Іван Карпович Підіпригора — справжній медмен, але не в сенсі людина з Медісон-авеню, як у популярному серіалі, а просто дивак, оригінал. Схоже, Владислав Івченко запровадив новий жанр у масовому сегменті сучукрліту — історико-детективний серіал, і якби на пагорбі Жовтневого палацу замість квіткового годинника красувався напис «Голлівуд», то сюжет на прекрасний серіальний сценарій відірвали б у автора з руками й ногами.
«Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу» — це другий сезон пригод Івана Карповича Підіпригори, колишнього філера царської охранки, який нині вийшов на заслужений відпочинок, купив хутірець на Слобожанщині і впритул зайнявся сільським господарством, та тільки природна допитливість, цікавість, любов до таємниць і здібності слідчого не дають йому остаточно вгомонитися в теплому гніздечку. Перша перевага «Найкращого сищика імперії…» як серіалу — самодостатність: якщо ви не дивилися перший сезон, ба навіть якщо другий сезон почали не з першої серії — не страшно: можете починати дивитися з будь-якого моменту. Кожна серія-оповідання — це замкнута цілісна пригода.
Порівнювати Івана Карповича з Ерастом Фандоріним — що ніби само собою напрошується — даремна справа. У них і спільного-то — служба Отєчєству та зв’язки в охранному відділенні. На відміну від вишуканого Ераста Петровича, пригоди якого старанно конструює Борис Акунін, за одним ходом вправляючись у постмодернізмі й начиняючи текст цитатами, алюзіями й ремінісценціями, Іван Карпович — сама тобі sancta simplicitas. Малограмотний простолюдин із нижчих чинів, він власноруч веде записи про свої приключки й походеньки, які приваблюють не інтелектуальним вивищуванням, а саме природною дотепністю, соковитою мовою і, звичайно, безмірно авантюрними сюжетами.
Так само безпідставно порівнювати Підіпригору з Шерлоком Холмсом, особливо в його новітніх серіальних проявах, як-от британський «Шерлок» чи американське «Елементарно», де давно відомі сюжети перенесено в сучасні обставини й максимально «модернізовано». «Найкращий сищик імперії…», навпаки, виразно тяжить до історичних серіалів, і тут слід згадати насамперед хіти останніх двох років — «Медмен», «Абатство Даунтон», «Містер Селфридж», де вигадані перипетії розгортаються на тлі історичних подій. Герої «Медмен» вражені смертю президента Кеннеді, стають свідками в прямому ефірі вбивства Лі Гарві Освальда, обурені розправою з Мартіном Лютером Кінґом; «Абатство Даунтон» починається з загибелі «Титаніка», його чоловіки воюють і гинуть на фронтах Першої світової; перший лондонський супермаркет містера Селфриджа відвідують Луї Блеріо й Анна Павлова.
Іван Карпович Підіпригора так само діє в реальних історичних обставинах. Революціонери прагнуть повалити імперію Романових і знімають в Одесі порнографічні фільми про царя-батюшку й царицю-матушку (як тут не втулити Беню Кріка), Тунгуський метеорит — це інопланетний космічний корабель, а над полями тихомирного Івана Карповича вже кружляють аероплани і Петро Нестеров. Якоїсь миті з’являється навіть легендарний ковбой Буч Кессіді, відомий у нас головно завдяки кінематографу, не кажучи вже про Шерлока Гольмца, в образі якого до Сум приїздить естонський шахрай. І тільки кмітливий Іван Карпович зрозумів, що літературний герой — породження творчої уяви сера Артура Конан Дойла — нічого не забув і не загубив у провінційному українському місті, бо його в природі не існує.
