Вимислюючи назву для своєї книжки репортажів, журналіст та кінодокументаліст Олег Криштопа мав вочевидь на увазі, що під час його подорожей Україна переставала бути мапою і ставала територією, по якій зацікавлений мандрівник гуляє собі вивчаючи її клапоть за клаптем. Причому, як зауважив автор на презентації збірки в київській книгарні «Є», Україна ця різна є не є чимось однаковим. Тож вивчати та описувати її усеньку ще й переописувати. Натомість у мене під час читання цієї книжки виникла думка, що у масштабі 1:1 постали один перед одним досліджуваний об’єкт і дослідник. Адже ж світ людини це те, що її оточує, і раз наш репортажист ступив ногою на таку українську одеську/чорнобильську/донецьку чи кримську землю, то отакою ця українська земля і є змальована, вона Криштопина.
Ця книжка досі би гуляла в творчій уяві Олега Криштопи, чи лежала би частково у кавалках файлів на його комп’ютері, якби не конкурс репортажу «Самовидець», організований видавництвом «Темпора». Цей конкурс спрямований на розвиток українського репортажу як такого, можливо навіть народження поняття української школи репортажу, бо наразі про наявність такої говорити годі. Так ось, Криштопа переміг у першій едиції даного конкурсу і окрім того що його репортаж був надрукований у збірці найкращих поданих текстів, то заслужив право бути виданим окремо, окремою збіркою репортажів. Оскільки я прочитав і збірку найкращих текстів, то можу домислюватися, чому Криштопа переміг – бо складової власне репортажності у його матеріалі якнайбільше (недарма гасло конкурсу – «Прийшов, Побачив, Описав»). Але цим разом мова про його власну книгу.
У ній є тексти довші і коротші. І автор не має якихось із цього приводу переживань – кожна історія всотує стільки слів і емоцій, скільки потребує. Чи це схожа на передріздвяний блуд темними вулицями недобудованого підкиївського селища нуворишів подорож напівзаглохлим авто, чи це коньячна розмова із чернівецькою нічною феєю в холодному готелі, чи це ґрунтовне дослідження проблеми таємних захоронень хімічної зброї біля узбережжя Криму і пов’язані з цим зустрічі – сплановані, випадкові, забарвлені політично і історично, ментально. Мене дивує інше – Криштопа широко відкритими очима дивиться на нашу Неньку, розуміючи, що в цей момент вона от така «Україна», що завтра вона може змінитися, але він її не боїться. Як співалося в пісні ленінградської групи «Ноль», «Такая она уж глухая, слепая уродина / Да и любить-то мне больше и нечего». Що сприймати її варто з усіма її парадоксами, не виховувати, не повчати а власне крапельку розуміти.
Для прикладу, короткий нарис «Сізіфи» про повільних кіровоградських степових шляхових ремонтників (розпал літа), що особисто у мене асоціюється з культовим мультфільмом «Ранґо», підводить нас до думки: сваритися з ними нема чого, кричати нема чого, у них своя доля і цілий степ роботи. Їх екзистенційне право на саме таке буття у фразі одного з них: «Їдьте собі. Це краще ніж нічого. У нас поки нема більше асфальту. Ми закінчимо ще пару кілометрів – до кордону з сусіднім районом, а потім, поки фури знову знищать дорогу, може з’явиться новий асфальт, і ми повернемося на це місце»… З подібною стійкістю сприймає методичне розбирання односельцями бараку де вона живе, донбаська жінка: «Їй байдуже до того, що тут ще хтось є. Її дім перестав бути домом в прямому розумінні слова. Скоро тут уже не буде стін, не буде даху. І їй уже наперед усе одно, чи бачать її зовні». Криштопа може критично ставитися до своїх героїв, але в його тексті немає й тіні погорди до них.
