У традиції крішнаїзму вказівний палець людини вважають пов’язаним із так званим хибним его, тобто егоїстичним «я» (оскільки саме цим пальцем людина найчастіше вказує на себе). Через те вказівний палець правої руки крішнаїти не використовують під час читання молитов на чотках, щоб це егоїстичне матеріальне «я» не заважало смиренному спілкуванню з Богом.
У Миколи Вінграновського на правій руці був відсутній вказівний палець. Роман Дідула згадує, що фактом відсутності пальця, втраченого начебто ще в юності, Вінграновський полюбляв спекулювати, примовляючи на застіллях: «Романе, а подайте мені кусочок отого оселедця!.. Романе, ви ж бачите: в мене нема пальця».
Ці два розрізнені факти зовсім нещодавно поєдналися в моїй голові місточком символічного зв’язку, що увиразнив ще один – буквально фізичний – вимір особливого «вінграновського» неегоїстично-самозабутнього відчуття світу як цілісного й гармонійного Божого дива, зітканого з усюдисущих ниточок усепроникних любовних взаємозв’язків. Це – наче відсутність на рівні світосприйняття отого «егоїстичного» органа, вказівного пальця, що постійно показує на власні клопоти, проблеми та претензії до світу, через що не помічає його (світу) красу, гармонію і, що там казати, досконалість.
Рік, що минув, – 2013-й – для мене особисто став не лише роком початку Євромайдану, а й справжнім роком Миколи Вінграновського. І поєднання це виглядає невипадковим.
Насамперед, квітень 2013-го було оголошено «Місяцем Миколи Вінграновського» (ініціатором якого став син поета Андрій Вінграновський – голова благодійного Фонду імені Миколи Вінграновського. У рамках цього доволі масштабного проекту відбулося справді багато цікавих заходів, що мали на меті популяризувати творчість поета і залучити до «вінграновського» дискурсу якомога більшу кількість людей. Як показали результати «Місяця…», цього автора в Україні добре знають і люблять усі категорії населення незалежно від віку, статі й соціального статусу.
На конкурс «Вінграновський у кожен дім» (учасники якого мали фотографуватися з цитатою чи книгою поета) було надіслано величезну кількість фото, причому на них фігурували навіть немовлята й коти. Переможці конкурсу, чиї світлини у соціальній мережі Facebook набирали певну кількість лайків, отримували набори гарних листівок із поетичними рядками Вінграновського.
Листівки-призи для переможців конкурсу «Вінграновський у кожен дім»
Музиканти записували пісні на слова Вінграновського (спеціально для «Місяця…» пісні записали Ніна і Тоня Матвієнко, Pianoбой, гурти «Крихітка», «Ді.Ор», «O.Torvald», «Tomato Jaws»). Відомі люди фотографувалися, тримаючи в руках плакати з віршами Вінграновського (цікаво, що деякі з них саме завдяки проекту відкрили для себе Вінграновського-поета. Зокрема, телеведуча Василіса Фролова визнала: «…Не буду оригінальною, якщо зізнаюся, що до пропозиції участі у зйомці чула лише прізвище режисера Вінграновського і не більше. Потім же, копнувши біографію, відкрила його для себе як поета. Збірку віршів “проковтнула” за пару годин…»).
У кінотеатрах показували фільми, де Вінграновський виступав як актор і режисер (щоправда, відбувалося це переважно в робочий час, тож потрапити на покази щастило тим, хто не працює з 9 до 18 години). На сайті КорреспонденТ.net оголосили конкурс ілюстрацій до поезії Миколи Вінграновського. Також серед учнів шкіл було проведено конкурс найвиразнішого прочитання його віршів. Усі результати проведених заходів можна переглянути на сторінках «Місяця…» у соціальних мережах Facebook та «Вконтакте».
Так зійшлися зірки, що наступного місяця – в травні 2013-го – в «Києво-Могилянській академії» було захищено кандидатську дисертацію на тему «Поетика міфу у творчості Миколи Вінграновського».
І тоді ж сталася головна, як на мене, подія «Року Миколи Вінграновського»: у видавництві «Смолоскип» побачили світ «Вибрані твори» цього автора (Вінграновський Микола. ВИБРАНІ ТВОРИ / упор. Мирослав Лазарук. – К.: Смолоскип, 2013. – 872 с. – Серія «Шістдесятники»).
Оскільки видавці прагнули (або мусили?) обмежитися одним томом, прозовий доробок Вінграновського ввійшов сюди не весь: не «помістився» роман «Северин Наливайко», ранні повісті «Світ без війни» і «Президент», повість «У глибині дощів» та деякі оповідання, такі, як «Скриня», «Женя» (а є ж іще, за спогадами дружини Олександри Білинкевич, недописане оповідання «Волове очко»), історичний нарис «Чотирнадцять столиць України».
Однак в аспекті поетичної спадщини митця на сьогодні «Смолоскип» презентував найповнішу добірку його творів, узявши за основу такі видання: Вінграновський М. Вибрані твори / передм. Л. Талалая, упор. А. Качана. – К.: Дніпро, 2004; Вінграновський М. Вибрані твори: У 3 т. – Тернопіль: Богдан, 2004.
Чому «Вибрані твори» 2013 р. пропонують значно повнішу добірку поезій порівняно з прижиттєвими виданнями? А тому, що в упорядкуванні обох «Вибраних творів» 2004 року брав участь сам автор, і це мало за наслідок певне авторське «цензурне обкрадання» читача: самовимогливість Вінграновського відома, тож чимало текстів він відкинув як недостатньо якісні, на його погляд. Звісно, деякі з них справді були даниною часові (як-от поезія про БАМ – «Де дихає Байкал, де не встига повітря…»). Однак завзятому дослідникові літератури цікаво знайомитися з доробком автора у якомога повнішому вигляді, тож «смолоскипівське» видання буде для нього зручнішим через те, що дає змогу вже не вишукувати «цензуровані» автором поезії по окремих збірках.
Видання 2013 року складається з таких розділів: «Поезії» (сортовані за роками написання); «Проза» (підрозділи «Повісті», «Оповідання» і «Для дітей»); «Есеїстика та публіцистика»: міркування Вінграновського на тему естетики кіномистецтва, спогади про О. Довженка і В. Симоненка, дописи на громадянську тематику; «Листування»; «Літературно-критичні статті, спогади, есеї»: сюди ввійшли окремі статті та матеріали про Миколу Вінграновського. Найцікавішою для мене виявилася «Стенограма. Обговорення поезії М. Вінграновського і В. Симоненка» на засіданні Спілки письменників 8 січня 1963 року – зворушливе свідчення того, як тогочасне письменницьке товариство на чолі з Максимом Рильським намагалося, з одного боку, «засудити» молодих шістдесятників, які не дотримувалися центральної лінії партії, а з іншого, робило це так ніжно і з таким щирим захватом від їхньої творчості, що обговорення набуло врешті неприховано-апологетичного спрямування. Завершує видання розділ «Віршовані присвяти», який містить поезії, присвячені Вінграновському (серед авторів – Іван Драч, Леонід Талалай, Василь Герасим’юк та ін.).
У «Примітках» зазначено джерела друкованих поезій, а також подано різні редакції певних текстів, що містилися в різних виданнях (найцікавішими є відмінності у редакціях поезії «І є народ…»).
Насамкінець подано бібліографію книжкових видань і добірок творів Вінграновського, статей про його життя і творчість, інтерв’ю, список робіт у кінематографі, перераховано пісні на слова поета, вміщено фотоматеріали.
Отже, перше посмертне видання «Вибраних творів» Вінграновського стало водночас першою спробою видати їх, сказати б, академічно, разом із літературознавчо-рефлексивним складником. Кажу «спробою», тому що направду академічне видання цього письменника мусить бути значно більшого обсягу і в один том жодним чином не вміститься: адже все-таки без роману «Северин Наливайко» осмислити весь розмах таланту Вінграновського складно; крім того, гарно було би подати і його інтерв’ю, в яких він показує себе непересічною особистістю й оригінальним співрозмовником, його усне мовлення – це окремий жанр; та й алфавітний покажчик творів у користуванні такою великою книжкою був би вельми доречним. Хоча розділ «Статті про життя і творчість» містить 151 пункт, це далеко не повний їх перелік: скажімо, у біобібліографічному нарисі Л. Тарнашинської «Микола Вінграновський: “Все на світі з людської душі”» таких пунктів 297, а видано його було ще 2006 року, після чого статей і досліджень про письменника з’явилося чимало. Вінграновського люблять не лише звичайні читачі, а й дослідники-науковці, про нього пишуть статті і захищають дисертації, і переконана, що світ побачить іще не одна монографія чи книга спогадів, пов’язана з його іменем.
