«Летить орел над горами і долами,
розгортає могутніми крилами небо,
стежить незворушним гострим
зором за живим і неживим…
Аж раптом підлітає до нього нервовий горобчик
і питає: «Куди Ви летите?!».
Мовчить гордий орел, розтинає простір могутніми крилами,
незворушно долає безмірну просторінь усе далі та й далі…
«Куди Ви летите?!», – не вгамовується горобчик і вдруге, і втретє…
На десятий раз зітхає могутній орел
і рівним голосом відповідає причепі:
– А хххто ж його зна…».
(З пізньорадянського фольклору).
А тепер – зовсім інша нота.
На вибраних з бруківки київських вулицях догоряють поминальні свічки, останні морози скріплюють мертві букети, десятками тисяч покладені тут з почуттям скорботи і провини. Бо це не я стояв тут 18-го і 20-го лютого, вічна пам’ять героям, прости нас, Боже.
Непрямо висловлене, але гостре відчуття особистої вини змішується зі згаром барикад і надає людській скорботі правдивого морального сенсу. Уявіть собі, аби його не було, аби не докір сумління, а сама лишень радість перемоги проймала тепер людські душі , – ким би і де б ми були?
Мій добрий приятель познанський професор Богуслав Бакула у пекельні лютневі дні спитав: де ваша творча інтелігенція, чому її не чути? І я, кинувши оком довкола, сказав: «всі українські інтелектуали – на Майдані і барикадах, що його боронять. А кого там так чи так нема, того немає. І ніколи не було».
Справді, чи ж були коли носієм інтелекту ті особини з нашого гуманітарного середовища, що підписували листа з проханням до злочинної влади «очистити академічні приміщення» від повстанців, котрі по багатогодинному стоянні на 20-градусному морозі у коридорах Інститутів НАНУ по Грушевського, 4 покотом видихували вміст газових гранат? Ці задимлені гості, бачте, заважали субтильним мислительним процесам декотрих академіків і членів кореспондентів…
А головний сенс у тому, що є добро і є зло, хай хоч що торочать ці духовні каліки. І що належне розрізнення одного і другого неможливе без моральної орієнтації, формування і сутність якої виходить далеко за межі часу та умов життя окремої особистості. Бо коли ця головна сутність не виходитиме за межі часу та умов життя окремої особистості, то гріш їй ціна, і ані жити заради неї, ані вмирати за неї немає жодного сенсу (М.Мамардашвілі).
Хочете, називайте цю останню Істиною, Богом, Правдою, Абсолютом, – байдуже як. «Просто у світі є добро, і за нього, – як казав Толкієн, – варто боротися». У людському світі – є.
Визнання цього факту з необхідністю програмує те чи те ставлення до блага, себто розрізнення добра і зла. За Ч.Тейлором умовою становлення особистості є здійснений нею вибір стосовно блага. Саме ж благо в людському світі виявляє себе у трьох головних площинах: пізнання/творчості/справи/діла (у Івана Франка це – «голод»); духовної повні/чуттєвості/емоційної втоленості (у Івана Франка це – «любов», трактована широко).
До цих двох основоположних благ у ХХ столітті було долучене третє – благо самоповаги/позитивного ставлення до самого себе (див. Віктор Франкл). Адже можна дійти й до втрати гідності, самоповаги, а людина цього не любе. Більше того, стверджуючи себе в якості гідної поваги, вона може і життя своє покласти. Або принаймні спромогтися на докори сумління, якими й обдихані наші поминальні квіти.
Шевченкова морально-філософська традиція і означає особисте зголошення по боці правди і добра, суть яких людина самотужки визначити не годна, але наявність яких визнає. Причому, як стверджують філософи, ці сутності не вміщуються у часові межі та умови існування особистості, себто кожне окреме «я» не може їх замкнути замком понятійної завершеності, і тому ми говоримо, що вони мають метафізичну природу (Мераб Мамардашвили. Лекции о Прусте (психологическая топология пути). – М.: Ad Marginem. – 1995. – С. 56-58; 62-63). Однак це d жодному разі не є підставою для тотального розмивання ціннісних, аксіологічних критеріїв осмислення того чи того явища.
Тим часом у сучасній гуманітаристиці набуває упоширення теорія і практика цілковито «позаоцінкового письма». Як знаємо з Р.Інгардена, таким максимально об’єктивізованим буває доестетичне пізнання твору літературного мистецтва, себто – його літературознавчий опис. Але той же Інгарден доказово твердить, що таким об’єктивізованим у жодному разі не може бути власне естетичне пізнання предмета, себто – критичне прочитання твору літературного мистецтва. Знать знаємо, але ж – трéнди, панове, трéнди! Чи трендѝ? Ні, все ж таки – трéнди.
Ось, приміром, досвідчений літературознавець, талановитий критик української літератури мельбурнський професор Марко Павлишин. 1990 року на першому Міжнародному конгресі україністів саме він виголосив доповідь, де цілком справедливо дорікнув і тодішній художній думці, і критиці за безглузду «чорнобильську героїку», яка ховала у тінь злочинний сенс Чорнобиля як такого: й інженерного проекту, і совдепівської експлуатації, все оте більшовицьке дурисвіття, що його собою Чорнобиль і вивершив. Літературу, перейняту екзальтованою апологетикою «народного героїзму», він слушно оцінив тоді як присмачену і моральним, і художнім фальшем. Добра була робота!
