Особисто для мене, пані Боґуміла Бердиховська – насамперед, керівник стипендійних програм Національного центру культури у Варшаві. Власне, завдяки одній із таких програм ми й зустрілися у польській столиці порозмовляти про те, як організована сфера культури Польщі і як приклад найближчих західних сусідів може допомогти структурузувати функціонування такої в Україні за даних обставин. А окрім того, пані Боґуміла понад 25 років досліджує українсько-польські стосунки останнього століття.
— Пані Боґуміло, головним ресурсом для підготовки до цієї розмови був сайт Міністерства Культури та національної спадщини Польщі, який мені сподобався і простою структурою, і широтою охоплених тем у публікаціях. Чи справді усе так просто й всеохопно? Розкажіть, будь ласка, як розподіляються функції, наскільки ефективно і як відбулося становлення сучасного стану сфери культури?
— Міністр культури відповідає за створення структури, інститутів, механізмів і очевидного законодавчого оточення. Тобто створення всіх дотичних законів. Це – основний обов’язок міністра. А також творення спеціалізованих державних програм там, де вони необхідні, на думку міністра. Або пропагування певного виду мистецтва, який дуже важливий для країни чи якщо він є «розпізнавчим знаком» у світі — як, наприклад, Шопен у випадку Польщі. Це є завданням міністерства.
Коли йдеться про структуру чи функціонування культури в Польші, якраз у контексті механізмів, то не все сформувалося одночасно й не впродовж першого року політичної трансформації. Процес тривав доволі довго. Насправді все почалося на початку 2000-х років і принципові рішення припали на час вступу Польщі в Європейський Союз і були певним чином пов’язані з цим вступом.
Міністр, врешті, дійшов висновку, що він не може відповідати за репертуари театрів, а його співробітники не можуть займатися оцінюванням книжок тощо. Це повинно відбуватися на мериторичному рівні. І тому прийшло рішення про створення спеціалізованих інституцій, що відповідатимуть за мериторичні рішення. Я вже не пам’ятаю послідовності, але тоді було створено: Інститут книжки, Інститут театру, Національний центр культури, Інститут танцю й музики та інші. Кожна сфера мала свій інститут. І зовсім окремо від усіх інститутів перебувала справа створення Польського Інституту кіномистецтва. Чому окремо? Тому що це був одинокий інститут, створений на базі чи на підставі окремого закону. Рішення про створення названих інститутів було рішенням міністра на рівні розпорядження, а Інститут кіномистецтва було створено на підставі окремого закону, прийнятого через парламент.
Міністр культури – це насамперед політик, який відповідає за творення механізмів законодавства та фінансування.
— Які переваги має така система? Чи вважаєте Ви її ефективною?
— Ну, по-перше, зовсім очевидні переваги: ці інститути спеціалізовані, вони мають компетенції, але підпорядковуються міністру, який приймає рішення, хто буде директором. Натомість міністр не може висловлювати побажання щодо діяльності інститутів, але ми всі працюємо завдяки його фінансовій підтримці. Окрім цього, інститути співпрацюють із експертами, спеціалістами й просто діячами культури, котрі мають глибші та конкретні знання в своїй галузі.
Я не розповіла ще про Інститут Адама Міцкевича. Його також було створено міністром культури. До того ж, саме цей інститут у такому сенсі відрізняється від Інституту книжки, тому що він був створений завдяки порозумінню міністра культури і міністра закордоннних справ. Завдання Інститут Адама Міцкевича — промоція культури Польщі за кордоном.
— А різноманітними міжнародними ярмарками чи виставками займається міністерство чи якийсь окремий орган?
— Якщо йдеться про книжкові виставки – то це головне завдання Інституту книжки, хоч би де вони відбувалися. Минулого року на Форумі видавців у Львові Польща була почесним гостем. Цю програму з польського боку координував Інститут Книжки. І так само, коли йдеться про Ляйпциг та інші міжнародні імпрези, пов’язані з книжкою, з літературою, усім займається Інститут книжки. Натомість Інститут Адама Міцкевича — трішки інша установа. Вона не належить до компетенції Інституту книжки. Очевидно, залучати його вони можуть, але тут є презентація різних видів культури: театр, танець, музика, концерти, кіномистецькі події. До того ж, Інститут Адама Міцкевича від певного моменту вибрали собі спосіб функціонування через територіальну презентацію, тобто проведення року Польщі в різних країнах.
— Очевидно, на культурну сферу Польщі припадає велика частка державного бюджету (для порівняння: 1 093 433 000 PLN – у 2000-му та 2 838 756 000 PLN у 2013-му). Як відбувається структуризація та розподіл коштів уже в середині галузі?
— Насамперед, ці цифри не включають значну частину інвестиційних коштів із Європейського Союзу. Це дуже важливо. У чому була виняткова роль міністра культури? Він створив певний механізм використання європейських коштів. Наприклад, хтось хоче побудувати філармонію. Проект коштує, скажімо, 100 мільйонів. Це означає, що 50% потрібно надати від себе. І Європейська Унія не дає в інвестиціях більше, ніж за половину вартості. Тому країна має фінансово показати свою зацікавленість у проекті. Жодна, жодна польська інституція, чи майже жодна, не змогла би скористатися з європейських коштів за цієї умови, якби не міністр культури. У певному моменті міністр створив програму «Promesa ministra kultury». Промеса – тобто обіцянка. В рамках цієї програми польські інституції складали заявки з пропозиціями проектів, спеціальна комісія робила відбір, як наслідок — проекти, що отримали найбільше пунктів, діставали обіцянку, що міністр культури профінансує половину інвестиції. Тобто половина – від ЄС, половина — від міністерства.
— Зараз ми говоримо про якусь конкретну людину на посаді міністра чи узагальнюємо до посади? Думаю, це важливо, адже цікаві імена.
— Для механізмів ім’я міністра не має значення. Пан Богдан Здроєвський – перший міністр культури, який почав другу каденцію як міністр культури. Останні новини такі – ймовірно, він покине пост, бо болотується до Європарламенту. Ключовим міністром для усіх зміни, які відбулися, був Вальдемар Домбровський. Зараз він є директором Великого Театру Національної Опери. До речі, саме Домбровський дав згоду на затвердження програми «Gaude Polonia», саме він.
— Чим вирізняється серед усіх культурних інститутів Національний центр культури? Які його основні цілі та стратегічні напрями діяльності?
— У певному сенсі, коли йдеться про профіль Національного центру культури, то він дещо споріднений із Інститутом Міцкевича. Чим? Тим, що ці обидві інституції не вузькопрофільні і їхня діяльність не одноманітна. І ми, й Інститут Адама Міцкевича, маємо широкі компетенції та займаємося різними видами художньої й культурної діяльності. Завдання: НЦК, по-перше, надає підтримку всім намаганням, пов’язаним із анімацією культури, а також – профеналізацією культури (тобто діяльністю культурних центрів та осередків). Є окрема програма «Dom Kultury Plus», що тільки останнім і займається. Винятковою спеціалізацією нашої інституції є економіка культури. Крім усього іншого, ми маємо окреме книжкове видання, яке публікує книги на тему економіки культури. Наступне – стипендійні програми. З одного боку – це програма «Gaude Polonia», а з іншого – це велика програма для молодих польських митців «Młoda Polska» («Молода Польща»). У кожному разі, програма величезна не тільки тому, що ми маємо багато стипендіатів, а й тому, що це є найбільші стипендії в галузі культури – до 50 000 злотих на рік. До того ж, ці стипендії можуть бути призначені і на закордонні резиденції, і на реалізації мистецьких проектів і на закупівлю інструментів чи обладнання. Ніхто, крім нас, у Польщі не дає грошей на покупку музичного інструмента. Бо в певний момент вирішальним стають не лише здібності музиканта, а й інструмент, на якому він грає.
