Сергій Жадан – якраз із тих авторів, хто любить погратися з ландшафтами, особливо міськими. Його нова книга «Месопотамія» – теж не виняток. Цього разу читач знову, як і в романі «Депеш Мод», блукатиме вулицями і дворами Харкова.
Назва книги – не випадкова, адже Месопотамія – це межиріччя, а Харків також простягнувся вздовж русел одразу аж двох річок – Харкова та Лопані. Вже в епіграфі до книги письменник описує буквально кількома реченнями свою версію заснування цього прекрасного і химерного міста Сонця: «Ніхто не знає, звідки вони з’явились і чому осіли на цих ріках. Але їхній потяг до рибальства й знання лоції вказують на те, що прибули вони водою, підійнявшись руслами вгору. Мова їхня, судячи з усього, добре надавалася до співів і прокльонів. Жінки їхні були ніжними й непокірними. Від таких жінок народжувались хоробрі діти й виникали серйозні проблеми. Справжня історія шумерів, Т.1».
І ось їх перед нами постає дев’ятеро. Дев’ять історій та стільки само чоловічих імен, якими названа кожна з цих біографій. Усі вони різні, але водночас взаємопроникають одна в одну й перетікають одна одною, то розходячись, то знову переплітаючись. Усі ці дев’ять різних історій насправді – суцільне полотно одного величезного протистояння, однієї спільної боротьби й одного на всіх чекання. Чекання чого саме – це вже кожен із них вирішує для себе сам. Хтось чекає на любов і навіть одружується, хоча і не факт, що з великої любові, хтось чекає на славу, успіх, гроші, перший секс. Чи не перший. А дехто з них чекає навіть на смерть, водячи її за носа, танцюючи для неї свій шаманський напівбожевільний танок і уриваючи для себе ще бодай трохи блаженних хвилин за назвою «життя». Одне слово, кожен із них чекає на свого персонального Годо, який прийде хтозна-коли, проте обіцяє прийти і просить його обов’язково дочекатися, не знаючи напевне, чи прийде він колись взагалі.
Їхні жінки – веселі та смиренні, вони прикрашають їхнє існування, ускладнюючи тим самим їхні життя, яке часто розводить цих жінок і чоловіків по різні боки барикад, по протилежних кутах боксерського рингу, але в межах одного часового поясу, по паралельних географічних меридіанах, які десь у просторі таки рано чи пізно перетнуться: «Я нині мав лежати в її ліжку, вона мала б лежати поруч, ніжно й утомлено дивлячись у мої незворушні очі. Натомість я стою серед кухні з пляханом шампанського в руках, і не знаю куди подіти руки. А вона в цей час, що вона робить? Ага, ось вона теж виходить на кухню – за стіною почулись кроки, я поставив шампанське на підлогу й припав вухом до стіни. Ось вона підходить до вікна, відчиняє, на неї відразу ж кидається вся сутінкова живність, усі ці нетлі та жуки, тож вона швидко причиняє вікно, підходить до шафки на стіні, дзвенить посудом, дістає банку з чаєм, цукор, чашку, ложечки, блюдця. Мелодійно всім цим подзвонює, ставить усе це на стіл, прямо за моєю стіною, на відстані руки, на відстані видиху».
Ліризм, який у творчості Сергія Жадана завжди межує з відвертим еротизмом, на сторінках «Месопотамії» проявляється особливо гостро, щемко і безнадійно. Всі ці боксери, студенти, апостоли, радіоведучі, бізнесмени, спортсмени, мандрівники, робітники та художники ніби самі власноруч прописують свої curriculum vitae як справжні євангелісти свої біблійні послання, вкарбовуючи всі ці епічні історії в міцні мури цього невтомного міста.
Кожне з оповідань у цій книзі має своє чоловіче ім’я: Марат, Ромео, Іван, Маріо, Юра, Фома, Матвій, Боб, Лука. Кожне з них – символічне. Але нехай читачі самі розгадують ці символи й смисли самостійно, аби зберегти для себе елемент особистого просвітлення.
