Документальний роман Осне Саєрстад “Кабульський книгар” відкриває начебто банальну, але ще багато ким неусвідомлену істину: будь-яка мораль – це лише довільний набір приписів певної культури і не більше. Саме існування цієї локальної моралі доводить відсутність абсолютних моральних приписів. Іншими словами: морально те, що зручно певній групі людей у певний проміжок часу.
Осне потрапила до Кабулу восени 2001 року разом із армією НАТО. Там вона зайшла у книгарню місцевого інтелігента Султан Хана і, почувши його непогану англійську мову, вирішила залишитися в нього, аби написати книгу про життя типової афганської родини. Втім, ні: нетипової. Осне швидко це зрозуміла і одразу про це попереджає. На жаль, спілкування з типовою афганською родиною для західної людини майже неможливе через мовний бар’єр та малу ефективність такої справи: замість товстої та захопливої книжки про культурні особливості країни, авторка написала би тонку брошурку про відчайдушні намагання знайти хоч якусь роботу, аби не померти від голоду.
Султан вивчив англійську, викладаючи діалект дарі дипломату, і започаткував свій бізнес, перепродаючи книжки з Ірану студентам у Кабулі за подвійну ціну. Ці два факти багато кажуть про його здібності та вдачу. А от питання локальної моралі з’являється в першому ж розділі “Сватання”. Султан, який розміняв шостий десяток, раптом вирішив, що він вже досить авторитетний та багатий для того, аби привести в дім другу молоду дружину. Років так шістнадцяти. У країні, де жінки через міркування добропристойності вдягають паранджу, можна спокійно зраджувати власну дружину, з якою ти прожив кілька десятків років, і то – не десь на стороні, а прямо у власному домі, до того ж, вимагаючи від дружини, щоб вона вдягла “молодятам” весільні обручки. Цікава також реакція самої дружини Шаріфи. “Що насправді їй дошкуляло – так це те, що він вибрав неграмотну, ту, яка навіть дитсадка не закінчувала”. Це свідчить про два дуже невтішних для афганської моралі висновки: по-перше, Шаріфа майже цілком нормально сприймає таку ситуацію (мабуть, з освіченою суперницею вона би змирилася швидше), а по-друге, схоже, що сам Султан одружується виключно з метою урізноманітнити своє сексуальне життя. Цікаво, що за наречену Соню він заплатив калим речами, тваринами та грошима у сумі 500 доларів, а згоди самої дівчини навіть і не питали: таке щастя тут трапляється надто рідко, аби від нього відмовлятися. Після цього дикунські звичаї та забобони радикального ісламістського руху Талібан, зображені у главі “Книги у вогні” вже не здаються такими шокуючими.
Як відомо, деякі тлумачі Корану стверджують, що ця релігія забороняє зображувати не лише Бога, але й людей та будь-яких живих істот. Спочатку так званий “Департамент примноження блага і знищення гріха” або ж “Міністерство моралі” Талібану вимагав від Султана добровільно позбутися від заборонених книжок, а потім, коли побачив, що це марно, викликав до нього загін темних та агресивних солдат, які влаштували вогнище з його товару.
Вся книжка Саєрстад складається із іноді прихованих, іноді – аж надто явних попереджень іншим країнам. Одне з них стосується небезпеки утвердження традиційних цінностей, хоч би яких традицій вони стосувалися. Красномовна ілюстрація цього – ящики, в які працівники кабульського музею склали уламки давніх скульптур після інспекції “культурологів” від Талібану. Ідеологи цього руху вважають будь-який прогрес вкрай шкідливим і понад усе цінують традиції середньовіччя, до якого, на їх думку, має повернутися країна.
Втім, письменниця дає також зрозуміти, що існує певна межа, не перетинаючи якої, традиції все ще мають певну привабливість, бо цілком безпечні. Ця межа яскраво зображена у сценах весільних обрядів. Але й тут також помітно, як легко невинна гра перетворюється на інструмент гендерного поневолення. Наречені мають змагатися, хто першим наступить один одному на ногу. “Хто виграє, той буде босом у подружньому житті. Вакіл виграє, тобто Шакіла дозволяє йому виграти, як і повинно бути. Негарно зазіхати на владу, яка тобі не належить”. Цей епізод – не просто чергове свідчення патріархату зображеного суспільства. Афганським жінкам постійно нагадують, що вони – люди другого сорту, і влада тут – не якісь додаткові аргументи у суперечці, а повний контроль над людським життям. Вакіл може заборонити дружині виходити з дому, а в разі зради – навіть убити її, не побоюючись переслідування закону. Недарма Саєрстад пише, що “весілля подібне на маленьку смерть”.
