Ви пам’ятаєте, як смакує жвачка «Лав із»? А «Турбо»? А чи пам’ятаєте, як в хатах у містах постійно відключали світло, а в хатах у селах його «включали», коли нарешті родина відривалася від телевізора і могла бути цілісним сімейством зі спогадами далеких літ? Чи пам’ятаєте ви ватаги гопників, у Кривому Розі «бігунів», що йшли «район на район»? Чи ви власне пам’ятаєте, як вам видавали зарплату в лампочках, конфетах чи пральному порошку? Отже, ви трохи старші і, звісно, пам’ятаєте також продуктові талони, українські купоно-карбованці й папіроси на вагу? Вам пощастило менше, ніж тим першим, що пам’ятають смак «Турбо» та гралися в гру із вовком, котрий ловив яйця від чотирьох курок. Бо ви мусили на ці жвачки та ігри заробляти гроші. Крутитися. Підторговувати на базарі, їздити за товаром в Туреччину і Польщу. Уміти говорити із бандюками на дорозі і на ринку, платити міліції/поліції, митникам і ще різній бісовій мамі, іноді аби просто вижити.
Все це про дев’яності, котрі ніби ось-ось недавно закінчилися, а вже й вибачте, вже чортова дюжина років як і минуло, тож прийшов час на їх переоцінку, чи то пак, спогади. За це взявся поет, публіцист і просто молодий інтелектуал Лесь Белей. Як пише автор книжки, 1990-ті були «не так щоб учора, але й не так щоб позавчора». Лесь Написав про дев’яності на прикладі рідного йому міста Ужгорода. В найзахіднішому і найменшому обласному центрі України це десятиліття, звісно, дещо відрізнялося від пересічних міст нашої Неньки (зважаючи на прикордонний статус, вплив мадярської та словацької культур і ЗМІ), але не так уже, щоб сказати що то була інша країна. Шансон як основна музика в барах, рекет на базарах і на дорогах, російська «мурка» як основна мова «на районі» (навіть в Ужгороді!), боротьба поміж собою представників різних тодішніх субкультур (металісти, репери, депешаки (прихильники «Депеш мод», слово по-ужгородськи словакізоване), хіпі й просто бики), намагання дістати відеомагнітофон, якісну музику (переписування з касет і бабін), намагання виділитися (виварити джинси, дістати дорогі шузи, зробити високий кольоровий хаєр). Одне слово, всі муки перехідного періоду.
Втім, Лесь Белей бачить у 90-х ще й інше, він намагається подивитися на ці роки як на реальне завершення страшного ХХ століття, котре, за висловом поета Ніколая Ґлазкова, цікаве передусім для істориків, а не для тих, хто мусив його пережити: «Я на жизнь взираю и-под столика / Век двадцатый – век необычайный. / То, что интересно для историка, / То для современника печально». Себто, уявити собі століття як життя людини і сприйняти абсурдність дев’яностих як маразматичний стан старшої людини; для Белея це бабця. Оскільки століття було комизистим, то й бабця далеко не подарунок. Тут вам і кілька визначальних свобод, які впали на гашу голову після розвалу Радянського Союзу, і неможливість тими свободами по-людськи розпорядитися. Ще вчора було купа грошей, а на них нічого не можна купити, тепер навспак – є товар, немає грошей. Кордони, на яких висіла залізна завіса, раптом відкрилися і відкрили ящик Пандори контрабанди. Телебачення, що було нудним та однотипним, розкрило свої «Поля чудес» для країни дурнів. Під час трансляції перших серіалів «вимирали» села й міста – всі залипали в телевізор, котрий, за Белеєм, «можна сміливо назвати пренатальним елементом розвитку». На той час, звісно. І продовжуючи характеристикою тогочасного телевипромінювання, Лесь говорить про всі 90-ті: «як і все інше, [воно, ТБ, вони, 90-ті] було строкатим, химерним і сумбурним».
