Політичне висловлювання, інтимне послання

Українською переклали останню книжку Едварда Саїда.

В основу «Гуманізму і демократичної критики» (англійською збірник вийшов у 2004 році, уже після смерті автора) покладено лекції з американського гуманізму, які Саїд читав у Колумбійському університеті в 2000-му, а згодом – відкоригувавши текст і послання – у 2003 році. Тут значущим є все – і час, і місце.

Між оприлюдненням лекцій та їхнім виданням відбулися суспільно-історичні події, котрі змусили автора повернутися до проголошених тез і адаптувати їх до вимог часу: сталося 11 вересня і війна в Афганістані, загострення конфлікту в координатах «Захід – Іслам», наростання агресії й ворожості в світі, де позірно декларувалася культура взаємодоповнення – той самий мультикультуралізм, який є для Саїда контекстом і способом роздумів про гуманізм.

Чому саме американську гуманітаристику рефлектує автор? Попри те, що Саїд захопливо обговорює європейську філософську думку і посилається на відповідні критичні практики (героєм одного з нарисів став, до прикладу, Еріх Авербах), йому важливо наголосити: в книжці є єдиний об’єкт дослідження – американський гуманізм, бо саме Америка початку 2000-х ставить перед гуманістом особливі вимоги, «не такі, як у будь-якій іншій країні» (цитую автора). Для Саїда як для людини «двох світів», чиє особистісне становлення відбулося у незахідній культурі, а професійне пов’язане саме з американською гуманітаристикою, тамтешня версія мультикультуралізму стає спонукою для роздумів про об’єктивність дослідника, про механізми і причини виключення тієї чи іншої персони, тієї чи іншої практики з меж західної традиції. Ні, навіть не спонукою – викликом, адже не випадково функціонує в гуманістичній концепції Саїда така промовиста щодо самототожності категорія – «out of place».

У передмові до видання 2004 року автор зазначив: «Ця книга повинна розвинути ідею про гуманістичну культуру як культуру співіснування та взаємодоповнення, й незалежно від того, впоралася книга з цим чи ні, – я принаймні отримав задоволення від того, що спробував». Варто цю спробу якщо не оцінити, то помилуватися нею – розділене задоволення наразі гарантоване.

Саїд міркує про різні гуманізми – індивідуально-центрований гуманізм (звучить як оксюморон, але критик обговорює, зокрема, і таку категорію гуманізму); демократична критика, завдяки якій стає можливим відкритий гуманізм; гуманізм як процес безкінечного саморозкриття, самовизначення, самокритики; і нарешті, гуманізм як звільнення. (Тут недобре прислуговується перекладач, який десь на десятій сторінці книжки остаточно заплутався в трьох соснах «гуманістичного», «гуманітарного» і «гуманного» – часто-густо ці поняття він вживає як синонімічні; проте, навіть «гуманістичне вчення» та «гуманітарна освіта» наполегливими стараннями Артема Чапая не надаються до розрізнення). Між тим, у звабливому різноманітті гуманізмів Саїд неспроста наполягає на «тіньовій» стороні описаних явищ і процесів: у них неодмінно проявиться парадокс самопізнання, що воно завжди розпадається на суму проблем самототожності і протиріч знання; та ще й у такій не-арифметичній вправі сума частин ніколи цілому не дорівнюватиметься. Саме тому, за Саїдом, самопізнання не просто пов’язане функціонально з самокритикою, самопізнання і є, за великим розрахунком, самокритикою, адже спостерігаючи «зблизька» Іншого, ми здатні знайти ресурс, щоб визначити розбіжність і тотожність, а отже, осягнути Своє.

Отож для Саїда гуманізм є насамперед «розумінням історії людства як постійного процесу самоусвідомлення та самореалізації». Інтелектуальна спеціалізація, стрімкі процеси елітаризації гуманітарного знання (ніщо, здається, так не дратує автора «Гуманізму і демократичної критики», як словосполучення «експертна спільнота» та «експертна думка»), зниження культурної чуттєвості – Саїд відзначає всі ці процеси як такі, що сприяють кризі гуманітарних наук, і відтак – кризові гуманізму. А це «відтак» для його концепції очевидне: гуманітарна криза і гуманізм кризи для Саїда – явища взаємозалежні. Наразі, – обнадіює автор, – можлива більш демократична, відкрита форма гуманізму, яка полягає в «чистому» прагненні просвіщати. (Спокусу побачити у такому розраді нову постать позитивізму, замаскованого під утопічний проект, варто якнайшвидше відкинути).

