Грішне житіє святих

У «Месопотамію» вкочуєшся легко, головне одразу вирішити не поспішати, не очікувати від сюжету карколомних поворотів, а спробувати всотати рясний врожай соковитої мови, в якій приголомшливо відбивається поетичний талант автора. Спочатку здається, що це таке очуднення Харкова, що дозволяє перетворити цей нудний та сірий пострадянський мільйонник на нове Макондо чи Йокнапотофу. Потім розумієш, що річ не в Харкові, хоч його багато і в нього швидко закохуєшся, а в людях, героях цієї книги, як названих по іменах розділів, так і інших.

Вони всі різні, але є в них риса, яка їх об’єднує: вони неприкаяні. Вони не мають власної домівки, принаймні домівки, як гнізда, як місця постійної турботи та гордості. Вони десь ночують і якось живуть, однак дім для них не відрізняється від вулиці чи лікарні, хіба що в останній чистіше. Вони не мають кар’єри. Тобто вони десь працюють (деякі ні), але сенс їх діяльності незрозумілий навіть їм самим. Як каже одна з героїнь-офіціанток, в бари та ресторани ходять лише офіціанти і бармени інших закладів. Герої чимось торгують, щось будують чи ремонтують, але все якось непевно, без захвату, абияк. Не для роботи вони живуть. Герої не мають родин. Колись мали, а зараз згадують про колишніх чоловіків та дружин, про дітей від першого шлюбу, про забутих батьків, до яких відчувають широку гаму почуттів від байдужості до ненависті. Вони всі їдять несмачну їжу у дешевих генделиках, вживають виключно палений коньяк та вино (здається, що обов’язково міцне чи хоча б напівсолодке). Вони биті життям в усіх сенсах, вони не мають якихось великих спогадів чи сподівань. Вони легко готові вмирати, чи то від зграї бродячих собак, чи то від розлючених боржників. Кінець кінцем, вони досить неприємні в тому сенсі, що не хочеться з ними мати справи.

До героїв визріває певна відраза, виринають образливі слова: «проли», «совки», хочеться лаяти їх за лінь, пияцтво, небажанням думати про завтрашній день, накопичувати будь-який капітал, хоч фінансовий, хоч людський. А потім ти розумієш, що це ж святі люди. Які не цікавляться цим життям, бо взискують Царство Небесне. І їх молитви це бійки та пияцтво у чоловіків і проміскуїтет та пияцтво у жінок, їх стигмати, це поламані кістки і шрами від ножових поранень, це розбиті серця і прокурені легені. Ніщо не завадить їм іти до раю, бо вони нічого не мають: ані справ, ані родин, ані мрій. Всі ці футболісти з розпущених команд, боксери з переламаними носами, проститутки, що цікавляться хімією, медсестри з великим серцем, гітаристи з відірваними пальцями, середньовічний пантеон диваків та потвор, готовий у будь-який момент знятися з місця і піти до неба, де існує рай вічної любові, за яким вони всі сумують. Як у будь-який рай потрапити туди важко, строгі пости у вигляді нескінчених пиятик, цілонічні служби у ліжках, дарування любові кожному, любові не абстрактної, а конкретної, тілесної. Людина мусить віддавати свою любов, інакше та застоїться і скисне, вино перетвориться на оцет, який тільки і можна, що вилити у помийницю.

Якийсь давній святий сказав, що люди, як оливки, треба їх давити, щоб отримати щось добре.

Герої «Месопотамії» живуть під постійним тиском, декого він ламає, а з декого вичавлює оливкову олію святого духу. В них немає моралі. З двоюрідною сестрою не сплять тільки тому, що бояться різного дядька. Бояться недовго. Наречена в день весілля злягається з іншим. Жінки зустрічаються з чоловіками і вагітніють, при цьому чоловіки не знають, від кого. Жінки часто теж. Можливо, запліднення відбувається не шляхом сексу, а через запилення вітром та сонцем, як каже один із героїв. Моралі дійсно немає, але лише тому, що вона потрібна людям, які бояться служити богу кохання і потребують строгих настанов, що робити. Героям же це не потрібно, вони наче люди до гріхопадіння, невинну у своїй безсоромності і вільні у своїх захопленнях.

Жадан розповідає про них, наче новий євангеліст: строго, урочисто, піднесено. І в самій «Месопотомії» багато паралелей із Святим писанням. Тут тобі і імена героїв і Харків-Єрусалим і останній розділ, який нагадує тайну вечерю, на який Вчитель каже одному з апостолів: «Не кидай її…Воно того варте». І апостол залишається з коханою жінкою, вагітною невідомо від кого. Невдовзі Вчитель буде розп’ятий (помре від раку), а учні понесуть його вчення далі. Бо лише кохання варте того, щоб жити.

Читайте також:

Володимир Пузій. Нотатки випадкового мандрівника Межиріччям (реценія на книгу).
Оксана Щур. Фірмові любов та сум від Жадана (рецензія).
Сергій Жадан: «Світ скоріше буде довіряти поетам, а не політикам» (інтерв”ю з письменником Лілії Шутяк).