Холодний і сентиментальний

Книжка з незрозумілим заголовком не знаного мені польського прозаїка привернула увагу анотацією, котру тут-таки зацитую повністю: «Спокійний і по-нордичному прохолодний, дебютний роман молодого польського прозаїка Міколая Лозінського «Reisefieber» (з німецької – тривога перед мандрівкою), ніби розжарене ядро, ховає в собі пекло людського «я». Чи можливо з’ясувати правду про себе та найближчих людей, чи можливо знайти слова, аби виправдати власні помилки або попросити пробачення – особливо, коли вже надто пізно, аби щось змінити? Живі й померлі говорять у цій книзі неквапливим контрапунктом, висловлюючи свою правду про одні й ті самі події, і для кожного ця правда інша. «Reisefieber» – це книга про нашу мовчазну війну з самими собою і незворотнім часом». Дуже інтригуюча анотація, попри засадничу недовіру до текстів цього жанру.

Роман «Reisefieber» невеликий за обсягом, написаний лаконічним, дескриптивним стилем, позбавленим авторських рефлексій та декоративних візерунків на воді. Фабула книжки досить проста, карколомних сюжетних маршрутів чекати не варто.

Головний герой, тридцятивосьмирічний Даніель Райс, приїжджає з Нью-Йорка до Парижа, щоб залагодити справи, пов’язані з недавньою смертю його матері Астрид. Жодних детективних розслідувань чи кримінальних історій сюжет не містить. Даніель зустрічається з людьми, котрі знали його маму, намагається зібрати якусь інформацію про неї – адже останні шість років він з нею не контактував. Сяку-таку інформацію він отримує, хоча не можна сказати, що то щось несподіване (за винятком хіба невдалої спроби самогубства). Лозінський не балує читача бурхливими зовнішніми перипетіями, він тримає в напрузі самим стилем письма і неспокоєм внутрішнього життя персонажів. Персонажі переважно належать до інтровертного типу, замкнуті у собі, сковані у спілкуванні і, навіть попри близькі родинні зв’язки, знають одне про одного небагато. Їхня замкнутість, невпевненість певною мірою спричинена сімейними обставинами. І Астрид, і Даніель виховувалися тільки матерями, з-під впливу котрих обоє у свій спосіб звільнилися. Астрид не пощастило вийти заміж, попри те, що вона цього прагнула, Даніель хоча й живе з Анною, та не погоджується на шлюб, бо «боїться стати батьком», боїться відповідальності, яку може викликати незнайома йому роль чоловіка і батька. Астрид помирає з гострим почуттям провини, Даніель… Даніель читає новини в паризькій кав’ярні, насправді весь час думаючи лише про Анну, над розгорнутою газетою знайомить покійну Астрид з Анною, і після фраз «Сину, чому ти раніше не познайомив мене з Анною?», «Справді, так шкода, що ми лише зараз познайомилися. Чому так пізно?» похапцем виходить з кав’ярні, бо усвідомлює свою провину. (Сенс цього речення зрозумієте пізніше.)

«Reisefieber» побудовано не за хронологічним принципом, у ньому перетасовано епізоди, що описують події різних часових періодів: приїзд Даніеля та його тітки Луїз до Парижа після смерті Астрид, дитинство Даніеля і молодість його матері, самостійне життя Астрид, її стосунки зі старим коханцем Спенсером, уявні картини. Жива Астрид, що час від часу з’являється після того, як стало відомо про її смерть, – це ніби не цілковите примирення з її смертю, ніби вона ще якоюсь частиною присутня в цьому світі. В одному з власних снів Астрид переживає такий момент переходу в інший вимір. Йдеться про сон, описаний на початку восьмого (у книжці на сторінці 109 він помилково пронумерований як VII) розділу. Астрид сниться певна компанія, що зібралася за столом, в якийсь момент Спенсер ненароком розливає на скатертину вино, Астрид знає, що треба зробити, аби на скатертині не залишилося плями, – потрібно посипати пляму від вина сіллю. Проте її спроби взяти в руку сільничку виявляються безуспішними – «тіло не хоче її слухатися», «Астрид розуміє, що нічого не вийде» і усвідомлює, що «її нема за цим столом».

Нелінійна, фрагментарна композиція дає змогу авторові описувати події в обмеженому ракурсі – так, як їх, власне, схильний інтерпретувати мозок індивіда (мозок персонажів, коли говоримо про художній твір). Хай це дещо ускладнює для читача процес сприйняття, зате є можливість наблизитися до правди внутрішнього життя персонажів.

Найбільш виразно такий суб’єктивний ракурс помітно в епізодах, які подають різні версії того, що стало причиною конфлікту між Даніелем та його матір’ю, і того, що спричинило важку травму Астрид, коли вона задрімала на пляжі під час їхнього з Даніелем відпочинку у Греції. За версією Даніеля, яку він розповідає тітці Луїз, конфліктна ситуація, фактично, виникла через Астрид, тоді як авторська версія вказує, що це сталося через нетерпимість самого Даніеля, його ймовірні ревнощі. Ситуація на грецькому пляжі оповита таємницею до останніх сторінок роману, коли Даніель нарешті знаходить у собі сили бути настільки відвертим, щоб подумки описати її для Анни, своєї коханої. Нема певності, що опинившись зі співрозмовником віч-на-віч, Даніель не відхилиться від правди, як зробив це у згадуваній розмові з Луїз. До речі, Астрид не відвертіша за свого сина: регулярно відвідуючи психотерапевта, вона не вважає за потрібне розповідати на сеансах чисту правду, а задовольняється тим, що створює собі бажаний імідж.