Читаючи довгі переліки імен польових командирів та фундаменталістів, які перетворили Кабул спочатку на поле битви, а потім – на згарище, починаєш розуміти головну перевагу лібералізму – політичної моделі, яка за домовленістю припускає мирне співіснування будь-яких поглядів, доки вони не вдаються до насильства задля власного самоствердження. Західне суспільство, представником якого є авторка, прийшло до розуміння цього після сторіч кровопролитних воєн та геноцидів, а в Афганістані час ніби зупинився назавжди, а подекуди навіть рухається у зворотному напрямку. “Чому я народився афганцем? – бідкається син Султана Мансур. – Я ненавиджу бути афганцем. Усі ці свинячі звичаї та обряди без ножа вбивають мене”. Але цей бунт проти батька насправді абсолютно порожній: Мансур хоче здобути свободу лише для того, аби здійснити паломництво на могилу зятя Магомета Алі, який колись призвів до розколу мусульман на шиїтів та сунітів. Перші вважають, що Алі був другим, хто заступив пророка Магомета, а другі – що четвертим. І через це мусульмани вже кілька століть вбивають один одного, знищують власну культуру та нічого не роблять для розвитку науки й медицини. Фактично в Афганістані немає ніякої промисловості, й усі побутові речі вони імпортують з-за кордону. Єдине, що активно виробляють у країні – це благословіння. Саєрстад дуже яскраво змальовує сцену, коли після вдалого шопінгу на батьківщині Алі Мазарі-Шарифі Мансур приносить свої нехитрі покупки до мулл, які читають над ними Коран та дмухають на них. За це Мансур кидає їм декілька купюр: саме так і працює афганська економіка.
Задушеним безглуздими традиціями мешканцям країни не вистачає особистої свободи, але навіть коли вони отримують лише невеличке послаблення, то не знають, що з нею робити. Це яскраво ілюструє історія про перепелині бої, які влаштовували чорноробочі. “Після п’яти років секретних перепелиних боїв за Талібану тепер вони можуть віддатися своїй пристрасті й спостерігати як дві пташки задзьобують одна одну до смерті. Або радше кричати від радості, коли їхній маленький перепел задзьобує іншого до смерті”. Коли війська НАТО загнали Талібан у гори, більшість афганців зберегли цей режим у себе в голові. І вже звідти його вигнати здатні лише вони самі. Але чи їм це насправді потрібно?
Книжка Осне Саєрстад поділена на кілька епізодів, кожен із яких є своєрідним діагнозом афганському суспільству. Гортаючи сторінки, читач поступово розуміє, що тут не так, чому афганці такі бідні, і що їм варто було би зробити, аби вибратися нарешті з цієї пастки. Ця пастка називається “традиційне суспільство”. Немає нічого небезпечнішого, ніж підміняти здоровий глузд абсурдними настановами “предків” та середньовічними релігійними догмами.
“Кабульський книгар” – це не просто черговий нон-фікшн, журналістський репортаж на 200 сторінок. Часом забуваєш, що це не художня проза, настільки багато в ній поезії, яку Саєрстад бачить у найбуденніших речах. Здається, вона здатна перетворити на вірш навіть пильну бурю.
Для мене було досить несподівано дізнатися, що ця книжка вийшла у видавництві “Наш Формат”, відомого здебільшого націонал-патріотичною або ж, принаймні, україноцентричною діяльністю. Але що може бути україноцентричнішого, ніж добрий (і своєчасний!) переклад актуального роману? Адже саме переклади понад усе збагачують мову, бо привносять у неї нетипові культурні реалії, для яких часто доводиться відшукувати (а то й винаходити) адекватні засоби висловлення. Сподіваюся побачити від видавництва ще багато схожих книжок.
Читайте також:
Осне Саєрстад: “Інформація та розуміння – не одне й те саме”.
Буктрейлер до книжки:
Інтерв”ю з Осне Сайєрстад:
