Поезія розлита в багатьох речах. І в Слові. І в дереві. І в глині. Поет – той, хто може бачити її у цьому всьому – навіть там, де її ніхто більше не бачить. Саме там. Проте сама поезія не є річ. Цим поет відрізняється від царя Мідаса, що все перетворював на золото. Все перетворював на речі. Поет нічого не перетворює, він просто більше бачить. Бачить і називає, називає і тим завершує творіння.
Все видно, рукою доторкнешся – а ніби ніч..
І тільки очерет блищить на сонці..
Саме таким – першим – поетом є Олег Лишега. Маємо велику радість побачити більше, аніж зазвичай – інший поет /і видавець/ Іван Малкович видав його вибране Зима в Тисмениці в серії Українська поетична антолоґія. Проте насправді лиш одна книга з цієї серії може стояти поруч – Князь роси Тараса Мельничука. Той теж бачив значно більше – хоча його політ і намагалися збити зонами і таборами, хоча очі йому хотіли заґратувати і перекреслити колючим дротом. Не вийшло. Так само, як не вийшло із Грицьком Чубаєм – другом і вчителем Лишеги.. – політичні мотиви його теж дуже приземляють – наприклад, у Вертепі, а чи навіть в моєму улюбленому монстрі з приємною шерстю – так само, як табірні мотиви приземляють Тараса Мельничука..
Поет має підходити до Книги як до власного вірша. Бо Книга є фокусом його зору. Бо Книга промовляє те, що він бачить. Книга називає і найменує речі. Вперше, як після сотворення світу. І Б-же збав, щоб цю пісню спотворили. Бо те, що для когось одрук чи примхи дизайну, наприклад, серії – для поета спотворення пісні, у яку він вклав життя. Порушення Зору. Порушення Космосу. Порушення Світу.
Тому про дизайн. Сам Олег Лишега не вибирав дизайн цієї книги. У неї палітурки цегляного кольору. На них яскраво-золоте тиснення – настільки яскраве, що воно не сподобалось Олегові Лишезі. Тож він взяв свій старий фльомастер і штучно зістарив це золоте тиснення на кількох авторських примірниках – я маю щастя мати один із них. Зістарив золото. Поет може зістарити золото. Альхемік, до прикладу, цього не може. Просто хемік теж. А Олег Лишега може. Йому дано – бо він бачить світ.
Старе золото – так мала називатись книга перекладів Івана Франка з давньогрецьких поетів, що він її не встиг видати за життя – і так називається есей Олега Лишеги про Івана Франка, ґранично важливого для нього поета .
В Євангелії дитинства розповідається, як малий ще Христос бавився в суботу, виліплюючи з глини малих горобчиків. На зауваження дорослих, що працювати в суботу – гріх, Христос лише змахнув руками, і горобчики ожили, полетіли! Олег Лишега вміє написати так, що не зрозумієш, чи про виліпленого з глини, чи про живого звіра йдеться, чи про того і того? Ці вірші занадто живі, щоб називатися віршами. Але вірші Олег Лишега пише лише про тих, що йому їх так і не вдалося випалити в глині – бо інакше це все б перетворилося на завод, конвеєр, вироблення речей, а життя ж можна дати лишень раз, в слові чи глині! Таким є Півень, вірш найближчий мені. Олег Лишега пізнав, що то за могутня стихія, Вогонь, що, мов Слово, дає життя або ж забирає його. Пізнав – і відтоді перестав випалювати.
Я замісив його з пінки, з вершків,
Що відстоялись на дні ями з дощівкою –
А як же? – він мав бути пишний..
Аби піяв зі своєї утроби,
Як з ями під урвищем,
Могутній – в нього можна було
Засипати мішок зерна..
Те, що пише Олег Лишега, те, як пише Олег Лишега, не можна назвати віварієм /жаский медичний термін!/, не можна назвати бестіярієм /шляхетніший термін, проте насправді тотожний/, не можна навіть назвати Ковчегом /бо потопу немає – є лиш велика вода – і є так, як має бути../.. Є таке хороше гуцульське слово диханя – все, що дихає. У Лишеги і глина починає дихати під його пальцями, і ще палеолітичні венери млосно стогнуть, вперше за тисячі років набираючи повітря в груди, під ударами його сокири.. вперше в наш час звільняючись у дереві і одразу ж, для когось із щасливців, мажучи своє тіло червоною охрою..