Міколай Лозінський зображує характери, що носять у собі страх перед іншим, боязнь відкритості. Декому з них (в т.ч. й психотерапевтці) час від часу сняться сни, ніби вони грають роль у кіно. Присутність іншого викликає дистанціювання від себе, бажання вдягнути маску. В одному з епізодів Даніель не знає, який «жест для інших» йому обрати – «чи всміхнутися через власну незґрабність, чи озирнутися невдоволено, зваливши всю провину на калюжку води на сходинці». Врешті, він робить і одне, і друге.

Даніель – тип слабкого чоловіка. Це видно вже на початку роману, коли він у віці тридцяти восьми років думає про себе як про того, хто втратив матір, про сироту. На летовищі, перед вильотом до Парижа, коли прикордонник розглядає його паспорт і його самого, Даніель каже про себе: «Так виглядає людина з матір’ю, а так – сирота». У дитячо-юнацькому віці його зв’язок із Астрид був надто тісним, щоб навіть після шестирічного життя порізно легко розпрощатися з її образом. До того ж, прагнучи вирости у письменника, він намагається «вживатися в чужі ролі, дивитися на світ очима інших», бо усвідомлює, що без таких психологічних тренінгів добра література неможлива. Під впливом постійного думання про Астрид Даніелеві стало здаватися, ніби він «чує скрипіння її ліжка, її босі кроки до вікна, клацання запальнички, відчуває запах диму». Смерть матері, таким чином, виступає певним каталізатором відновлення прив’язаності головного героя до жінки. Наприкінці роману Даніель все ще ідентифікує себе з дитиною, але відбувається певне коригування об’єкта його прив’язаності до жінки – він уже трактує Анну не як подругу, а як свою наречену. Попри те, що на той момент стосунки з нею дещо напружені, він готовий розказати їй про одну з найбільших неприємностей свого життя, наслідком якої стала важка травма його матері.

У тому згадуваному другому епізоді дев’ятого розділу Даніель знайомить між собою Анну та Астрид. Уявно знайомить, коли вже запізно познайомити їх в дійсності. «Сину, чому ти раніше не…?» Потрясаючий, кульмінаційний епізод у книжці. Повернувшись додому, зайшовши у ванну (найсприятливіше для зосередження приміщення у квартирі), він, сам не свій, «сідає на краєчку ванни, дивиться на холодний струмінь – бачить Астрид з Анною, їхню нещодавню першу, останню, єдину зустріч», вода прибуває в умивальник, вже й так наповнений вщерть, Даніелеве горло стискає плач.

Холодний, беземоційний, кінематографічний стиль письма Міколая Лозінського ховає в собі глибоко сентиментальний сюжет. В якийсь момент у попередній сцені дев’ятого розділу здавалося, що події можуть набути драматичної динаміки. На відміну від пари у складі Даніелевої матері та його нареченої, Спенсерова дружина (Каролін) і його коханка (Астрид) з волі автора твору таки знайомляться між собою. І коли Каролін запитує важко хвору Астрид, чи та знала, що законна Спенсерова дружина чекає на свого чоловіка, коли той не ночує вдома, то виникає передчуття вибухового жіночого діалогу на підвищених (а то й дуже високих) тонах. Але ні – Міколай Лозінський не пішов цим шляхом, він обрав шлях сюжету внутрішнього, а не зовнішніх перипетій. Каролін вчасно взяла під контроль власні емоції, хоча й далося це їй нелегко, судячи з плутанини в звертаннях – то «ви», то «ти».

Роман «Reisefieber», на котрий українські критики досі майже не звертали уваги, не може похвалитися складним сюжетом, суспільно-політичними проблемами, що рідко коли не потрапляють у тексти романістів українських. Зате сухий, аскетичний стиль письма, майстерно прописані психологічно вмотивовані деталі (про це можна писати окрему статтю), вдалі композиційні ходи і, нарешті, не підлітковий підхід до таких універсальних тем, як смерть, кохання, психологічне дорослішання – все це спонукує з розумінням поставитися до того, що ця перша книжка молодого автора у 2006 році відразу потрапила в коло претендентів на найвищу польську літературну нагороду «Ніке». І якщо колись на полицях українських книгарень з’явиться інша книжка Міколая Лозінського, то я напевно не відмовлю собі в задоволенні її привласнити. Навіть якщо там не буде ні анотації, ні назви (найновіша його книжка так і називається – «Книжка»), а головний герой вважатиме себе ще гіршим письменником, ніж Даніель Райс. Хоча, якщо бути відвертим, достойніше було б мені поїхати в рідне село, поки ще є до кого, і бодай помогти заготовляти пашу, якщо вже не поміг підгорнути бараболі. Але для чого вам знати про мій нікчемний мандраж перед поїздкою.