Ризикну постати невігласом, однак зізнаюся, що донедавна ім’я Дарії Віконської було для мене цілком невідомим. Ця інтелектуалка початку ХХ століття на диво довго залишалася забутою й нарешті озвалась до сучасного читача завдяки Василеві Ґабору та його «Приватній колекції». Книжка від Ґабора – таке собі видання два в одному: воно містить зібрання прози Дарії Віконської, а також її розвідку «Джеймс Джойс: тайна його мистецького обличчя», присвячену передусім «Уліссові». Взагалі видання розкриває різні іпостасі цієї непересічної жінки, життя котрої, багате на бурхливі перипетії, могло б стати гарним сюжетом для фільму; особистості, котра, немов губка, спрагло увібрала в себе культурне багатоголосся своєї доби, «душі блукаючої, шукаючої…», – як сказала про себе Дарія Віконська в листі до одного зі своїх рецензентів.
У мене до цієї книги був свій інтерес. Думка про те, що ще на початку минулого століття в українському літературознавстві саме жінка взялася за цю й досі для багатьох непідйомну цеглину – текст Джойсового «Улісса» – тішила моє професійне самолюбство. Авторка, щоправда, не раз відхрещувалася від будь-яких критичних закидів щодо наукового рівня її розвідки, наголошуючи, що це лиш спроба озвучити власні враження від Джойсового роману. Науковою студію Віконської й справді назвати важко. Розлогі цитати (часто на сторінку чи дві) з «Улісса» й «Портрета митця замолоду» впереміш із цитатами філософів, психологів, теоретиків і практиків модернізму плюс метафоричні висновки самої Віконської – усе це часом нагадує дипломну роботу пересічного студента-філолога. А наївний та образний стиль авторки не у всіх викличе те «відчуття зачарування», що в автора передмови й упорядника Василя Ґабора, а в декого – може, іронічну посмішку. Гадаю, що й самого Джойса дуже потішив би захопливий висновок Віконської, що той – «артист з покликання, з Божої ласки».
Та є в цій бочці, крім дьогтю, й чимало меду. В цій суб’єктивній, часом емоційній та наївній інтерпретації надзвичайно складного для прочитання художнього твору знаходимо багато цінних для сучасного джойсознавства міркувань, зокрема, про універсальність та винятковість філософії «Улісса», про суб’єктивно-об’єктивний характер нарації та кінематографічність тексту, про революційність і традицію у стилі автора тощо. Віконська вибирає для прочитання роману широкий культурний простір, зіставляючи твір Джойса з іншими літературними текстами, виявляючи при цьому неабияку освіченість. А справжньою знахідкою для сучасного читача стане скрупульозне порівняння стилів ірландського письменника Джойса й українського скульптора Олександра Архипенка. Цікаво, але те, що нині трендово назвали б міждисциплінарною чи культурологічною інтепретацією, сучасники Дарії Віконської якраз не оцінили. І хоча студію про Джойса прийняли загалом схвально, більшість критиків відзначали її просвітницьке значення. Щодо великих постатей тогочасного літературознавства, то, за винятком Михайла Рудницького, позитивних оцінок ця розвідка не отримала. І попри видиму закономірність, є в цьому й певний парадокс, адже праця Дарії Віконської постає своєрідним дзеркалом, крізь призму якого переломлюються чи не всі тенденції тогочасного західноукраїнського літературознавства. Суб’єктивний і метафоричний стиль Віконської природно продовжує традицію імпресіоністичної критики. А спроби суто естетичної оцінки «Улісса» раз по раз чергуються з міркування про стосунки митця і нації (цілком у Донцовському дусі) та намаганнями виправдати «неморальність» Джойсового роману перед представниками етико-естетичної католицької критики. Тож студія Віконської – сміливе і навіть трохи нахабне дитя своєї культурної доби, і в цьому додаткова цінність цієї роботи. І хоч у захопливих пошуках мистецького обличчя Джойса дослідниця якось загубила власне, сам факт синхронного й різноаспектного відгуку на «найбільшу сенсацію» європейської літератури ХХ століття вже багато важить. Тим паче, що слова Віконської про труднощі перекладу «Улісса» і неготовність української інтелектуальної еліти до цього тексту стали по-своєму віщими й досі, хоч і закономірно, залишаються актуальними.
«…Прояви розквіту і занепаду, увінчані веселкою надійного життя і нап’ятновані тінню смерті» – ці слова Дарії Віконської про твори Архипенка і Джойса цілком пасують і до її художнього доробку, що складає іншу частину видання «Приватної колекції». Сюди, під спільною назвою «Жінка в чорному», увійшли збірка діалогів «Райська яблінка» та низка імпресіоністичних образків. Збірка «Райська яблінка» – несподівана й цікава спроба реанімувати платонівський діалог. Ще сучасники Віконської (а «Райська яблінка» виходила друком за життя авторки) відзначали передусім філософський зміст, а не художню цінність, цих текстів. Письменниця зачіпає у своїх діалогах важливі, часом драстичні питання, як скажімо, становища і ролі в громаді жінки, пошуки нової мистецької мови, дегуманізація мистецтва та реакція на експерименти модерних митців тощо. Чимало з них актуальні й досі. Скажімо, діалог «Райське яблуко» – суперечка «активної» й «пасивної» феміністок – присвячений фемінізму як світоглядного вибору жінки й озвучує вічне питання: хто не нами – той проти нас? І гадаю, авторка свідомо обрала форму діалогу, часто маючи змогу презентувати різні погляди на важливі проблеми.
Іншу частину художньої прози Дарії Віконської становлять короткі імпресіоністичні образки, поезії в прозі, подорожні замальовки епістолярного характеру тощо. Назва «Жінка в чорному», на диво, не пасує й водночас пасує цим творам. Кожний рядок цієї музично-малярської прози дихає захопленням і любов’ю до своїх персонажів: мальв–ірисів–інших квітів, ув’язнених у вазонах – квітів на вікні (за вікном) etc, весни–літа–осені–зими, вуличок Венеції і не тільки, – дихає любов’ю до самого життя, його краси, що грає багатством звуків і барв. Мимоволі дивуєшся: чому не жінка у веселковому? Водночас кожен рядок пронизує меланхолія: не позірна, прибрана за модою, а глибока екзистенційна туга душі, заблуканої «в цей дивний, предивний, – у цей жорстокий світ…». Відтак проза Віконської звучить затяжним оптимістично-песимістичним акордом. Зрештою, таке подвійне враження залишає уся її творчість. Можливо, тому, що ця особистість і справді повсякчас перебувала у пошуку – нових книг, нових облич, нової себе, у пошуку гармонії у світі дисонансів.