До речі, останню книгу спогадів було видано 2011 року за назвою «Маршал Вінграновський. Книга про поета (спогади, есеї, листи, інтерв’ю)» – упорядником виступив Павло Вольвач. Тут уміщено понад 50 дописів сучасників Вінграновського з вельми цікавими конкретно-біографічними фактами, що не раз змушують усміхнутися вигадливості та химерності Вінграновського-людини (чого варті його легенди про полювання на леопардів в Африці разом зі Стейнбеком, про мандри у пошуках живого китайця або ж про придбане фермерське господарство, де бувають запарки в жнива).
Видавництво «Ярославів Вал» презентувало своє видання з розмахом, провівши у великій концертній студії Будинку звукозапису Національної радіокомпанії України вечір «75-літній Вінграновський» у листопаді 2011 р. Величезна зала була заповнена вщерть (мені особисто випало сидіти на підлозі, бо ж зручнішими сидіннями молодь поступалася старшим людям) – власне, переповненість зали представниками і молодшого, і старшого поколінь стала ще одним свідченням усенародної любові до поета.
Щодо презентації «смолоскипівських» «Вибраних творів», її було проведено у жовтні 2013-го у Київському будинку вчителя за участю «динозаврів» вітчизняного літературознавства (Микола Жулинський, Віталій Дончик та ін.), а також свідків і учасників розгортання руху шістдесятництва (Дмитро Павличко, Богдан Горинь). Під час презентації не раз ішлося про нагальну необхідність видання повного зібрання творів Вінграновського, якого наразі ще не маємо. Вірю, що таке видання є закономірним і з’явиться якнайшвидше: для цього автора це неуникний етап, оскільки, на мою думку, він неодмінно залишиться в історії української літератури ХХ ст. як один із чільних поетів цього віку. Як показують пов’язані з його іменем культурні заходи, з роками зацікавленість його творчістю лише зростає, тож і академічне її осмислення буде лише розгортатися й глибшати.
***
Миколи Вінграновського не стало 26 травня 2004 року, до подій Помаранчевої революції і Євромайдану він не дожив. Однак його поезія брала вельми активну участь у суспільних подіях останніх років: зокрема, звучала на мітингу на захист української мови біля Українського дому влітку 2012 р. (тоді особливо актуальним виглядав текст 1986 року:
Вночі, середночі, хтось тихо
До мого Слова підійшов
І став дивитися і дихать,
І я відчув: так диха лихо,
Так ходить лихо – Час прийшов…)
Не раз лунали вірші Вінграновського і зі сцени Євромайдану, з уст незмінного ведучого революцій Євгена Нищука, який палко декламував, наприклад, такі рядки:
Ні! Цей народ із крові і землі
Я не віддам нікому і нізащо!
Він мій, він я, він – світ в моїм чолі,
Тому життя його і ймення не пропащі!
Цікаво пригадати історію цієї поезії. У нарисі «Хто і що для мене незалежність України» Вінграновський згадує, що написав її 1960 року на світанку перед нарадою представників творчих спілок з партійним та комсомольським активом у Верховній Раді УРСР, де Перший секретар Компартії України Микола Підгорний і секретарі обкомів рішуче засудили молоде покоління поетів – «так званих шістдесятників», а Вінграновському закинули, що він «закликав до фізичного знищення старшого покоління українських письменників» і «агітував за незалежну Україну». Обвинуваченому надали слово, і він, вийшовши на трибуну під обурений ґвалт розлюченого залу, «дістав з піджака вірша і, ніби на ешафоті, почав читати і прочитав», зокрема й такі рядки:
Я – формаліст? Я наплював на зміст?
Відповідаю вам не фігурально –
Якщо народ мій числиться формально,
Тоді я дійсно дійсний формаліст!
Реакцію після того він описав так: «Я закінчив читати. Тиша. Тиша поперед мене, де зал, і тиша позаду мене, де президія.
