Новітня історія України від Олега Криштопи

Я не можу зі стовідсотковою впевненістю сказати – ми одне ціле. Ми всі різні. Але різниця між нами менша, ніж наша відмінність від інших… Утім, відмінність у нинішньому уніфікованому світі – це всього лише гріх непроговореного минулого. Саме у цьому, мабуть, і полягає українська ідентичність. У невиговореності. Одного од іншого (Олег Криштопа).

Книга Олега Криштопи «Україна: Масштаб 1:1» стала подією на нашому книжковому ринку. Це – перша українська авторська книга художнього репортажу, в якій зі слів очевидця читач може скласти уявлення про сучасний образ України та людей, які мешкають на її території. Нещодавно відбулася презентація цього видання в книгарні «Є», а раніше О. Криштопа став переможцем конкурсу репортажу «Самовидець» від «Темпори».

Загалом, книга являє собою добірку текстів, що постали внаслідок подорожей автора Україною (тут і спогади про короткі дитячі мандрівки, і доволі розлогі оповіді про більші й триваліші мандри від західних до східних регіонів, на прикордонні території та в Крим…). За логікою оповідача, реальним є все те, що існує в пам’яті людини. Саме тому складається враження, що автор намагається запам’ятати, відбити в пам’яті все – до найменшої дрібнички, наче фільмуючи реальність.

Показово, що добірку оповідань відкриває твір «Чемодан – вокзал –… Україна», де автор намагається відповісти на запитання, чим (зокрема, для нього) є Україна… Від цього моменту починаються його мандри… І навіть не так мандри територією держави Україна, як мандри-пошуки своєї ідентичності на цій території, намагання встановити, віднайти те зерно, з якого бере початок щось, що може стати «визначником українськості». Це дуже цікава подорож-навернення до себе самого, що дарує неймовірні відкриття: «Україна – це зовсім не те, що ми, українці, а тим більше чужинці, про неї думаємо, не те, що показує телебачення і пишуть газети, це не те, що за прикордонними стовпчиками, ровами, колючим дротом, і не те, що кажуть наші політики. Це навіть не мова і зовсім не менталітет, як намагалися мене переконати російськомовні українці на Сході. Щось інше, невловне, якась окрема антропологія – знову ж таки різна на Сході, Заході чи біля Дніпра, форми лиця, акцент, окремі слова.»

В оповідях Криштопи цілком гармонійно сусідять персонажі минулого й теперішнього («Місто Ісуса»). Тому автор повсякчас рефлексує на тему зв’язку поколінь, тяглості часу та значення пам’яті: «Перш ніж запам’ятати теперішнє, варто з’єднати його з минулим. Божевілля з’являється там, де зникає плинність пам’яті. Те, що я пам’ятаю про сьогодні, – це я, те, що я пам’ятаю про вчора, – це також я. Пам’ять і я – одне й те ж. Тому я мушу згадувати – себе і не тільки.»

Але рефлексія поступається голому фактажу, коли заходить мова про схід України, а точніше – про Донбас («Велика українська депресія»). Розбиті дороги (а точніше – бездоріжжя), похилені й занедбані хати шахтарських селищ, відсутність дітей на вулицях (а натомість – групи агресивних п’яних молодиків). Навіть самі топоніми Зугрес, Торез для автора відгонять чимось мертвотним: «Депресивні міста означають крах індустріальної цивілізації. Смерть машин. Кінець модернізму. Неможливість і апріорна нездатність людини підлаштувати світ під себе.»

Перед читачем постають апокаліптичні картини Донбасу (зокрема, м. Шахтарськ), де поступово вимирає все живе, де на занедбаних землях посеред бараків навіть примудряються мародерствувати місцеві мешканці, обдираючи шифер, відриваючи дошки, виймаючи шибки з вікон, – залишаючи по собі самі лише скелети колишнього людського житла, наче кістки мамонтів… Суцільна руйнація та занепад: «Руйнування триває. Відбувається якась компенсація. Як колись, за совєтських часів, до речей ставилися недбало, так тепер цінується кожна найнепотрібніша деталь.»