Хоч архітектура в них просто космічна.
Первісно Лишега десь звідти – з палеоліту. Саме він – той перший художник, що накреслив контури мамонта на стінах печери. Саме він – той перший поет, що заспівав пісню, коли його побратими поцілили списами точно в його малюнок – пісню, в якій злилися радість від очікуваної перемоги первісної людини, сила вічно живої, могутньої, нескореної тварини, спокій і простота печери, що її стіни закарбували і зберегли цей момент донині.. Далі, вже в Древньому Китаї /коли служив у Бурятії в радянському війську/ здружився з поетами і філософами Лі Бо та Ду Фу, далі /коли гостював у індіянців/ прогулювався разом з Торо лісовими стежками, а вже в XX ст. навідував Паунда в його італійському замку..
Кожен вірш має бути самодостатнім. Як каже Олег Лишега – так, щоб його можна було покласти на широку дошку, і щоб лишень він був на ній оточений широкими дерев’яними полями, і щоб він був самодостатнім, щоб він сам співав свою пісню!..
А книга – це Хор, Хор злагоджених голосів, де кожен додає свого, проте не порушує іншого. І це є Світ. І це є Світло. Саме тому тільки один з перекладів з Езри Паунда – Canto XIII – увійшов у Зиму в Тисмениці. Бо голоси інших перекладів – а вони є! – порушували б Хор. А це неприпустимо в книзі!
Якщо ж вірш не співає сам, не є самодостанім, то це і не вірш, а, як каже Олег Лишега, якийсь напівфабрикат, що лишень буде маскуватися під вірш в книзі чи циклі. Це значно ближче до випадку царя Мідаса, що своїм же блискучим прокляттям приховував своє ремесло. Бо прокляттям його було не те, що він все обертав на золото, до чого лишень не доторкався, а те, що він не міг цього контролювати і гори золота навколо його кістяка приховали той факт, що він сам хотів дозовано перетворювати речі на золото. Буденно. /Як йому здавалось,/ так само буденно, як грек працює зі землею.
І лише Час один доказав хто чого вартий..
Це вже не перше вибране Олега Лишеги – два роки тому Василь Ґабор вже видав подібну спробу – Великий міст – аналоґічна назва до першої виданої книги Олега Лишеги, редаґованої теж Іваном Малковичем ще в Молоді. Ця книга – видана Ґабором – тоді отримала відзнаку.. І засушений наркіс ще довго стояв у квартирі Лишеги на Княжому Затоні… Проте саме в Зимі в Тисмениці, теж редаґованій Малковичем, деякі вірші подані в первісній редакції – раніше ніде і ніколи не друкованій, навіть в тому Великому мості Р. Б. 1989. Первісний задум! Первісна пісня, ще ніким не спотворена! Повторюся, щасливі ми, що можемо її нарешті почути.
Зимо, не йди від нас..
Ще вчора мені розповідали
Про сильця, капкани довкола Тисмениці –
Там лис, там борсук витягнув скривавлену лапу..
Не йди від нас –
З-під Надвірної принесу на собі тобі гори
І оточу високо..
Приведу тобі вітер з Дністра..
Не йди від нас..
Хай уже всі довкола і сіють, і орють,
І цвітуть сади,
А ти будь з нами..
P. S.
Прочитавши заново свої враження, відзначив, що з п’яти зацитатованих мною кавалків віршів чотири походять з порівняно невеликого циклу Зима в Тисмениці, який і дав назву книзі. Із об’ємнішого у всіх сенсах проґрамного циклу Снігові і Вогню я у своїх враженнях спромігся зацитувати лише Півня – проте це своє, улюблене, зацитуєш початок, і вже навіть не весь вірш бачиш, а тримаєш його, півня, ще гарячого, обвугленого, розпашілого одним пальцем – такий вже дзьобом не проламає череп.. Вірші /із/ Снігові і Вогню значно живіші, тому і менш придатні до розбору-цитування.. Проте і містерія Друже Лі Бо, брате Ду Фу, що нею завершується ця книга, закінчується рядками з Пісні 43, що я їх зацитував першими. І то моє оправдання.