— Минулого тижня була свідком дискусії польських перекладачів, де серед проблем і приємностей професії багато говорилося про премії у галузі перекладацтва, яких у Польщі є кілька. Вони є частиною державної програми, організовуються на місцях чи, можливо, існують і приватні?
— Коли йдеться про державні премії – це премія «Трансатлантик». Крім державної премії Інституту книжки, є окремі премії, які мають свою історію – наприклад, премія від ПЕН-клубу. Міністр культури має свої премії в різних сферах культури. Це щорічні премії. Натомість, у нас ніколи не було відзнак мистецького рівня – народний чи заслужений артист, наприклад. Міністр культури Польщі вручає відзнаку «Gloria Artis», це є почесна відзнака.
— Як людину з книжкового світу, мене також цікавить організація видавничої діяльності та державна політика видавничої сфери.
— Є програми, до яких видавнцтва можть аплікувати, але це підтримка видання конкретних книжок, а не видавництва як такого. Тобто державних видавництв уже не існує. Усі видавництва можуть аплікувати до Інституту книжки за ґрантами.
— За останні роки в Україні збільшилася роль громадських організацій у всіх сферах життя країни й у культурній сфері – особливо. Чи мають ГО вплив на політику держави, розподіл фінансування, – на такому рівні?
— Я не можу говорити про всю Польщу загалом, але точно знаю, що на загальному польському рівні було створено громадську ініціативу за назвою «Obywately kultury» («Громадяни Культури»). Вона мала амбіції бути таким суспільним чи громадським партнером для міністра культури. І на перших порах, мені здається, вони досить непогано функціонували. До того ж, останнім часом менш помітно. Скажімо, два роки вони робили великі заходи – концерти, дискусії про оптимізацію функціонування культури, але останнім часом не спостерігаю їхньої активності.
— У Європі загалом спостерігається тенденція до фестивалізації культури, культура зводиться до подієвих речей. Певною мірою це стосується й України. А як у Польщі з фестивалями?
— Маю враження, що немає вже таких фестивалів, які повністю сподіваються на підтримку держави. Але є фестивалі, де велика частка коштів іде від держави в рамках діяльності конкретних інститутів. Наприклад, Польський інститут кіномистецтва фінансує фестиваль польських фільмів у Ґдині – це головний кінофестиваль Польщі. Часто буває так, що частка державних коштів — це відсоток від бюджету. Більшість тих заходів мають фінансовий монтаж: державна частка, щось від самоврядування і щось від приватного бізнесу тощо.
— Ви координуєте польсько-українську програми. На якому рівні зараз існує співпраця з Україною? Що нового Ви би хотіли бачити з новим урядом, новим міністерством, новим міністром? Які галузі допрацювати?
— Очевидно, співпраця має бути. Культура – це витвір людської діяльності, яка творить трохи більшу спільноту, ніж спільнота однієї нації. Чи музика Шопена є тільки важливою для французів і поляків? Ні, не лише. Натомість, коли йдеться про Україну, маємо надію, що в майбутньому та співпраця буде винятковою. Тому що велика частина нашої спадщини, в сенсі, польської, української, білоруської й литовською – є спільною спадщиною. Це результат співпраці, часом конкуренції націй, які перебували довгий час в однаковий історичних умовах. Тут є особливе зацікавлення, і воно приносить результати. Наприклад, минулого року до списку культурної спадщини ЮНЕСКО було занесено дерев’яні церкви по обидва боки українсько-польського кордону. Чому? Тому що обидві сторони змогли зберегти ці об’єкти і спільно скласти заявку до комісії ЮНЕСКО. І завершилося це повним успіхом.
Друге лінія – це підтримка митців, одностороння програма «Gaude Polonia». Я вже не говоритиму про протокол співпраці між міністрами культури… Ці протоколи дуже детальні, але, здається, дія останнього такого протоколу завершилася в 2012-му році.
Розмовляла Ірина Вікирчак
