так просто померти, про це знають усі водії, які не раз мало не переживали інфаркт, коли вона їм кидалася під колеса і неушкоджена вистрибувала з іншого боку. Без неї зовсім пропала б уся ця дитинна Югославія, весь цей сердитий мурашник. Зовсім заплуталася б у собі, всі опинилися б у приймах одне в одного, якісь загублені й нетутешні. А Срда ж, зрозуміло, – ніяка не іммігрантка (тому-то про неї не могли надати інформації ніякі іноземні установи), вона – найтутешніша зі всіх, така близька, що цілком непомітна. Все якось триває, доки вона танцює на перехресті, не називаючи ні свого, ні чужих імен, не розповідаючи історій, не кажучи жодного слова.
Читайте також:
Анна Вовченко. Бути Югославом: компас Міленка Єрґовича
Міленко Єрґович: “Я людина й письменник із багатьма ідентичностями” (інтерв”ю з письменником)