Деякі тексти можна назвати пророчими. Самому автору може вони такими і не видаються, у нього сентимент до якихось інших, і саме на них він звертав увагу на презентації. Натомість вигулькують саме ті перші, і запитуєш себе: а чому цей текст зашитий під міцну палітурку, а не гуляє десь революційними форумами? Олег мабуть зрозумів, що йдеться мені передусім про «Народ», де один з бувалих регіоналів оповідає про електорат цієї партії. Почавши із холу готелю «Київ», куди представники цього електорату приїздять із «прошеніями» («…крім всього, народ у нас тупий, забитий, – зітхає він»), ми переносимося на Донбас, не на один клич про приїзд «Лідера» – «Тисячі! Ідуть і йдуть! Інвалідів на візочках везуть. На шахті здоров’я надірвали, руки трясуться, а в тих руках – ікони. Плачуть. Подивився я на це і зрозумів – поки такий народ буде, то ми – Партія регіонів, ще 100 років будемо правити»…
Короткі тексти в збірці Криштопи це так насправді «ліричні», але від того не менш убивчі по силі відступи від більших репортажів, котрі стали наслідком його журналістської нерідко розслідувальної діяльності. До більших, безсумнівно, належать тексти про Чорнобильську зону, про згадану вже кримську хімію біля берегів, про наслідки повеней в кількох західноукраїнських областях, про загибель з вини української судноплавної компанії моряка Олександра Карташова, про вбивство Віталієм Запорожцем свавільного міліціонера в селі Семиполки… За визнанням нашого автора, деякі образи він відтворював з пам’яті, оскільки були втрачені безцінні (в такому випадку) плівки. Довші тексти, окрім власне репортажного моменту, мають сильнішу аналітичну складову. Але в коротких текстах нам являється більше сам автор.
«Голод», три сторіночки книжки. «…її подруги – усі з Центральної України – так само не можуть відпустити гостей без їжі. Хоч яблучко в дорогу! – кричать вони. Бабка Ядзя згрібає крихти хлібу зі столу і їсть». «Збруч», пошук ночівлі в Підволочиську і Волочиську. «Якшо шо-то не нравицця, можете їхати дальше…» – гадаю, не варто пояснювати, що отак приймають в готелі на «хмельницькій» стороні Збруча, в Волочиську, де й досі біліє Ленін на місцевому вокзалі. «Пабєда», про взаємовідносини ветеранів УПА та Червоної Армії в Галичині (тема гаряча і болюча, і варто за неї братися частіше; один з позитивних прикладів – п’єса львівського молодого драматурга Павла Ар’є «Слава героям!»). «Пляж» – про парадокси Одеси та її іноді не зовсім теплих прийомів гостей. Після того, як Олегу Криштопі як автомайданівцю та журналісту опозиційного каналу тітушки спалили авто, кількість текстів про «що таке нефортить і як з цим боротися», має шанси розширитися…
Чи не найважливіший текст в плані розуміння намірів автора – Післямова. У ньому Олег признається в тому, що будучи народженим і частково вихованим в СРСР (а ми з автором однолітки, 1978 рік), залишається зараженим різного роду стереотипами і фобіями, хоч намагається з ними боротися. Інша справа – його 12-літня донька, яка чудово дає собі раду в російськомовному переважно Києві, не кремпуючись зі своєї з галицьким акцентом української, пишучи лівою рукою і граючи на гітарі з переставленими навспак струнами. А він усе ще переймається «різними Українами», шукає код української ментальності, їздить Україною в пошуках спільності поміж різними нами. На його думку, наразі чи не головна наша проблема – це невиговореність – різні українці мають стільки багато один одному ще розповісти, що гай-гай… Книжка Олега Криштопи «Україна: масштаб 1:1» є своєрідним закликом не боятися, а таки говорити, розповідати.
Читайте також: Олег Шинкаренко. Україна: масштаб 1:1 від Олега Криштопи (репортаж із презентації книги)
Історик, публіцист, медіаексперт. Спеціалізується на історії масових міграцій в ХХ ст. Член редакції «Українського журналу» (Прага). Зацікавлення — український автентичний фольклор
