Український переклад найсвіжішої книжки Світлани Алексієвич «Час second-hand» з’явився всього через рік після публікації оригінального видання. Це остання книжка з циклу «Червона людина. Голоси утопії», над яким авторка працює більше тридцяти років. А досі в Україні виходила лише одна книга Алексієвич – «Чорнобиль: хроніка майбутнього» (у перекладі Оксани Забужко) – ще в 1998 році.
Думаю, ніхто не чекав цього разу від білоруської письменниці легкого чтива. Її книги, складені з монологів із мінімальним (так здається на перший погляд) авторським втручанням, завжди наповнені болем. У них десятки особистих історій, переважно трагічних, ніби Алексієвич тягне вивчати страждання, наближатися впритул до нього, так що співрозмовникам не вдається сховати сліз. Але вона сама сказала б, певно, що не шукає навмисне драми – лиш молот історії безжальний, і радянська людина, про яку завжди пише Алексієвич, сповна відчула на собі його удари. Тому читати історії із «Часу second-hand» – нестерпно. Кожна з них потребує часу, щоб пережити. І неможливо з легкістю переходити від монологу до монологу, бо кожен із них прив’язує. Здається, найкращий спосіб – читати одну історію на день, не більше.
«Час second-hand» – це колекція голосів за два десятиріччя, досить умовно розподілених на дві частини: 1991–2001 та 2002–2012. Але почуття та спогади мають іншу хронологію, тому цей поділ видається лише спробою хоча б трішки впорядкувати оповіді, які могли би звучати нескінченно. Про свої книжки Світлана Алексієвич зізнається, що деякі монологи мандрують із книги до книги. Адже вони складають суцільне епічне полотно, розбите на цеглинки окремих видань лише для того, щоб дати читачеві якісь орієнтири. І остання цеглинка в “Голосах утопії” – це діагноз Світлани Алексієвич “тому, що ми зробили за 20 років, нашому злочинному романтизмові та, як я вважаю, нашій мовчанці”. Це книга про “homo soveticus” на стадії зламу.
Читаючи цю книжку, страшенно хочеться з’ясувати, як же працює письменниця. Як вдається їй, чужій людині, схилити співрозмовників до такої відвертості? Часом, певно, спрацьовує ефект випадкового попутника. Або це просто талант підійти до людини, заговорити, налаштувати на довіру. Як пояснював Яцек Гуґо-Бадер: «Мене можна викинути до Росії де завгодно, навмання, з парашутом або без, і я підійду до першої-ліпшої людини, яка виникне в полі зору, – краще до старшої – і скажу: розказуй. І буде розповідь». Мусить бути емпатія, що йде від серця, і цьому, здається, неможливо навчитися на психологічному факультеті. Але не меншу роль відіграє той факт, що герої довіряють свою історію людині зі спільним минулим, яка не може не зрозуміти. Алексієвич не намагається дистанціюватися від “людини-совка”: “Мені здається, я знаю цю людину, вона добре мені знайома, я з нею поруч, пліч-о-пліч, прожила чимало років. Вона – це я.”
Цікавить і те, як письменниця переходить інший рубіж – завершення розмови. Це, можливо, важливіше за її початок – передусім для людини, яка відкриває свою історію. Переважно Алексієвич має справу з монологом болю, відкритою раною, яку не можна лишити зяяти. І в якому стані авторка залишає героїв, що відбувається із ними після того, як вимкнений диктофон – читачеві не дозволено знати. Можна тільки вірити у повне почуття відповідальності письменниці, інакше література такого типу не повинна існувати.
Такі документальні тексти можуть лишати враження “нібито непричетності” авторки. Але насправді в ній можемо відшукати постійні сліди авторської роботи. Навіть якщо Світлана Алексієвич лише іноді дозволяє собі залишити власні репліки, пояснення, зазвичай всього на кілька речень, на початку чи наприкінці розмови, та й то – не кожної. Три крапки, якими обриваються речення, можна було би назвати швами. З одного боку, вони свідчать про емоційне напруження розповіді (деколи, звісно, в дужках Алексієвич додає: сміється, мовчить, плаче, довго мовчить), є спробами репрезентації живої мови. Але ми не маємо найменшого уявлення – чи це паузи в оповіді, чи обрізаний монолог. Наскільки ця жива мова препарується і якою вона потрапляє в книгу – відповідальність авторки, і її ж знання. В інтерв’ю Альмірі Усмановій Алексієвич сказала: «Я вірю, що лише відфільтровані мистецтвом фрагменти реальності можуть змусити людину розмірковувати, співпереживати, плакати». Так що авторської роботи в книгах Алексієвич багато, так само як і відповідальності.
Трошки про методи своєї роботи Алексієвич говорить у передмові. «Я шукала тих, хто намертво приріс до ідеї, впустив її в себе так, що не віддереш, – держава зробилася їхнім космосом, заступила їм усе, навіть власне життя». Ми маємо відповіді усіх цих людей, але майже ніколи не натрапимо на питання, які ставить Алексієвич. Про що запитує письменниця маму, донька якої постраждала під час теракту в московському метрополітені? Пенсіонерку, яка відкривала газ на кухні і лягала на підлогу в очікуванні смерті? Може, просить розказати історію кохання, згадати близьких, пригадати життя «за Союзу», війну, Перебудову, дефіцит? За словами Алексієвич, вона вишукує «крихти з історії «хатнього»… «внутрішнього» соціалізму. Те, як він жив у людській душі. Мене завжди приваблює цей маленький простір – людина…Насправді там усе й відбувається…Розпитую не про соціалізм, а про кохання, ревнощі, дитинство, старість. Про музику, танці, зачіски». Розпитуючи, Світлана Алексієвич ніколи не дає оцінок, не судить людину. Її оцінка проявляється вже у композиції книги.
