Така тема викликає низку питань. Чому саме Шевченковий канон? І чи присутній цей канон у сучасному літературному процесі? А якщо так, то наскільки виразно присутній і яка сила його впливу? На ці питання, здавалося б, відповісти можна так: Шевченко – наш найбільший геній, і в силовій орбіті його слова й подосі так чи так перебуває українська література. Однак ця відповідь потребує фактів, доказів, що поглибили б розуміння суті проблеми.
У своїй праці «Західний канон» Гарольд Блум говорить, що творчість Шекспіра лежить в основі західного канону. Вона в певний спосіб присутня в усіх знакових текстах західної літератури. І основним сюжетом праці Блума є виявлення форм та способів цієї присутності у відповідних текстах після-шекспірівської доби. Дослідник пояснює, чому саме Шекспір опинився в центрі західного канону. Творчість англійського драматурга виявляє унікальні властивості: пізнавальну гостроту в осягненні світу і розкритті таємниць людської душі; новаторську потужність, яка відкриває нові можливості мови; а також свободу від доктрин і примітивізованої моралі. Блум говорить про суто шекспірівські мислення й темперамент (зокрема, акцентує на особливій чуттєвості англійського письменника) і покликається на К’єркегора, який стверджував, що тепер неможливо не бути постшекспірівцем.
Власне, йдеться про те, що Шекспір здійснив найбільший прорив у засадничих для літератури питаннях: 1) пізнання світу та людини; 2) виявлення нових властивостей мовних форм. Він потужно концентрував певні тенденції і, отже, заклав сильну пізнавально-творчу традицію в літературному письмі. Відтак його наступники могли продовжити цю традицію завдяки власним пошукам та естетичним відкриттям. При цьому вони залишалися в просторі цієї традиції; війна ж із традицією як такою (війна з Шекспіром) – а ця традиція, повторимо, стосувалася визначальних літературних питань – була заздалегідь приречена на поразку.
Творчість Шевченка лежить в основі українського літературного канону – таке твердження, здається, не викликає ні в кого заперечень. Шевченко постає як реформатор мови та новатор у царині естетичних правил. Він вивів українську мову з того кола, який їй окреслили поети-романтики; збагатив поетичне письмо новими формами живої народної мови; розширив лексичні властивості поетичного повідомлення через використання церковнослов’янських та староукраїнських мовних форм, а також словоформ російської та польської мов; трансформував фольклорну естетику, зробивши відповідні образи виразниками нових значень тощо. Шевченко не лише розширив можливості української поетичної мови як такої, а й суттєво інтенсифікував цю мову. Тож вона набула небаченої досі експресії, сили вираження.
Також поет яскраво явив екзистенційний горизонт, який постає перед українською людиною, і визначив сутнісні прикмети української душі. Причому українська проблематика в Шевченка набуває універсального, вселюдського виміру. З цього огляду цікавими є міркування Тодося Осьмачки: «Я певний, що якби Шевченко з’явився перед Шекспіром і Ґете, то вони б мали його перед своїми духовими очима як божество, щось подібне до Богочоловіка. Бо Шевченко збільшив славу Спасителя як людолюба. Після Ісуса Христа немає на світі дорожчої людини для людства, як Шевченко, дарма що він не такий серцевід і людознавець, як Шекспір, і не такий глибокий індивідуаліст, як Ґете». Осьмачка говорить про універсалізм Шевченка, який яскраво явив у поетичному слові християнську ідею милосердя й любові до ближнього. І в цьому ракурсі порівняння з Шекспіром та Ґете не виглядають силуваними. До речі, глибинний прояв ідеї християнської любові унеможливлює появу доктринерства і спримітивізованої моралі в творах українського письменника.