– Дякую за увагу, – сказав я й пішов на антресолі.
– Оголошується перерва! – оголосив Підгорний, й тієї ж миті зі своїх в залі місць з фотоапаратами до мене кинулася мало не половина залу – по костюмах і стрижках можна було вгадати – й не помилитися, – що то були обласні та районні партійні та комсомольські достойники. Вони обклацували мене, аби потім тиражувати, мов якогось диковинного звіра…».
Знаковим і болючо-символічним виглядає той факт, що через 54 роки після відчайдушного виступу Вінграновського проти «формального» існування всього українського в рамках СРСР ця поезія пролунала знову – з уст іншого полум’яного декламатора, однак – у тому самому пориві боротьби проти «формального» виміру існування людських прав, свобод і гідності.
До речі, Євген Нищук є найбільш «вінграновським» із сучасних українських акторів: на його рахунку дві вистави за мотивами поезій Вінграновського, де він грає головну роль – самого поета (це вистава «Заповітне» у постановці театру «Мушля» та хореодрама «Прекрасний звір у серці», що досі йде а театрі «Сузір’я»).
Через те його постійна присутність на сцені Євромайдану стійко асоціювалася в мене з присутністю там самого Вінграновського з його запалом, харизмою й акторським талантом декламатора.
Усі дослідники творчості Вінграновського вказували на таку еволюцію його стилістично-світоглядних акцентів: від космічно-амбітного розмаху, від гучноголосих громадянських інтонацій – до стишення, інтимізації, пом’якшення нот і обертонів, до локалізації і поглиблення тем і мотивів. І якщо у часи великих суспільних збурень актуалізується саме перший вимір його поезії (Вінграновський-що-гнівається, а гніватися він умів ось як: «Я задихаюсь! Біль – до млості! / Я всі прокляття розпрокляв, / І, фіолетовий від злості, / Ножами серце обіклав»), то в час, коли життя знову ввійде у мирне річище (а він, гадаю, таки скоро настане!), на перший план укотре вийде «Вінграновський-який-любить», адже любов є основою і матрицею всієї його творчості. Водночас протиставляти Вінграновського-поета громадянського і Вінграновського-тонкого лірика не можна: як і все в його творчості, любов до України, любов до жінки, любов до всієї світобудови злютовані у нього в єдине ціле (згадаймо, що останню свою поезію він присвятив «Країні чорних брів й важких, повільних губ…»).
В інтерв’ю Любові Голоті Вінграновський сказав: «Спосіб життя, думання, мислення, – це спосіб любові, а не ненависті. На любов треба більше зусиль. Ворожнеча й ненависть лежать на поверхні, любов – в глибині». І ось це неймовірне зусилля побачити всюди любов, яка лежить понад дуальністю щастя і горя, радості і страждання, яка насправді об’єднує їх у гармонійну цілість, замислену нелюдським розумом, – це саме те, що робить творчість Вінграновського актуальною і сьогодні, і ще на багато поколінь уперед. Гадаю, у майбутньому його цінуватимуть насамперед завдяки оцій філософічності, глибокій світоглядній проблематиці. Його твори дуже слушно й точно описують місце людини в світобудові, і місце це далеко не в центрі. Часті пасивні мовні конструкції у віршах і прозі, незвичні своєю будовою («ще нам не все з тобою дохотіло», «мною аж перекрутило»), вказують, що головним діячем тут є зовсім не людина, а що саме чи хто саме діє – цього навіть не можна назвати, це не вкладається в слова.
Цей поет пройшов украй важку для людської особистості еволюцію від протесту проти зовнішніх реалій, які видаються згубними та ворожими, – до усвідомлення неймовірної гармонії світобудови, до прозріння всюдисущих любовних зв’язків, на яких стоїть світ, звернувшись до самої любові ось так:
Дубовий мій костур, вечірня хода,
І ти біля мене, і птиці, і стебла,
В дорозі і небо над нами із тебе,
І море із тебе… дорога тверда.
По суті, це є вибором релігійної свідомості, яка прочуває всюдисущу і всепроникну іпостась Бога-любові (названої у християнській традиції Святим Духом). У Вінграновського досить мало поезій відверто релігійного спрямування, найпоказовішою з них є «Моя молитва (З Ніколоза Бараташвілі)»:
Отче небесний, син твій спокушений,
Утихомир мої страсті земні.
