Українці вже звикли програвати інформаційні війни. І в літературі так само. Нечисленними є приклади книжок, які не лише пропагують національну ідею, а й не викликають рішучого відторгнення у тих читачів, яких могли б перевиховувати. Що ж до дитячої літератури, то досі сучасним українським письменникам рідко вдавалося створити щось цікаве й ідеологічно забарвлене водночас. Насамперед на думку спадають «Таємниця княжої гори» Надії Гуменюк, де сучасна українська родина повертається до рідного села з Сибіру, щоб узяти участь у його відбудові після комуністичних часів, і «Таємниця підводного човна» Андрія Кокотюхи, у якій автор розповідає про змагання українських дітлахів із російським спецагентом за спадок українського чорноморського флоту. З новою «агітпропівською» книжкою Зірки Мензатюк «Як я руйнувала імперію» у цих повістей не так і багато спільного, але є певні риси, які їх пов’язують і на яких варто буде зупинитися.
Цього року це вже друга книжка маститої авторки. Перша – «Ангел Золоте Волосся» чомусь виявилася поза активним рекламним процесом, либонь, перетнувшись у часі з «Напівлихим» Саллі Ґрін. А дарма – попри надмір релігійних заморочок, маємо в «Ангелі» класичну книжку про родину з проблемами і дитину в ній, уявного-містичного друга, який стає в пригоді, а ще – опис сучасних дитячих клопотів у міському антуражі. «Ангела» адресовано насамперед школярам середніх класів, тому можна було сподіватися, що в «Імперії» – написаній ля старших дітей – буде не менш щиро і цікаво. До певної міри, так і є.
Історія відносить читача в кінець буремних 80-их (таких давніх, що деякі тогочасні реалії потребують коментарів), на Буковину, де відпочиває влітку в бабусі й дідуся героїня-оповідачка Яринка. Цим селом майже обмежується місце дії повісті. Розтягнута на кілька років оповідь в уважного читача викличе природне запитання: а чим ця дівчинка займається решту часу? Втім, текст напрочуд цілісний і читачеві легко не заморочуватися і повірити у безкінечне літо героїні. Основне місце зустрічі місцевих дітлахів – річка Прут, де вони купаються, граються і спілкуються на політичні теми. Власне, не лише на політичні, але лише на них насамперед загострює увагу авторка. Розмови про хлопців, які постійно заводить «подруга головної героїні» на ім’я Півоня, до уваги не беруться.
Розмови героїв, як це часто буває в книжках, стають інструментом для створення атмосфери і введення читача в «курс справ». Саме так ми дізнаємося, приміром, про видатний смертний бій чотирьох бандерівців із загоном НКВД. Розповідає про нього Ігрек – панкуватий хлопака, якому подобається головна героїня. Упродовж всієї книги він так багато і політичних анекдотів травить, і підбиває товариство на різні добрі капості, що мимоволі аж підозра закрадається – а чи не провокатор? Виявляється, це просто, щоб читач ні на мить не сумнівався, що хлопчина – зух, відчайдух, і йому болить за Україну.
З подругою героїні я вас уже познайомив, а що ж сама Яринка? Дівчинка має чудову родину, в якій дідусь – фронтовик, колишній політв’язень і патріот, а батьки – теж патріоти України, які хоч і бояться каральної системи, але «у серці мають те, що не вмирає». Материна сестра – та взагалі стала однією з перших членів «РУХу». Тож Яринка і тітці допомагала в міру сил, і разом із компанією брала участь у сільських революційних подіях – відстоюванні церкви, збиткуванні з місцевих комуністичних вислужчиків, вивішуванні на щоглі для прапора… Але це ви вже самі читайте. Одне слово, дівчинка так і допомагала руйнувати імперію, про це й книга.
Підігріває інтерес у тих, кому патріотичні питання менш цікаві, лінія першого кохання. Яринка мусить робити вибір між мачо, любителем Івасюка та Миколайчука, «диванним патріотом» Андрієм і патлатим слухачем «Скорпів» Ігорем-Ігреком. Тут вже усе разом – і вірна подруга підкаже, і революційні часи підштовхнуть до відповіді.