Селянська наївність Підіпригори дає автору змогу ненав’язливо й оригінально порушувати різноманітні тогочасні й сучасні проблеми: від дарвінської теорії про походження людини (бідного Івана Карповича аж тіпає від думки, що його предки лазили по деревах) і будови Сонячної системи (як Земля може кружляти довкола Сонця, коли сонце на очах у всіх котиться по небу) до національного самоусвідомлення (герой з подивом розуміє, що не може відповісти на питання хто він, якого народу, хіба точно знає, що не кацап). В усіх згаданих серіалах і так само в «Найкращому сищику імперії…» на різних рівнях осмислюються питання релігії, жіночої емансипації, расових стосунків: звісно, без попів, жінок і негрів, чи то пак афро-американців, у масових жанрах нині не обійтися. Як то кажуть, що кому болить, а воно ж і досі болить у нашому суспільстві.
Книжку Івченка не можна вважати детективом у його класичному розумінні. Все-таки сюжетний стрижень у кожному оповіданні — це не розгадка чергового злочину, а пригоди Івана Карповича в усій красі. Стрілянина й біганина важать тут чи не більше, ніж дедуктивний метод і слідчі таланти героя. Автор так щедро нашпиговує текст підказками, що іноді не розраховує співвідношення елементів, і читач здогадується про розв’язку раніше, ніж до неї допетрає сам Іван Карпович. Та, зрештою, це зовсім не шкодить його пригодам.
Оповіданням Івченка про найкращого сищика імперії притаманна ще одна типово серіальна риса — легке модерато в темпі й барвисті описи. Подекуди здається, що автор свідомо гальмує дію і робить це дуже майстерно. Річ не в тому, щоб чимшвидше знайти і покарати злочинця, а в тому, щоб якомога цікавіше розважити читача, Івченко охоче відволікається на безліч дрібниць, як-от стосунки Івана Карповича з чарівною італійкою, порнозіркою Ізабеллою, чи історія про його покоївку й куховарку Уляну Гаврилівну. Хоча серії-оповідання сюжетно між собою не пов’язано, їх об’єднують спільні персонажі, які супроводжують нашого героя в його пригодах: сусід граф Маєвський, якому лаври Ватсона не дають спокою, чи роменський банкір Хомутинський, який ще зрине у справі викрадення діаманту «Зірка Сходу». Всі ці деталі, так само як згадки про пори року, погоду й урожай, як місце дії — Ромни, Одеса, Суми, Охтирка, Ямпіль, додають оповіді приємної життєподібності: серіал серіалом, а читач час від часу любить приміряти на себе побачене й почуте та радіє, впізнаючи знайомі топоніми. Немає сумніву, що за якийсь час прискіпливі читачі почнуть розбирати текст на деталі й шукати в ньому історичні проколи. Якщо є цілі блоги, присвячені костюмам у «Медменах» чи «Даунтоні», то цілком може виникнути спільнота любителів провінційної історії початку ХХ століття.
Водночас у «Найкращого сищика імперії…» мало спільного з ностальгією, властивою історичним жанрам. Як казав Майк Йогансен, «суть мистецтва — то є розвага. Соціяльна вартість мистецтва дорівнюється приблизно вартості мороженого й сельтерської води літом та гарячого чаю взимі. Соціяльна виробнича функція мистецтва така, як каруселі чи невинної гри, словом, це один із способів відпочивати». Читаючи пригоди дивака й оригінала Івана Карповича, читач не знудиться, не заскучає, не розчарується, а відпочине й отримає насолоду: від захопливих і веселих пригод, від хвацько закручених сюжетів, від яскравої соковитої мови, від милих подробиць старосвітського побуту й переможної ходи технічного прогресу. Найкращий сищик відповідає своїй характеристиці: він морально здоровий і життєлюбний, сміливо дивиться у вічі прийдешньому й не сумує за старими добрими часами, хоча згадує їх із приємністю. Він до кінця виправдовує сподівання читачів масової літератури — карає зло, творить добро, а в кінці дає надію на to be continued. І нам залишається чекати на новий сезон, на coming soon Іван Карпович Підіпригора.