Схожих персонажів ми вже зустрічали в одному із розділів «Апостоли» Сергієвої збірки поезій «Вогнепальні і ножові». Всі ці напівсвяті, з відсутніми крилами янголи бодай частково, але таки перелетіли зі сторінок попередньої книги в наступну. На початку цієї розповіді Месія б’ється на рингу зі своїми химерами та примарами, а наприкінці – один з його учнів влаштовує абсолютно не таємну, проте доволі таки усамітнену вечерю аби на самому фініші боротьби зі своїми внутрішніми демонами та невиліковною недугою ще раз побачити усіх тих, хто для нього бодай щось у житті важив.
Найцікавіша і, можливо, водночас найпростіша умова існування цього тексту – це його географія. Автору часто закидають надмірну урбаністичність, хоча для нього – це чи не найприродніше середовище. Таким воно є і для всіх його персонажів, історії яких він намагається нам нашептати перед сном і оповісти так, аби ми не губили жодної деталі, жодного кольору, жодної модуляції голосу. Всі ці прохідні двори, проспекти, вулиці – це окремий світ, окрема географія існування всіх цих жінок, чоловіків, народжених та ненароджених ще поки дітей, для яких тут, в її межах, а можливо, й десь далеко за її межею ось-ось почнеться персональне щастя й особиста нірвана, варто лишень перепливти одну ріку і перейти вбрід іншу: «Сонце пробивало туман і місто наповнювалося світлом, голосами й звуками, будячись зі сну й відпускаючи сновидіння. Стояло на пагорбах, в межиріччі, омиваючись із двох боків руслами. В долині, що відкривалася внизу, вже стояли перші будинки робітників та школи для їхніх дітей, темніли стіни лікарень, де лікувалися прокажені, й сяяли білим вапном стіни в’язниць, у яких тримали грабіжників та божевільних. За ними тяглися корпуси тракторного й танкового заводів, неканонічні церкви, котрі заборонялось будувати в горішньому місті, чорні площини злітних смуг аеродрому й засіяні маком поля, що належали жіночим монастирям… Жінки на вулицях пахли сном і любов’ю, діти, біжучи до школи, повторювали ті дивовижні історії, що наснилися їм цієї ночі. Крики їхні здіймалися в небо й тривожили повітряні потоки, що сколихувалися, завмирали й міняли напрямок свого руху». І для всього цього різнокольорового, барвистого і гамірного люду «життя має лише два шляхи – один веде до раю, інший – до пекла. Щоправда, в багатьох місцях вони перетинаються». У всіх цих персонажів немає права на помилку, нема жодної підказки, жодного тобі дзвінка другу і права чернетки, адже, як писав колись в одному зі своїх давніших віршів автор, «в одну і ту саму ріку снаряд не влучає двічі».
Проте Сергій Жадан не лишає своїх читачів без приємних і таких очікуваних від нього сюрпризів. Друга частина книжки – це тридцять поезій, які дають попереднім дев’яти прозовим оповідкам слушні уточнення та узагальнення. Дві частини книги – немов описані в ній дві ріки, плавно перетікають одна в одну, об’єднуючи навколо себе благодатний суходіл, проте живучи кожна окремим життям. Персонажі, що у прозі, що у віршах, фактично одні й ті самі, можливо, лишень трохи більш розсіяні та неуважні, а місцями навпаки – точні та зосереджені. Вони всі одне для одного – чужі перехожі, які знають одне одного так добре, як лишень коханці можуть знати кількість родимок одне в одного на передпліччі і все одно при цьому до кінця не розуміючи, що ж їх насправді зв’язує:
І кожен убивця проводжає її крізь пітьму,
з надією, що вона буде снитись йому,
з певністю, що вона забуде його ім’я,
не розуміючи,
ким їй насправді
доводжусь я.
Але вся ця загадкова і водночас така проста, щира розповідь змушує твої почуття якимось дивним чином наповнюватися такою безкрайньою, безпорадною, дилетантською, безнадійною, проте гарячою і терпкою ніжністю, що тобі нічого більше не лишається, як лише чекати. Можливо, навіть на диво.
Читайте також:
Володимир Пузій. Нотатки випадкового мандрівника Межиріччям (рецензія)
Оксана Щур. Фірмові любов та сум від Жадана (рецензія)
Сергій Жадан. «Світ скоріше буде довіряти поетам, а не політикам» (інтерв’ю)