Окремо перебувають чималі за обсягом оповіді про Чорнобиль («Чорнобильське сафарі») та повені в Карпатах («Атлантида»). Складається враження, що переглядаєш науково-популярний фільм у стилі каналу Discovery. Усе доволі динамічно, насичено. В кадрі – сенсаційний матеріал, майстерно дібраний (відзнятий), а також проаналізований голосом за кадром. Вчувається і біль за понівечену природу, й усвідомлення невідворотності можливих майбутніх катастроф через байдужість і пасивність влади у розв’язанні нагальних питань екології…

Загалом, репортажі О. Криштопи цікаві тим, що до багатьох історій автор подає спершу «офіційну» версію, картину того, про що писатиме. А далі – ласкаво просимо! – реальний стан справ, задокументована очевидцем реальність: доведені до відчаю люди, що з останніх сил виборюють своє право на гідність, збайдужілі та зневірені шахтарі Донбасу; буркотливі – бо як же ж інакше – тітоньки на ресепшнах дешевих і не дуже готелів українських містечок; сізіфи українських доріг – чоловіки, що кладуть асфальт, який за кілька годин уже буде непридатним для їзди. І, що цікаво, жоден із цих персонажів не вивищується над іншими, особливо не вирізняється з-поміж них. Усі вони різні, але є щось таке, на перший погляд, невловне, та, водночас важливе, що їх пов’язує. Так само, як ідея єдності, навколо якої тримаються купи всі тексти-репортажі цієї книги. У післямові О. Криштопа пише про те, що ця книга задумувалася як «спроба дослідити якісь архетипи, зрозуміти таку невловиму, але постійно згадувану ідіому, як “українська ментальність”», і констатує, що минуле «тисне, але, потроху, проговореним, розчиняється в сьогоднішньому. Більше чавить майбутнє, страх невизначеності».

* * *
І – окремо – хотілося би подати свідчення очевидця Олега Криштопи про Крим, які я (як людина, що любить Крим і часто там буває) підтверджую цілком. У непростій ситуації з цим регіоном так важливо мати правдиву картину того, чим є для нас цей півострів. У Криштопи це не картинка з ТБ й не брехлива статистика, не копирсання в міжетнічних суперечках чи маніпулювання дражливою темою українськості на тлі російщини в Криму… Це погляд упритул на нас самих, намагання в дрібницях побачити загальне, спільне, проаналізувати, віднайти архетипове, а може, й спрогнозувати майбутнє. До речі, з цим у автора все гаразд. Деякі його слова з репортажів про Крим можна вважати пророчими: «Крим у всі часи був спільною територією. Хоч, може, – таки спільною? Швидше нічиєю»; «Зараз для українців з континенту питання про територіальну незалежність Криму не обговорюється – мовляв, ясно, що Крим український. У самому Криму, особливо серед молоді, підданство теж не обговорюють. І не з патріотичних міркувань. Їм це просто байдуже».

Чимало українців полюбляють відпочивати в Криму. Навіть попри відсутність нормального сервісу та постійні форс-мажори з водопостачанням тощо. Крим – дуже різний, несподіваний і приголомшливий. І О. Криштопа це засвідчує: «В Криму поєдналися в одне два найбільші дива природи – море і гори. Це місце зовні нагадує Едем. Вода, багато води, море води, сонце, тепло і гори.»

Але під час подорожі Кримом пригнічує занедбаність громадських місць (бо яка з цього вигода?), загальна налаштованість місцевих отримати з тебе, туриста, найбільший зиск (бо коли ж, як не в курортний сезон, потім же рік живеш на виручене за ці кілька місяців), а також чимало інших неприємних дрібниць… Крим, за спостереженнями Криштопи, – територія контрастів, на якій навіть місцеві мешканці періодично (особливо в курортний сезон) почуваються маргіналами: «Крим продовжує паралельно жити й іншими життями. Десятками тисяч інших життів, які зовсім не перетинаються»; «Улітку в Криму так багато туристів, що здається, ніби корінного, місцевого населення взагалі не існує. Що є лише туристи, а місцеві – не більше, ніж обслуговуючий персонал, додаток до велетенської туристичної індустрії».