Тепер цей же майстер пише розлогу студію, в якій sз великою ретельністю досліджує вияв і розвиток концептів європеїзму у прозі Юрія Андруховича від «Рекреацій» 1992 р. до «Таємниці…» 2007 р. (Марко Павлишин. Повернення колоніальної резиґнації. – Кур’єр Кривбасу, 2013, № 284-285-286. – С.336 – 352). Професор Павлишин десятками блискучих студій давно довів гостроту і точність свого естетичного чуття, – себто ті вроджені властивості, без яких не може бути доброї, значимої критики. Але тут йому ніби пороблено!
Точніше, не так. Автор ніде не зрадив своєму доброму художньо-естетичному смакові. Але, – про що я і хочу сказати, – він у жодній титлі своєї великої (понад друк. аркуш) студії не дозволив цьому смакові про себе заявити. Себто, це і був його авторський намір – описати позаоцінково, – таким бо є новий тренд. І що у підсумку?
У підсумку я як читач довідався про змінні динамічні смисли концептів європеїзму у свідомості громадянина Юрія Андруховичу. Що ж, Андрухович, і справді, – у перших лавах наших глибоко мислячих сучасників. Однак, даруйте, мене не цікавлять світоглядно-мислительні акти громадянина Юрія Андруховича впродовж 15 років його життя, як то простежує і показує у своїй студії Марко Павлишин. Мене цікавить результат роботи письменника Юрія Андруховича, тому я взагалі почав був читати цю студію про його прозу. А про це – ані слова! Добре чи недобре написана «Таємниця…» і що в ній нового порівняно з «Московіадою» або «Дванадцятьма обручами»?
Шановний критику, мій час – обмежений, і я, читач, хочу від тебе почути, чи варто мені витрачати цей мій обмежений час на читання «Таємниці…», бо хвалену вашими попередниками «Перверзію» я подужав надзусиллям і виключно з поваги до рідного слова. То що, на Вашу думку, вдалий це твір, чи ні? Відкрий личко, Гюльчатай!
Не відкриває, радіючи, як же тонко він оце надурив мене, пересічного читача! Бо ж це його писання – для смакошів, для правдивих цінителів критичної еквілібристики порожніх форм над безоднею судження! Але ж прозовий Андруховичів компендіум, – це давно вже не приватна колекція автора, а доточення полотна української літератури, яке, з одного боку, тчеться майстрами, а – з другого – утримується у розгорнутому стані читацтвом! Шановний критику, а Вам – сподобалося?!
Мовчки летить могутній орел над горами і долами Андруховичевих мистецьких перверзій, незворушно долає безмірну художню просторінь. «Постколоніальний суб’єкт – суб’єкт політичної свободи, суверенний щодо своїх особистості і долі, свідомий травм минулого, але здатний вільно обирати власні сучасність і майбуття, гідний спадкоємець, словами Беніти Перрі, «преображеного суспільного стану» і «радикальної надії на реалізований гуманізм» – не втілився» (с.352). А мав? Не втілився, кажете? То це добре, чи зле для «Таємниці» (бо як воно в житті автора – мені, даруйте, по цимбалах)? Що??
Мовчить могутній орел, не каже, відгортає місткими інтелектуальними фігурами купи невагомого повітря. І тривають софістиковані теревені про масову літературу в Україні – тому що позаоцінкові. А потім з’являється лист, яким академіки і члени кореспонденти просять владу звільнити їхні інститути від майданівців, що гинуть, але стоять – за нашу і вашу свободу. За ваше право писати як завгодно, зокрема – й позаоцінково, а не з почуттям «глибокої вдячності рідній партії», як ви писали не так і давно.
Але суть у тому, що «основний психологічний тип людини, якій взагалі може відкритися світ (не перед всякою світ відкриється, навіть якщо вона цього захоче) і для якої по якихось магнітних лініях розкривається або розверстується її власна психологія, – це ангажована людина» (Мераб Мамардашвили. Лекции о Прусте (психологическая топология пути). – М.: Ad Marginem. – 1995. – С.28).
Ми є свідками моральної деґрадованості суспільства. У цій катастрофі є велика провина й вітчизняних інтелектуалів, так званої творчої інтелігенції. Спершу вона радісно сповістила про релятивність моральних цінностей. Потім звела проблему етнокультурної ідентичності на рівень печерних розписів і тим посприяла розквітанню етнокультурної байдужості і сліпоти, наслідком якої є і пробиті голови, і порожні серця.
Потім була постульована ателічність мистецького акту, а митець – звільнений від відповідальності за морально-філософські та світоглядні наслідки свого творива. Чого там – це ж сам текст глаголе й триндить! Як у Марка Павлишина: «Загальна структура «Таємниці» проголошує меланхолійну повсюдність колоніального, а деталі тексту в такому ж дусі переглядають мотиви, знайомі з попередніх Андруховичевих творів і текстів» (с.348). Структура – проголошує, деталі – переглядають , а автор – з вікна дивиться. Він – ні при чому. І це вже не стильовий, а моральний абсурд.
Ну а тепер, як бачимо, ця частина «творчої інтелігенції», «просунута» в порожнечу науковоподібних теревенів, декларує безоцінковість критичних суджень. Але це вже не критика, панове, а вигортання порожнечі, баляндраси над прірвою!
Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя.
А то залізете на небо:
«І ми не ми, і я не я,
І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані раю,
Немає й бога, тілько я!
Та куций німець узловатий,
А більш нікого!..»
Чи має оце розманіжене «я» право на позаоцінковість, – рафіновану забаву для смакошів? Звісно, аякже, ще б пак, безумовно! Адже право на вільне волевиявлення виборене і для цього розманіженого «я», виборене іншими, – тими, хто на сторожі коло нас поставив Слово, хто робить вибір і перебуває в одвічній традиції відповідальності за нього. Героям слава!
Володимир Моренець