Погляд мій спалений, подих мій здушений,
Я в небезпеці, страшно мені.
Ось спогади дружини Олександри Білинкевич: «У Бога Микола вірив. До церкви не ходив. Звертався до Бога своїми словами і, як сказав одного разу, вночі… Уперше до церкви повела Миколу бабуня… Сам же Микола розповідав мені, що десь у 4–5 класах любив уночі виходити в садок і молитися – тоді він мріяв бути священиком. Від бабуні Микола дістав іконку Святого Миколая, коли їхав до Києва на навчання».
Такі свідчення дають підстави припускати, що релігійний дискурс у Вінграновського був наявний на якомусь базовому, не завжди усвідомлюваному рівні, тож попри вкрай рідкісні, епізодичні вкраплення релігійних мотивів та образів у його поезіях, попри майже одиничні прямі звертання у його віршах до Бога як Верховної Особи (Бога-Отця: «…І мамалиґа, й небо з Богом…», «…і сходить наді мною / І Бог, і ти, і тиша, і душа»), цілою своєю творчістю, насамперед поетичною, Вінграновський описував і оспівував (напевно, й сам того не усвідомлюючи – або ж не дозволяючи собі через загальну атеїстичну настанову радянських часів розгорнути цей вектор виразніше) третю іпостась Бога як усюдисущої любові, Бога-Духа Святого, що пронизує собою все, рухає всім навколо, однак настільки непохопний і сакральний, аж не надається до називання:
Забриніло – і незчувсь, як відбриніло,
Обвалило душу і – пішло,
Все, що мало, все і оголило,
І душа вже дзеленчить, як шкло.
Ще 1958 року в поезії «Привіт тобі, ріко моєї долі!..» Вінграновський наче виправдовувався і пояснював свій подальший поетичний шлях (шлях дитини війни та повоєнного безчасся, українця, який надто добре знав про всі драматичні етапи історії свого народу) – ось так: «Я змушений свій зір перевести». І «переведення зору» відбувалося з жахів нещодавньої історії, з потворних зовнішніх реалій – на віднайдення внутрішньої опори:
Переді мною смерті і заграви,
Концтабори, прокляття і хрести;
Зруйновані народи і стремління,
Поранені бажання і думки,
Запродані хвилинами віки
Злились в хорали миру і цвітіння!
Напевно, зайве говорити про пронизливу співзвучність цих рядків із сучасною українською ситуацією. Після сотень убитих і покалічених на Майдані Києва та на Майданах усієї країни, коли і в ці дні гинуть і зазнають каліцтв люди на сході й півдні України, – мусимо жити далі. Жити, не втрачаючи глузду від виру нелюдського насильства й брехні навколо. Не забуваючи ні про що, дуже добре все пам’ятаючи, однак – переростати, хоч як це складно, ненависть до любові. Тому що ненависть минуща, а любов не закінчується ніколи, просто не може скінчитися, адже б’є з невичерпного джерела.
У травневі дні 2014-го хочеться, наче мантру, повторювати слова поезії Вінграновського 1965 року – просто щоб вижити і лишитися людиною, щоб забути про власний вказівний палець, так, наче його й немає:
Зупинилась тиша тиха і незбудна,
Зупинився в небі вечоровий дим.
Не спинись лиш ти, любове моя трудна,
Трудним світом білим падай, але йди.
…
Йди ж, моя любове, доки твоя воля,
Коли навіть пройдеш і саму себе…
Зупинилась тиша й тихий вітер з поля,
Голубі пожежі голубих небес.
Народилася 1985 року у Києві. Здобула фах філолога у Національному університеті «Києво-Могилянська академія», де 2013 року захистила кандидатську дисертацію на тему «Поетика міфу у творчості Миколи Вінграновського». Авторка поетичних збірок «Коли ще автомобілі були людьми» (2006) і «Той, Хто бачить мене» (2015). Переможець і фіналіст поетичних конкурсів «Молоде вино», «Гранослов», «Смолоскип», «Ватерлінія», «Культреванш». Учасниця поетично-музичної формації «Се-Бо Світ». Сфери діяльності – літературна критика, літредагування, переклад