Особливістю книжки Леся Белея (додам, приємною особливістю) є копітка праця автора над деталями та пошуком характеристичних для того часу історій. Себто, чтиво від Белея не є «отсебятиной» чистої води, як може видатися тим, хто побачить обкладинку з рисунком Андрія Єрмоленка у книгарні, мовляв «таке кожен може написати». Ні. Позірно «знайомими» можуть бути хіба що теми для розділів книжки, умовно діти в 90-х, субкультури в 90-х, бізнес та робота в 90-х, контрабанда в 90-х, братки в 90-х, секс та жіноча краса в 90-х. Натомість навантаження, контент є суто «західноукраїнським», «закарпатським», «ужгородським». Для цього автор провів чимало бесід – із тогочасними неформалами, барменами, ді-джеями, міліціонерами, і навіть фіналісткою всеукраїнського конкурсу краси від Закарпаття в 1992 році Наталією Вороною. З цих розмов, як теж публікацій у пресі, яку автор так само опрацював в обласній бібліотеці, формується певний цілісний образ оцього сумбурного і від того не менш веселого Закарпаття 90-х. Коли розвідувалися шляхи на фестиваль «Шігет» у Будапешті, коли творився перший хіпі-фестиваль «Шипіт», коли бандюки пересідали з дев’яток на мерси-кубики, а місцеві політики ростили себе коханих до статусу пупа землі.
Також Белей намагається бути водночас і істориком, коли береться за роз’яснення походження касти ворів у законі, хто придумав «тамагочі» та «йойо», хто перший запровадив конкурси краси на 1/6 земної суші, хто у кого вкрав формат телепередачі чи ідею мультика, як виварювалися джинси, скільки коштувала горілка з угорського розведеного спирту і які фільми ужгородці спершу дивилися словацькою, а потім російською. Таки так, щоб зрозуміло було, чому діти 90-х не могли без своїх перших примітивних електронних іграшок, бандюки без «тьолок», а політики без армій тілоохоронців. Те, що таке знання нібито «лежить на поверхні», це теж омана. Сучасна молодь уже не зрозуміє, навіщо ті ж таки джинси пралися із кілограмом пивних кришечок, а сучасні батьки ніколи в житті не дозволять своїм чадам пити таку гидоту як юппі, котрої на кожне тодішнє весілля розводили цистернами. Відкидання старого, хаотичний і нервовий пошук нового, як результат занурення у псевдоцінності, обростання кітчем і зрештою намагання із цього всього виборсатися, передягтися із адідасу в бріоні.
Що в цій книжці підкуповує, то це щирість і гумор. Лесь Белей анітрохи не намагається переконати нас, що він найбільше в тих 90-х петрає. Більше того, він кількаразово підкреслює, що був дитиною і школярем на той час. Натомість його розмови із представниками епохи є також свого роду хронікою; він не ідеалізує своїх героїв, а ставить їм відверті питання, відповіді на які нерідко можуть призвести до неабияких клопотів. І це тішить – бо їхні слова легітимізують оповідь Белея, відразу відкидаючи закиди в необ’єктивності. Просто важко уявити виссану з пальця, приміром, таку ситуацію (описує бармен Валерій, на якого напав приїжджий бандит): «У мене були щипці для льоду в руці, він мені їх у руці зламав, добре, що я витягнув шланг з паром з кавоварки і казав, що очі випалю. Тільки так він мене відпустив». Цей продукт зроблений добротно.
Друге, як я сказав, гумор. Читаючи книжку, уявляю як Лесь у своїх інтелігентських окулярах, із люлькою в зубах виписує черговий пасаж. І в цьому багатокультурність Ужгорода як міста, де Лесеві та його братові довелося доростати, місту де діалог культур не вихолощена до пустоти фраза, а щоденна реальність. Ось як описує Белей відео з конкурсу «Красуня Закарпаття 1993»: «Журналіст підходить під Драмтеатр і фільмує схвильованих дівчат з диким макіяжем племені ірокез, з начосами типу «вчорашні спагеті», ядучими помадами типу «мама, я вампірка», потім йде убік і знімає героїв того часу – хлопців у мішкуватих піджаках яскравих кольорів з не менш мішкуватим виразом обличчя типу «іді сюда», чиї дами серця і будуть змагатися за звання найвродливішої закарпатки»… Словом, ви зрозуміли, що нудно вам читати цю книжку не буде.
І благаю, не кажіть лишень, що про буремні 90-ті вам відомо все. Навіть після прочитання книжки Леся Белея.
Читайте також:
Лесь Белей: «Є потреба відкривання нових світів і тем» (інтерв’ю з письменником)
Історик, публіцист, медіаексперт. Спеціалізується на історії масових міграцій в ХХ ст. Член редакції «Українського журналу» (Прага). Зацікавлення — український автентичний фольклор