Світлана Алексієвич каже, що пише «історію почуттів». А Петр Вайль якось написав так: «Жанр, у якому працює Світлана Алексієвич, – остання надія… Згідно із доволі зрозумілою логікою недовіра до ідеологічного слова переросла у недовіру до слова вигаданого. Ось де витоки поширення та популярності літератури факту». Ризикну припустити, що популярність книг про “червону людину” вища у тих країнах, де феномен утопії, про який пише Алексієвич, не проник так глибоко в людські долі. Її книги багато перекладаються на європейські мови, але видаються також у Китаї, Південній Кореї, Туреччині. Літературні премії Алексієвич отримувала у Польщі, Італії, Франції, США, Швеції. У Росії – тільки в 1990-ті роки, а найбільше – німецьких, починаючи з 1998 (“За європейське порозуміння”) року і до 2013 (Премія миру союзу Німецької книготоргівлі).
Алексієвич почала роботу темою “червоної людини” в жанрі ґендерної історії – книгою «У войны неженское лицо». У «Часі second-hand» ми знайдемо лиш зрідка розподіл: чоловіча історія, жіноча історія. «Навколо війна, а ми щасливі. Рік прожили – чоловік і дружина. Я вагітна», – це жіноча. Або так: «Іноді людині хочеться бути рабом, їй це подобається. Із людини по краплині видушують людину», – це частина чоловічої історії. Але насправді у цій книзі немає жодних узагальнень і спроб подати «типовий» чоловічий чи жіночий погляди. Кожен – погляд людини, особистий, особливий.
Голоси утопії неможливо впорядкувати. Це ніби випадково знайдений фотоальбом: чиїсь друзі, родичі, колеги, однокласники. Гафкар Джураєва, голова фонду Таджикістан; мінська студентка Таня, ув’язнена і постраждала після мітингу в Мінську 19 грудня 2010 року; селянка Єлена, котра покинула чоловіка і трьох дітей і одружилася з засудженим довічно, бо колись бачила його уві сні; офіціантка Тамара, еміґрант Алєксандр, менеджер з реклами Аліса; Маргарита, біженка з Вірменії; Ольга, біженка з Абхазії. Василій Петрович, 87-річний пенсіонер, член Комуністичної партії з 1922 року: «Великий час! Ніхто для себе не жив… Уже ніколи ми не житимемо в такій великій і сильній країні. Я плакав, коли Радянський союз розвалився. Переміг обиватель. Воша. Черв’як». Чимало самогубців, чиї історії, можливо, прийшли з іншої книги Алексієвич, «Зачарованные смертью». Олеся гине в Чечні на службі в міліції, 8-класник Ігор накладає на себе руки, захисник Брестської фортеці татарин Тимерян Зинатов кидається під поїзд на станції Брест: «Він та його друзі однополчани, з якими він тут зустрічався, тільки у фортеці відчували себе захищеними. Тут ніхто й ніколи не мав сумніву, що вони були героями справжніми, а не вигаданими». Партійні діячі, кухонні інтелектуали, робітники, ветерани. Діти війни і діти таборів. Ті, хто втратив віру, і ті, хто втратив квартиру. Ті, хто живе минулим і ті, хто це минуле ненавидить. З їхніх історій укладається мозаїка про зміну епох.
Усі герої книги – жертви. Принаймні так вони відчувають, принаймні так нам здається, якщо ми віримо цим голосам. «Якщо я починала розмову про покаяння, у відповідь чула: «За що я повинен каятися?» Кожен почував себе жертвою, а не співучасником». Як, невже немає тих, хто взяв би на себе відповідальність, хто визнав би в собі ката, помічника системи? – дивується Світлана Алексієвич. Ні, є лише жертви і ображені. Ображені, що життя минуло, а за що – зараз вже ніхто й не знає. «Одного я не розумію, чому в нас ніхто на запитав?».
З цієї образи та з багатьох інших причин виростають погляди, в існуванні яких сьогодні в Україні ми переконуємося надміру наочно. “Час second-hand” містить чимало цитат, з яких видно: є туга, і не лише за великою ідеєю, не тільки за вірою і правдою, яка була одна, і писалася з великої літери в лапках («Нас можна судити тільки за законами релігії. Віри!»), а за великою країною: «Хочу великої Росії!». Це рефреном проходить через багато монологів та уривчастих фраз із “розмов на кухні” та “підслуханого на Червоній площі”. Здригаєшся.
Хоча по-справжньому проймає не це, а ті свідчення, в яких присутнє невимовлене питання: чому людина мусить так страждати? І поряд із цим – якась надія. Десь посередині книжки захована історія Марії Войтешонок, чиє дитинство почалося на засланні, в землянці. Одного разу незнайома жінка нарізала їй та сестрі хризантем зі свого садка: «Як – нам букет? Стоїмо – дві жебрачки, в якійсь мішковині…і нам – квіти! Ми завжди думали тільки про хліб, а ця людина здогадалася, що ми здатні думати ще про щось. Ти був замкнений, замурований, а тобі прочинили кватирку». Мені здається, і книжка Світлани Алексієвич – це пробитий у стіні німоти отвір у простір діалогу та розуміння.
Читайте також:
Світлана Алексієвич: «Настав вульгарний час споживання» (інтерв’ю з письменницею)