Самі ж події різношерсті й різні за значенням. Від запалення поминальних свічок на могилі упівців до відстоювання церкви й опору міліції. Читати про це все цікаво, особливо спостерігаючи події очима дівчинки-підлітка.
Ось тепер можна повернутися на самий початок і спробувати збагнути, що ж такого спільного в згаданих творах українського агітпропу? Насамперед, це форма написання ідеологічно забарвленого твору. Здається, що автори просто перевдягнули своїх героїв із пілоток у джинси, помінявши серп і молот на тризуб механічно, підкріпивши таку підміну заміною ідеології комунізму на віру Христову (останнє не стосується книги Кокотюхи, звісно).
Власне, з часів Тимура і його команди не так багато й змінилося – як виявляється. Тільки тепер комуністи стали поганими, а їхні суперники – хорошими. Особливо показовим є образ Ігрека. Хлопчину найкраще опишуть слова цитованих авторкою Братів Гадюкіних: «Дехто говоре – бандити, хулігани, з тої голоти людей не буде! А ми ся подивим – як потреба стане, хто полізе в льох, а хто під кулі піде»… Можливо, авторка і не мала висувати на перший план такий колоритний образ, очевидно, не дуже їй близький. Тільки що ж вдієш, якщо саме таких хлопців – стиляг – таврувала радянська література, саме Ігрек був абсолютним антиподом класичного героя-піонера (слава Богу, ті, кому адресовано книгу, того героя вже не знають). На мою думку, його образ у книжці народився майже виключно з духу протиріччя. Що ж до піонерії – то активістам, як от Ніночці, не залишено жодного шансу змінитися, щось переосмислити (Ніноччине бажання в кінці книги зайнятися чимсь національно свідомим – радше ознака пристосуванства). У книжці немає бодай трохи симпатичних героїв по той бік барикад. Водночас Зірка Мензатюк послуговується класичними і перевіреними штампами в описі образів. Тут вам і Довженківська бабуся Софрониха, і мудрий дід, колишній фронтовик, і «летюча тітонька» – спортсменка, комсомолка… Тобто, даруйте, рухівка. А ще ж був феєричний образ того самого Ігрека, який працює на комбайні, як і кожен гідний поваги позитивний герой у традиції совкової літератури. Чи це зле? Звичайно, ні. Просто – на це варто звернути увагу.
Інша дуже цікава річ, яку хочу згадати – історична складова. Підлітки вже на початку оповіді дуже чітко поділяються у своєму ставленні до загиблих у їхньому селі вояків УПА. Хороші знають, що УПА – хороші, а погані вважають їх поганими. Ото й усе. Жодного обґрунтування такої позиції читач не отримує. Втім, коли Надія Гуменюк вирішила у своїй книжці таке обґрунтування надати, то це вилилося в моторошний опис вервиці убивств, катувань та інших звірств. Андрій Кокотюха, до речі, зумів сформувати у читача симпатію і до героїв, і до їхніх історичних попередників без надмірного натуралізму. Але ж сформувати. Тут же моральні установки читачу продиктовано авторкою, вони запереченням і сумнівам не підлягають.
Ще одним ідеологічним прорахунком, на мою думку, є звуження простору для патріотизму, обмеження його тими місцевостями, де є старі церкви і пам’ятники воякам УПА. Той же Кокотюха навмисне вивів свою історію в Чорному морі. Зірка Мензатюк, безперечно керуючись мотивами автобіографічності, чи то й просто бажаючи писати про те, що добре знає, ненавмисне знову загнала патріотизм за Збруч.
Отже, маємо грамотно написану книгу з чітким ідеологічним стрижнем. Книга і розважить, і розповість про непрості сторінки нашої історії, про справжніх патріотів своєї країни. Можливо, подасть приклад для наслідування. А добре написана книга, яка вчить патріотизму, – це завжди корисно, хоча б тим, що створює нову нішу в дитячій літературі. Нішу дуже цікаву, яку цілком можуть з часом наповнити нові й нові патріотичні твори.
Перекладач з англійської мови книжок Р. Кіплінґа, Дж. Вілсон, С. Кулідж та ін. Кандидат біологічних наук. Незалежний критик.