Шевченко означив визначальні складові українського буття, довів мовну експресію до найвищого рівня промовлюваності, виступив новатором у сфері естетичних правил. Він заклав канон нової української літератури, дав початок традиції, яку так чи так продовжують українські письменники в своєму часі. І тут перед кожним із них явно чи приховано постає проблема, яку можна умовно означити як «проблему Шевченка». Цю проблему можна представити як необхідність вийти за межі усталених естетичних принципів й сказати щось своє, нове, оригінальне. Однак було б великою помилкою розглядати згадану проблему як долання тим чи тим автором світоглядно-естетичних засад свого високоталановитого попередника, творчість якого продовжує здійснювати свій магнетичний вплив. Канон Шевченка хоч і постає на основі певного культурно-історичного досвіду, однак стосується не тільки важливих компонентів цього досвіду, а й принципів та форм його виникнення. Тобто канон Шевченка передбачає високу креативну спромогу автора. Тому будь-які спроби заперечення творчості Шевченка й явлення якоїсь нової творчої пропозиції є насправді не відкиданням, а утвердженням цього канону. Крім того, Шевченкова парадигма, як уже було сказано, стосується визначальних складових українського буття. Тож якщо новаторська пропозиція є посутньою в духовному вимірі, то вона також утверджує Шевченковий канон. Іншими словами, бути поза цим каноном можна лише тоді, якщо пропонувати не сутнісне й малозначуще художнє письмо.
Усе це пояснює те, чому деякі письменники виступають із критикою Шевченка. Адже потуга його впливу така, що виникає потреба здійснити хоча б тимчасове «звільнення» від цього впливу, аби мати можливість реалізувати свої творчі задуми. Парадоксальним чином кожній творчій особистості треба долати канон, аби мати честь увійти до нього, продовжувати його. В цьому плані показовими є міркування поета Леся Белея, які з’явилися на його стрічці у Фейсбуці 9 березня 2014 р.: «Тарас Григорович поет, звісно, геніальний, однак твердження, що він поет на усі часи, по-моєму, трохи перебільшене. Його сьогоднішня актуальність зумовлена тим, що у нас відбувається спалах неоромантизму, точніше завершення романтизму, якому історія не дала добродити за часів Шевченка. Звичайно, є в Шевченка й неромантичні вірші, навіть модерністичні, мій улюблений ось цей: “Дівча любе, чорнобриве”. Бачимо характерне визнання геніальності поета, але не “на всі часи”». Саме в такий спосіб Белей намагається уникнути потужної сили тяжіння канону, яку як поет чудово відчуває. Пригадаймо класичний приклад бунту проти Шевченка, до якого вдався Михайль Семенко. У 1914 р. він заявив, що «Шевченко є під моїми ногами» і що «я палю свій “Кобзар”». А вже у 1924 р. свою найбільшу збірку, яка підсумувала його поетичну творчість за дванадцять років, Семенко назвав «Кобзар». Зрозуміло, що у вчинках поета-футуриста був епатаж, бажання привернути до себе увагу читацької громади. Але основним стимулом Семенка було гостре прагнення подолати Шевченковий канон для здійснення своїх творчих інтенцій. Прагнення, як показав час, малоуспішне…
Думаю, що «проблема Шевченка» постає перед кожним, хто творить у стихії української образної мови. Інша річ, наскільки творча особистість усвідомлює її на розумовому, або відчуває на інтуїтивному рівнях; і чи пов’язує питання власного творчого становлення саме з Шевченком. Ще раз наголошу: «проблема Шевченка» є проблемою творчого становлення. І її кожен із поетів вирішує у свій спосіб, відповідно до власного творчого обдарування та естетичних уподобань. З цього огляду показовими є вірші Миколи Вінграновського та Василя Голобородька, які вдаються до інтертекстуальної розробки Шевченкових образів й творять свою ускладнену та автономну естетичну дійсність. Так, перший у поезії «Вечірнє» пропонує власний варіант ідилії «Садка вишневого…», де «Вечеряє поле піснями з долин» і «Вечеряють очі просторами ніжними, / І губи вечеряють чистим мовчанням». А другий творить поему-фугу «Катерина», в якій трагічна доля української дівчини розгортається через складне сюрреалістичне видиво з елементами оригінально потрактованої фольклорної образності.
Інтертекстуальний діалог із Шевченковим текстом здійснює один із найвідоміших поетів сучасності Юрій Іздрик. Знову ж таки, 9 березня 2014 р. в його «Мертвому Щоденнику» (сторінці «живого журналу») з’явився такий вірш:
а в селі суботові і далі скорбота
світ застряг на п’ятниці – не видно суботи
дим застлав нам пагорби і дніпро і кручі
і сховав у пазусі ціле плем’я суче
і вмирають янголи вбиті хижим птахом
все що правди прагнуло посипалось прахом
заголились нерви оголились суті
перервались ниті утекло майбутнє
лиш війна й молитва нам тепер робота
переб’ється битва
святиться субота.
Не зупинятимуся на його аналізі. Важливіше те, що у спробі дати образ навколишньої дійсності (із відповідними подіями) поет апелює до відомого вірша Шевченка «Стоїть в селі Суботові». Така апеляція допомагає побачити в представлених подіях сьогодення історіософський сенс. А отже, діалог із Шевченком веде до поглиблення семантично-виражальних властивостей цитованого тексту. Характерне для поетики Іздрика обігрування «Суботове – субота» (і появу відповідних нових смислових інтонацій) є прикладом утвердження креативної засади Шевченкового канону, здійснене в іншому культурно-історичному часі й за допомогою нових образних прийомів.
Наведений вірш Іздрика становить собою виразний, маркований приклад звернення до Шевченкової поетичної спадщини (такими ж є згадувані тексти Вінграновського та Голобородька). Однак Шевченковий канон не лишень показує себе в більш або менш позначених інтертекстуальних діалогах. Він самопроявляється на різних рівнях текстового цілого і в різноманітних ідейно-виражальних тенденціях. Перше ніж про них поговорити, ще раз наголошу, що кожен справжній поет творить свій ідеостиль, вносить щось нове в скарбницю естетичного досвіду (і саме цим він цікавий). Однак його пропозиція завжди виникає на основі чогось, на підставі якоїсь традиції. І якщо йдеться про розвиток українського образного слова, то ця традиція пов’язується саме з творчістю Шевченка.
Наведу кілька прикладів самопрояву Шевченкового канону. Ці приклади узяті з різних авторів, вони виявляють різнорідні ідейно-естетичні тенденції. Однак ці тенденції є важливими в образному світі кожного автора і, що найголовніше, вони так чи так присутні в творчості Шевченка. За браком місця не зупинятимуся на детальному представленні цих тенденцій, а лишень стисло означу їх. Отож у поезії Олега Лишеги бачимо експресивну, автентичну та живу мову, суміщення різноманітних образних планів в одній оповідній лінії, динамічні картини навколишньої дійсності з промовистими деталями. У Костянтина Москальця – нахил до рефлексій, зумовлений певним життєвим досвідом («Символ троянди»), настанову на осягання уроків історії («І знову братися за справу українську»), наголошення на особливих стосунках із Музою («Ще прийде Муза щедрувать»). У Сергія Жадана – вітальність та відстоювання внутрішньої свободи; поетизацію революції (партизанського повстання) й акцент на самотності людини революції (вірш Жадана «Польові командири» на глибинних рівнях дивовижним чином перегукується з Шевченковими «Гайдамаками»). В Сергія Осоки – творче використання міфологічних кодів та фольклорної естетики, довірливі звернення до свого уявного співрозмовника, тонкі паралелі між внутрішнім станом ліричного суб’єкта і природою. У Богдани Матіяш – розгортання релігійного образного мовлення, в якому у широкому спектрі натхненних звернень до Господа з’являється мотив теодицеї («часом думаю Боже часом просто не знаю чому так намало даєш і чому…»); перейнятість сущим і біль за те, що відбувається навколо; вияв ніжного й милосердного ставлення до тих, хто потребує підтримки. У Маріанни Кіяновської – сильне напруження духовно-емоційних сил, яке може сягати стану екзальтації; дискурс гіркої самотності, зумовлений втратою кохання, й сподівання на прихід нової любови; розробка силабо-тонічних властивостей українського поетичного слова тощо. Ба більше – самопрояв канону можна бачити не тільки в сучасній поезії, а й у прозі. Так, романістика Євгена Пашковського пропонує викривально-саркастичну оповідь, що має на меті закликати читачів до покаяння, оновлення, тобто пробудити їх до справжнього життя; також бачимо тут вияв любові до упосліджених та гнаних (на згадку приходять Шевченкові поеми раннього періоду та періоду «трьох літ»). А прозу Тараса Прохаська визначає авторська доброзичливість та любов до життя – те, що широко розгортається в Шевченкових літературних творах.
Як бачимо, важливі риси текстів сучасних авторів присутні в Шевченковому каноні. І це є промовистим свідченням його сили та актуальності. Може виникнути питання: а чи не є згадані риси універсальними складовими художнього письма як такого, а їхня поява у того чи того автора – проявом певних загальних закономірностей постання літературного повідомлення? Можливо, й так. Однак у такому випадку це ще більше переконує у вагомості й значущості того канону, який заклав своєю творчістю Тарас Шевченко.
