Якщо сам не розкажеш власну історію, то хтось інший зробить це за тебе. Роман «Омріяний край» (Dream Land), написаний британкою Лілі Хайд як підсумок десятирічного перебування в Україні, присвячений сьогоденню і минулому кримськотатарського народу. Ця перекладна книга має шанси стати однією з найвідоміших у нашому інформаційному та культурному просторі: тут зачеплено багато важких та болючих питань, які українська художня література (та й есеїстика) не спромоглася артикулювати належним чином дотепер. Про подібні книжки пера корінних мешканців АРК широкий загал теж нічого не знає.
Постать авторки має неабияке значення для сприйняття роману. По-перше, ми схильні вірити британським журналістам. По-друге, Крим – це не війна Лілі Хайд, тому вона коректна, не поспішає з висновками й уникає оціночних суджень. По-третє, за її плечами стоїть потужна традиція імперської культури, і не менш потужний досвід анти- та постколоніальних студій – і це не могло не вплинути під час написання книжки про маленький народ на півострові, за який сперечаються новостворена країна та одна з найвпливовіших світових держав; чорно-біла гама на Заході в тренді хіба для радикалів.
Власне ставлення до побаченого й почутого – роман ґрунтується на численних інтерв’ю та враженнях від приватного спілкування – авторка демонструє хіба у вступі та післямові. Натомість вона дуже точно фіксує ситуації. Оповідь ведеться з точки зору дівчинки Сафі, яка народилася в Узбекистані, а згодом приїхала до Криму разом із батьками. Зрозуміло, що героїня позитивно ставиться до співвітчизників, – вони справді непогані люди, які все життя боролися за право повернути втрачену землю. Проте наразі ця земля уже зайнята. І репатріантів тут ніхто не чекає. А необлаштованість повсякденного життя породжує конфлікти. У Сафі виникають неминучі питання. Її та брата не віддають до школи і питання освіти відходить на другий план; мама, яка раніше займала престижну адміністративну посаду, тепер відкриває чайхану, а батько як уміє будує хату на території історичного заповідника; мамину подругу з немовлям кидає чоловік, не витримавши труднощів, але всі засуджують нового коханого-росіянина, який готовий розділити з нею клопоти й загалом позитивно налаштований до татар; багато хто з кримських татар агресивно відкидає пропозиції допомоги від лояльних росіян, бо ненавидить їх за етнічним походженням, і не може дякувати їм навіть за допомогу: бо росіяни винні їм за все пережите. І так далі. Дівчинку гнітить цей спадковий «тягар нещастя і гордості» – попри те, вона усвідомлює, що вибору загалом немає; і що любов до свого народу та рідних передбачає подолання й цих труднощів. Показовим є наведений фрагмент, який ілюструє її сумніви:
« – Шістьох чоловіків? – перепитала Сафі спантеличено. – Мені здавалося, ви говорили, вона відсвяткувала золоте весілля?
– Спробуй скажи моїй мамі, що треба бути одруженою п’ятдесят років з одним і тим самим чоловіком, аби відсвяткувати золоте весілля, – відповів Ренат так покірно, що всі засміялися.
– А можливо, вона і права. Ну, тобто… – Сафі затнулася, добираючи слів. – Головне те, що вона була одружена впродовж п’ятдесяти років, а не те, з ким була одружена. Так само і з нами: головне – це те, хто ми такі, а не те, де ми. Ми були кримськими татарами всі ці п’ятдесят років в Узбекистані чи де там іще, – вона замовкла, вражена. Вона не збиралася вимовляти це вголос, та й, зрештою, не була певна, чи саме це хотіла сказати.
Судячи з тиші, що запала, інші також не були в цьому певні.»
Роман «Омріяний край» адресований широкому колу читачів – не лише завдяки актуальній темі, але тому, що це дуже просто написаний текст. Він не переобтяжений надміром авторських рефлексій чи ліричних відступів, тут немає жодних формальних експериментів. Діалоги тут теж дуже прості – в українському перекладі персонажі спілкуються так, як у радянських книжках: вичищеною літературною мовою. Нам розказують сюжет, супроводжуючи його вставками у вигляді спогадів чи національних легенд. За жанром це соціально-побутова повість із життя репатріантів (попри визначення «роман» у підзаголовку).
Приватні емоції авторки – на другому плані; вона очевидно симпатизує своїм персонажам, але не дозволяє собі бути суб’єктивною. Висновки має робити сам читач, так само, як і визначатися, де його місце у цьому колоніальному дискурсі. (Чи дивує когось із нас, що персонажі твору найбільше бояться російської агресії, місцевих українців нібито й не ненавидять, але, здається, не дуже усвідомлюють, що приїхали на територію вже України).
А популярності українського видання сприятиме не лише те, що кримська тема із актуальної раптово стала болючою. Книжку у форматі coffee table book ілюстровано тематичними фотографіями кримських цікавинок: пейзажів, будівель, предметів побуту, прикрас, навіть фруктів (автори – Богдан Венгер і Марія Маслак). Зараз оформлення викликає ностальгічні переживання, а з часом естетична насолода все ж домінуватиме. «Омріяний край» хочеться тримати у руках, гортати, читати, роздивлятися, а ще – дарувати, тобто ділитися ним.