Якщо ж говорити про те, який контингент люду зазвичай можна побачити в Криму, картина від очевидця Криштопи постає доволі строкатою: «Бачив заїжджих з Росії скінгедів, які вечорами полюють на кримських татар. Бачив батюшку – русскоє православіє, який облаштував у церкві спортзал. Бачив російських казаков, які постійно ходять у формі і навіть мають зброю. Бачив кров на асфальті після нічної різанини між росіянами і татарами. А з іншого боку, бачив, як татари захоплюють землі. Як вони приходять з палицями на чужі будівельні майданчики і починають все ламати. І як б’ють оператора, який це знімає».

Спершу я думала, що це в автора такий «фірмовий» прийомчик: зіштовхувати в одному кадрі суперечливі речі, подавати в одному сюжеті-історії неоднозначні картини побаченого. Ну, щоб контрастніше, колоритніше було. Щоб читати було не нудно, щоб якомога більше асоціацій спричинити такими своїми маневрами. Адже, не забуваймо, що О. Криштопа – журналіст. А всі люди його фаху, природно, мають прагнути сенсацій. Інакше який він тоді журналіст? Проте що уважніше читаєш його твори, то більше переконуєшся: перед читачем – лише фактаж. Усе так і є. Просто деякі люди мають хист до того, щоб побачити загальну картинку в мозаїці численних деталей, а деякі – ні. Криштопа вміє і вчить цього нас. Хоча насправді нікого й нічого він не вчить. Усе стається само по собі. Під час читання. Об’єкт споглядання настільки близький до читача, що мимоволі починаєш дивитися на все очима автора-очевидця. І цей процес, до речі, захоплює. В цьому є якась магія про(за)говорювання, коли тебе ведуть по тексту (по території України) за руку, а ти просто йдеш і спостерігаєш. Ти стаєш товаришем автора, його супутником, ділиш із ним втіхи та печалі, розчарування й радість від подорожі. Мимоволі аналізуєш те, що автор подає просто як даність: отак воно є і нічого з цим не вдієш, і ніяк не зміниш, і не повпливаєш. І тоді ти хочеш змін, хочеш нарешті перестати відчувати тягар минулого з його «бідністю і дурістю», «з усіма цими ГУЛАГами і міцними обіймами «старшого брата».

О. Криштопа подає начебто цілком розрізнені картинки-образки звичного, буденного життя людей, що мешкають в Україні (так, вони – українці, хоча про національну приналежність чи національну самоідентифікацію більшості з них годі й говорити). Проте з цих картинок складається мало не епічне (вибачте за пафос) полотно нашої неньки. І це здирання полуди, скидання масок – дуже на користь сучасному іміджеві України. Адже віночки, вишиванки, писанки та шаровари – ці атрибути-символи – наче наліпки-ярлики, за якими не видно справжньої українськості. Деміфологізація образу неньки-України, думаю, Криштопі вдалася на 100 %. Такі книги вже давно на часі. З відвертого погляду на самих себе має розпочатися новітня історія кожного з нас і тоді вже, можливо, – нашої країни…

* * *
Колись моя 5-річна дитина поставила до мене просте запитання: «Мам, що треба зробити, щоб бути українцем?» Я відповіла щось на кшталт: українцем не стають, а народжуються. Дитина здивувалася: «Що, зовсім нічого не треба робити?» Періодично я повертаюся до цього запитання: «Що ТРЕБА ЗРОБИТИ, щоб бути українцем?» Це запитання має стати актуальним для кожного з нас. А книга Олега Криштопи якнайкраще спонукає до роздумів…