Ізмів із незаплямованою репутацією до наших часів дійшло обмаль. Гуманізм не став винятком: за ним закріпилося уявлення про щось почасти сентиментальне-спрямоване-на-самомилування, почасти двоєдушне-скероване-на-самовиправдання. І правда, культурний канон із позицій гуманізму – після інтенсивної роботи феміністської, антиімперської, постколоніальної (sic!) тощо критики – легше бодай висміяти, аніж (пере)прочитати. Між тим, поняття канону для Саїда – напрочуд важливе; процеси гуманітаризації, про які йому йдеться, неможливі поза уявленням про взірцеві тексти, класику, великі наративи. Саїд описує себе як людину, чиє життя було присвячене розумінню великих творів музичного та літературного мистецтв. Це зауваження – більше ніж автобіографічна нотатка, зрештою безпосередній психологічний досвід та спосіб його описання завжди були у зоні «підвищеної уваги» цього дослідника. «Для мене найпряміший та найконкретніший шлях у напрямку розуміння обсягу гуманізму – це шлях від особистого досвіду», – акцентує учений. (А ми у цій цитаті можемо ще й помилуватися     «вправним» перекладом тексту автора, який мав за принцип просте і доступне письмо). Гуманізм безпосередньо пов’язаний із читанням «поважних» книжок – основна теза Саїда-критика, ретельне читання є способом самозбереження особистості – основне послання Саїда-гуманіста. Інше питання, що список взірцевих книг не може бути обмеженим, він має оновлюватися і розширюватися за рахунок естетично й етично значущих творів; і на цьому автор «Гуманізму і демократичної критики» наполягає цілком однозначно. Повернутися до гуманізму, – наголошує він, – можна виключно через кропітку філологічну працю.

Найбільш повне уявлення про те, чим є гуманізм для Саїда, можна отримати, якраз звернувши увагу на його визначення читання і письма. Коли він міркує про «Мімезис» Авербаха (більш ніж визначний текст для літературно-критичної свідомості Саїда), зазначає: зрозуміти гуманістичний тест можна лише через намагання пережити той різновид життєвого досвіду, який був доступний автору, і отримав у творів відповідні репрезентації; таке читання є поєднанням ерудиції та емпатії. В акті читання для Саїда зосереджений особливий тип гуманістичної роботи – близьке читання полягає у тому, щоб в «культурних шарах» твору віднайти людину. І при такому підході близьке читання аж ніяк не може бути пасивним. Працювати як читач, за Саїдом, – значить, брати на себе відповідальність за свою роботу читача: зі звичного одностороннього допиту, наполягає критик, відносини між читачем і текстом мають перетворитися на симпатичний діалог через вік і культуру, діалог, спрямований до розуміння. В акті витонченого читання Саїд виокремлює два принципи – сприйняття та опору, тобто відданості текстам і критичного до них ставлення. Гуманізм у традиції Саїда потребує спротиву, що не порушує, однак, невід’ємної цілісності «вихідного» твору. Гуманізм такого кшталту, як наочно визначив один з учнів Саїда – довга бесіда автора і читача про долі світу.

Едвард Саїд безумовно ідентифікує себе як ученого в традиціях гуманізму, відкидаючи уявлення про вузькі інтелектуальні еліти. Його монументальні бестселери, з яким уже добре обізнаний український читач («Орієнталізм» та «Культура й імперіалізм» насамперед), докорінно змінили ландшафт гуманітарної думки. На їхньому тлі брошурка «Гуманізм і демократична критика» виглядає як коментар, таке собі необхідне фінальне звернення до шановного начитаного панства. Але ця книжка – найособистіше висловлювання у спадку класика постколоніальних студій. І не лише тому, що вона є останньою його роботою – текстом, який створювала смертельно хвора людина. Автор вдається тут до чіткого формулювання тих уявлень, які були покладенні в основу попередніх резонансних досліджень, завдяки чому весь його науковий, творчий та політичний доробок постає як цілісний гуманістичний проект. Література для Саїда має сенси і межі та досвідчений читач здатний і, зрештою, змушений їх осягнути (неочікувана дослідницька позиція для ситуації посткультури, чи не так?). Він без звичної для початку століття іронії вживає такі слова, як «справедливість», «істина», «гуманність». Переконлива (і аж ніяк не наївна!) віра в те, що за цими словами стоять цілком усвідомлювані поняття, постає далебі найочевиднішим способом (по)розуміння, який сприяє взаємодії та взаємодоповненню  культур у побудові гуманного суспільства.